Як затримати грабіжника (збірка)

— Треба частіше сміятися. Будь оптимісткою. Опти­місти живуть довше!

Дружина вийшла до сусідів. Мабуть, поділитися цим нововідкриттям.

Десь за два тижні мене викликали до Петра Се­меновича.

— Заходьте, заходьте, товаришу Фартушняк, — посміхаючись, підвівся мені назустріч Петро Семе­нович. "Очевидно, теж читав статтю", — подумав я про нього, помітивши на його устах посмішку.

— Веселі люди живуть довше. А сварливі і гру­біяни вкорочують віку і собі і ще комусь.

— Скажіть, будь ласка, — продовжуючи мило по­сміхатися, почав вій розмову. — У лікарні ви давно були?

— Вчора, — відповів я

— Що вам сказав лікар?

— Повністю зі мною погодився. Сказав, що ще древні греки...

— Про греків потім, — лагідно посміхаючись, пе­ребив він мене. — З чим він погодився?

— Зі статтею професора. Він визнав її правиль­ною і підтвердив мою думку: "Сміятися — це справ­ді корисно. Смійтесь на здоров'я! — сказав вій ме­ні, — і ні на кого не звертайте уваги".

— А ліки? —поцікавився Петро Семенович.

— Які ліки? — посміхнувся я. — Сміх — це най­кращі ліки...

— Я розумію, — підвівся він і погладив для чо­гось мою руку, чого раніше з ним ніколи не тра­плялося.

— Із здоров'ям не жартують, — сказав він, ходя­чи навколо мене, як Земля навколо Сонця. — Здо­ров'я треба берегти...

Він не закінчив. У кабінет почали боком просу­ватися члени профкому.

— У вас, очевидно, перевтома, — на закінчення сказав мені голова місцевкому.

— Навпаки, — посміхнувся я. — Саме тепер я по­чуваюсь, як ніколи...

— Ви, будь ласка, з нами не сперечайтесь, — перебив мене Петро Семенович. — Нам краще знати. Адміністрація і місцевком вважають, що вам не за­вадило б десь відпочити. Скажімо, в горах. Як ви на це?

"У горах живуть довгожителі", — згадав я статтю професора, і вголос додав:

— Я нічого по маю проти.

— Проти чого?

— Проти думки адміністрації і місцевкому. Тим більше, що ця думка так співпадає з моєю, — посміхнувся я і щиро, з вдячністю потис усім руки.

ФЕЙЛЕТОНИ

"Аристократи" з Привозу

"В Одесі розвелось багато дармоїдів... Мавпа стала людиною завдяки праці. Чи може людина стати мавпою, якщо не працюватиме?" (З листа одесита до редакції).

Наш кореспондент нещодавно побував в Одесі. Бачив окремих унікумів, брав у декого з них ін­терв'ю і дійшов висновку: в Одесі такого трапити­ся не може. Нижче друкуємо його науково обґрунтовану розвідку. В ній автор розкриває сім основ­них причин, які, на його думку, заважають одесь­кому (та й не тільки одеському! ) дармоїдові пере­творитися на свого пра-пра-пра-пращура.

* * *

Громадськість в Одесі занепокоєна. Міліція теж їх турбує питання: що собі думають ті, що не пра­цюють. Одразу й відповімо: нічого не думають. Де­які уже зовсім перестали думати. Скажімо, Саша Животіков запевняє, що в усьому винні зарубіжні туристи. Вони йому заважають працювати. Бо дражнять його широку натуру імпортними запальничками, жуйкою, сигаретами, парасольками. А він не може втриматися, щоб того всього не перекупи­ти. З цього й живе, як і його "колеги по роботі", Анатолій Пашковський, за кличкою "вільний художник", і природжений "лорд" — Жени Гарбуз із профтехучилища.

Друге питання, яке цікавить одеситів: якщо лю­дина пішла від мавпи, то чи може відбутися ево­люція навпаки? Може, коли є відповідні умови. В Одесі таких умов нема. Цьому заважають:

ПЕРШЕ: одеська міліція. Вона поставила перед собою мету — з кожного дармоїда зробити люди­ну. Отже, про нормальний розвиток дармоїда у протилежний бік говорити ще рано.

ДРУГЕ: трудяща, портова-індустріальна Одеса, робітники заводів і фабрик.

— Жора, кинь корчити із себе живописця, — кажуть одесити-трудівники. — Не ганьби рідну Одесу, приходь до нас працювати. Станеш люди­ною.

"Аристократи" у відповідь посміхаються:

— Моя мамаша не переносить бензино-етилового запаху і мозолястих рук. Вона любить нєжность і ласку.

ТРЕТЄ: спекуляція — деякі групи дармоїдів займаються нею. Продають біля "Дитячого світу" надувні імпортні бюстгальтери, синтетичні комбі­нації, безрозмірні трико і рейтузи. Те ж саме ро­биться на Дерибасівській, на міській барахолці і в Пасажі. Що не кажіть, а це вже праця. Значить, і тут не створено сприятливих умов для регресу дармоїда. Це може підтвердити "великий комбіна­тор" — Рома Сафроневнч із Молдаванки.

ЧЕТВЕРТЕ: знаменитий одеський Привіз і вок­зал. Тут дармоїди за копійки частенько підносять (як припече) кошики з свіжомороженим хеком, тріскою, капітаном (вид риби), клумаки, валізи. Це теж робота. Та ще й, як сказав Жора Калішенков — інженер-металург за дипломом і волоцюга за професією, — робота для "аристократів". З цим погоджується і його приятель по бродяжництву — "граф" Петро Ілліч Еденбурзький і "чорнороб" — Вітя Шостаков із Лонжерону.

П'ЯТЕ: рейди та облави, які час від часу влаш­товують на дармоїдів. Одне слово, немає людям спокою. А спокій для дармоїда — це ж перше ді­ло. Окрім того, їм читають лекції, нотації, прово­дять з ними бесіди, знайомлять з постановами, ука­зами. Якщо це не допомагає, погрожують прокуро­ром, кодексом і судом. Затримують у спецприйомниках і навіть влаштовують їм трудотерапію: ре­комендують підмітати тротуари, вулиці, сквери, розчищати від сміття території заводів та фабрик. Так, чого доброго, можна привчити дармоїда до праці й не дочекатися перетворення у його дале­кого предка. В цьому глибоко переконані й "на­роджена вільною" — Марина Фетяскіна, "чорно­морська красуня" — Надюша Протопопова та "герцог" — Жора Бєлоголов (він же — Юра) із Чорноморки.

ШОСТЕ: різні бюрократичні довідки, якими час­то переривається процес дармоїдства. Скажімо: дармоїд чотири місяці сидить без роботи, тобто розвивається. Тоді його попереджають, що почнуть притягати до криміналу, якщо негайно не влаш­тується на роботу. (І тут роботою загрожують! Збожеволіти можна!). Дармоїд з переляку (ще, значить, усвідомлює) влаштовується на роботу. Тиждень-другий працює, бере довідку, показує де слід і звільняється з роботи за власним бажанням. І знову гуляє дозволених законом чотири місяці, і так — до безконечності. За найсвятіші приклади цього можуть правити Жора Борщ і Аркаша Гоп із Великого Фонтана.

СЬОМЕ: є ще одне — головне лихо для одесько­го дармоїда — одеські акації. Як тільки у них (дармоїдів) з'явиться справжній потяг до життя предків і вони почнуть лазити по деревах, боюсь, бісові діти поколяться. Бо що не кажіть: акація таки не дуже підходяще дерево навіть для справж­ньої мавпи, а тим паче для людини, яка на чоти­рьох поки що ходить тільки після доброї чарки.

●

Одіссея з "Пеліканом"

Нарешті, і я придбав собі меблі. І не які-небудь. Імпортні! Заради таких можна ночі три під мебле­вим магазином з жінкою просидіти. Тепер вона (дружина), як підійде, як гляне на той "Пелікан" (назва гарнітура), то й мене позад себе бачить. Не меблі — свічада! Хоч і з тирси, кажуть, але ж з за­кордонної. Блищить "Пелікан". За кілометр світ­ло від рефлекторів відбиває.

Та я не про блиск. Хай їй грець, естетиці. Я про інше. Про те, як ті меблі перевозив. Не доставка — одіссея. Ніби я віз їх не з магазину, а з-за кордону. Три дні після купівлі.

Але її це ще не початок. Почалося все з пред­ставника трансагентства П. Фартушняка. Підій­шов я до нього та її питаю:

— Як оформити перевезення меблів додому?

— Дуже просто, — відповідає трансагент. — Ку­ди везти і що?

— На вулицю Литвиненко-Вольгемут. Меблевий гарнітур.

— Який поверх?

— Четвертий.

— Скільки ліжок?

— Одне, але широке.

— Ясно. На Борщагівку, значить, — глянув в інструкцію, — вісімнадцять кілометрів.

— Яких вісімнадцять? — перепитую. — В інструк­ції он тринадцять написано.

— А ви на інструкцію не дивіться. Ви дивіться на мене і слухайте.

— Слухаю вас.

— По-перше, всі наші інструкції застарілі. Чекаємо нових. По-друге, це коли літаком чи гелікоп­тером, тобто по прямій, то на вашу Вольгемут, мо­же, буде й вісім, а як зиґзаґами, то вже вісімнад­цять. Борщагівка ж будується. Росте на очах. Сто тисяч населення. Вважайте, нове місто над Славу­тою. Зрозуміли?

— Та зрозумів, — промовив я, мовчки викладаю­чи гроші на стіл. — Коли ж чекати "Пелікана"?

— Завтра, голубе. Сьогодні тільки ті вам мо­жуть привезти, хто дере з покупця три шкури. Як­що працюєте, то відпрошуйтесь з роботи. Так би мовити, сидіть дома. Цілісінький день, поки не при­везуть.

Відпросився я з роботи. Сиджу, чекаю. Періоди­ку перегортаю, телевізор з однієї програми на іншу перемикаю. Не везуть "Пелікана". Увечері — до телефону. Дзвоню. Як у довідковому бюро Київ— Пасажирський: або зайнято, або ніхто не бере трубки. Нарешті, дотелефонувався.

— Слухайте, товаришу, чому меблів не везете?

— Ваша адреса?

Називаю.

— А-а? Це ви?! Добре, що подзвонили. Слухай­те, голубе, що ж це ви нас підводите?

— Як підводжу?

— Ви нам ще тридцять копійок не доплатили.

— Як так? — цікавлюсь.

— А от так. Ми ще раз перелічили і виявилося, що з вас тридцять копійок. Поки не заплатите, ми вам меблів не привезем.

— Ви що, насміхаєтесь з мене? Оце за тридцять копійок я просидів цілий робочий день дома. Мог­ли ж привезти, а квитанцію на тридцять копійок передати водієм чи вантажником.

— Ви от що, нам моралі не читайте: хочете бачити меблі завтра в спальні, привозьте тридцять копійок.

Беру я таксі і — до магазину. Заплатив трид­цять копійок, узяв квитанцію і питаю:

— Так уже привезете.

— Завтра, голубе. Пізно ви до нас подзвонили. Уже кінець робочого дня. Приїжджайте завтра.

Їду я наступного дня до магазину. Показав кви­танцію, одну, Другу. Чекаю машини. Дочекався. Уже мали гарнітур навантажувати, коли якийсь лихий потяг мене ще раз глянути на той документ. Дивлюсь — там дві шафи записано. Я знову до трансагента.

— Ви з мене знущаєтесь, — кажу. — Яких це дві шафи? У гарнітурі ж одна...

— Невже? Ти диви! Значить, помилився. Буває. Он кінь...

— Але ж у вас точно, як в аптеці. До речі, до мого дому не 18 кілометрів, а тільки вісім... Машиною.

— Слухайте, не будемо дріб'язковими. Три кар­бованці за шафу я вам поверну... Точніше, не я, а наша контора "Київтрансагентство".

— А як гарнітур? — перебиваю його.

— А що гарнітур?! Гарнітур їсти не просить. Стояв два дні, простоїть і третій.

...