Про що ще могли мріяти тоді бунтівні студенти у безнадійно колонізованій та зрусифікованій Україні?
І тільки Мирон Миньківський, так і званий в миру "Миньом", вайлуватий чолов'яга, що запізніло, чи не з четвертої спроби, добувався був до другого курсу сільгоспакадемії, зловіщо прохрипів: "Висадити цю їхню "Москву", гить-тіть-тіть, у повітря, щоб каменя на камені не лишилося! І забути, що й стояла тут колись... гить-тіть-тіть!"
Воно б і варто було висадити, розпачливо міркував тоді Ігуда, хоча оце "висадити в повітря і забути" уявлялося йому вже в якомусь переносно-асоціативному плані, але ж не висадимо! Не висадимо — ось у чім річ! Як би ми тут, в Україні, не повставали, все одно наші ж таки правителі знову й знову заганятимуть нас у московське-переяслав— ське ярмо, як-то свого часу заганяв з похмілля сумної пам'яті "батько Хмель".
Над цим народом, над усіма нами, мученицьки тяжіє прокляття вождів, котрі ніколи не піднімалися вище "підніжків" їх королівської або царської "милості" — ось у чому трагедія цієї нації!
Які б повстання ми не піднімали, яких перемог, і якою кров'ю, не здобували б, усе одно ми на віки вічні — "раби, підніжки, грязь Москви". Тому що так нам судилося.
— Ні-ні, жодних висаджувань у повітря! — перстом вождя проштрикував пальцем похмуре піднебесся Данило Стратник. — Це було б занадто вульгарно. У самому центрі Києва — посольство Московії у Незалежній Україні! Ось він — убивчий фінал кремлівсько-імперських амбіцій в Україні. Ґе-ньяль-но, старий, — поплескував по плечу Ігуду. — Ґе-ньяль-но!
...Тож тепер, стоячи посеред Києва, на віщому Майдані Спокути, вони закликали всі земні й небесні сили, аби допомогли їм у визволенні рідної землі, допомогли Україні здобути незалежність. Тільки незалежність! В ім'я усього святого, — незалежність! Якій вони підпорядковували все своє життя, всі надії і сподівання.
А ще вони загадували, як усе це станеться... Як Україна підніматиметься на повстанську боротьбу. Відтак, за їхніми уявленнями, спочатку мали б повстати звиклі до зброї карпатці, і вся Галичина; далі — Волинь, з її традиціями Української Повстанської Армії та партизанських загонів Другої світової.
"Та й тоді вже, слідом за ними — Закарпаття, Буковина і гірський масив подільських Медоборів; Чорний ліс і Холодний Яр... — здійнявши руки, сп'яніло — не так від вина, як від передчуття свободи, витанцьовував якийсь бойовий танок Данило Стратник. — Ми піднімемося. Нам треба повстати. Нема, не існує сили, яка здатна здолати нас!"
Що Ігуда знав про цього хлопця? Не так вже й багато, якщо зважити, що були земляками. Відав, що Стратник на шість років старший, що має дружину-галичанку на ім'я Гелена, яка, в свою чергу, на кілька років старша за Данила, і з якою вони винаймали кімнатку десь на околиці Ірпеня, що під Києвом, бо там було значно дешевше, ніж у столиці.
Гелена теж віршувала, і вже навіть спромоглася на невеличку книжечку, видану в "касеті", тобто в зібранні з такими ж книжечками— метеликами інших авторів, яке вже прозване було кимось із новітніх нео-класиків "братською могилою віршобрехів".
Проте, за покликанням, вона, звичайно ж, була акторкою. Причому акторкою, яка ніколи не прагла потрапити на сцену чи на кіноплівку, тому що для розкриття свого таланту їй завжди вистачало "найґеньяльнішого", самою Природою витвореного, "театру". Отого "театру", що зі споконвіку відомий у світі мистецтва аж під занадто "розкрученою" назвою — "Життя".
— Так от, побачити б оце гомеричне видовисько — появу посольства Кацапії в Україні — і можна вмирати... — все ще насолоджувався піднебесною свободою словес Данило. — Але вмирати — тільки з усвідомленням цілковитої здійсненності всіх своїх мрій!
— Така нагода — вмирати — тобі ще випаде, — замогильно віщував незагойний песиміст і зневірник Миньо. — Як не в "Лук'янівці", то "на Луб'янці"; як не в "Матроській Тиші", то в "Хрестах". У самому прізвищі твоєму — Стратник — уже закладене пророцтво щодо твого майбуття. Усі кати Московії по тобі плачуть.
— ...Ет, пусте! — не йняв віри похмурим пророцтвам ще одного свого земляка Данило. — Тут, посеред стольного Києва, який давно забув, що він "стольний", — упирався вказівним пальцем у нависле зимове небо, — і раптом — посольство Московії в Україні! Остання московська територія, обсягом у два поверхи готелю "Москва", і вона ж — остання українська територія під репаним лаптем Московії! Праведно мовив Федір Достоєвський про єдинокровних братів своїх — кацапів: "Народ наш нищ и смерд, каким он был всегда, и не может иметь ни лица, ни идеи. Вся история народа нашего есть абсурд!" Ґе-ньяль-но!..
— Невже він справді сказав таке про своїх же, про росіян?! — сумнівався захмелілий від вина і мрій Ігуда.
— Істинно таке, старий, істинно. І сказано це ґе-ньяль-но!..
— Тож, вважатимемо, що саме цей "отель-посольство" й стане врешті-решт утіленням російського імперського абсурду.
— І тільки так, братове! — оце своє "братове" Данило завжди вимовляв із наголосом на останньому складі. — А на честь твого передбачення, Ігудо, з мене пляшка "Кагору" — під майбутній гонорар за добірку ґе-ньяль-них віршів, яку вже прийнято і під яку наобіцяно в "Літературні"[6]. Тому стратегічний план "бекіцер" — купуємо пляшку, і звалюємося на поетичну голівку моєї ґе-ньяль-но божественної Гелени.
У двох з цієї четвірки — Ігуди і Владя Авгури — пропозиція Стратника викликала шалений ентузіазм.
їм подобалося бувати в гостях у Стратників, в їхій "фешенебельній літній резиденції", тобто в літній кухонці, яку вони орендували в поважного віку господарів. За всієї своєї "творчої невпорядкованості", ця вілла-кухонька видавалася їм, заіржавілим холостякам, вершиною хатнього затишку, створюваного там самою присутністю вродливої господині, яку вони позаочі та поміж собою, з легкої руки котрогось із земляків Гелени, називали "Літературною Вдовою".
Із пляшкою чудового кримського вина! До літньої резиденці Літературної Вдови! Це ж ґе-ньяль-но!
А щодо самого прізвиська... Звичайно ж, воно мало свою, цілком сюжетну і достоту "літературну", історію. Але, до "сту дзяблув", — як, услід за Геленою, каже в подібних випадках, на хуторянсько-польський манер промовляючи, невмирущий Миньо, — подробиці! Головне, що Данило закохався у значно старшу за нього й одружену Гелену ще школярем, примудрившись переспати з нею на другий день після випускного вечора. А спільну доньку Катеринку красуня-галичанка народила йому, вже будучи дружиною якогось літнього київського письменника. Відтак побратися їм із Данилом вдалося вже по тому, як той бідака-письменник віддів Богу душу, і Гелена стала вдовою, "літературною".
* * *
.Тим часом Авгура, тільки вже той, з кіносценарію Романа Ігуди, обережно, мовби мінним полем ступаючи, обійшов хрест Ліквідатора і побачив ледь помітний отвір входу, що вів до землянки, чи чогось такого, що хоча б віддалено нагадувало її, і було прикрите пласким неоковирним дахом.
— Е, та тут справжній бліндаж! Не могила, а бункер, — обережно зазирнув усередину. Хто ж у ній покоїться?
— А таки покоїться, солдате, — пастирським голосом проказав Ліквідатор, — покоїться.
— Тільки чомусь нікого я тут не бачу.
— А таки не бачиш, — підвівся той дивний чолов'яга і, стоячи однією ногою на широкому суку, а другою — на хрестовині, знову заходився обтесувати стовбур сосни, перетворюючи його на чотиригранник. — А не бачиш, солдате, бо не час.
— Кому "не час"?
— А таки мені...
— Хочеш сказати, що це ти сам себе й ховаєш?
— А таки — сам, і себе ж таки.
— Ну-ну.. Абориген Зони, творець персонального саркофагу... Ти б хоч прізвище своє на цьому хресті увічнив — на усипальниці.
— Яке прізвище? Яке у ліквідатора може бути прізвище? Та й навіщо воно йому? Для них, там, — кивнув у бік кордону Зони, звідки прибіг Авгура, — всі ми — всього лиш "ліквідатори".
А в цей час у кадрі з'являється постать командира повітряного патруля. Через мегафон він звертається і до втікачів, і до ліквідаторів— аборигенів; і голос його долинає через підсилювачі.
— Гей, солдате! Ти вже на кілька кілометрів заглибився в радіаційну зону! Кожен крок углиб лісу — це ще один крок до загибелі! Покажись, подай якийсь знак, синку, і ми вирвемо тебе з цього пекла! Це твій останній шанс!
Вертоліт сягає берега річки, закладає віраж і на якусь хвильку зависає над лиманним плесом Прип'яті. Відтак зринає голос пілота:
— Не дурій, дезертире; не наважуйся переправляйсь через річку! Простеж за курсом вертольота: по ньому проляже твій найкоротший шлях із Зони!
— Слухай, синку, — долучається до нього голос командира патруля, — навіть якщо ти й дезертирував!.. Краще відмарширувати два роки в дисциплінарному батальйоні, ніж прирікати себе на страшну загибель! Ти навіть не уявляєш собі, що там, за річкою, коїться! Покажись, і ми тебе підберемо. Все обійдеться, ось побачиш!
.Камера повільно висвітлює призахідне сонце, що помаранчево розплавляється на вогнищі верховіття; підковоподібний лісовий обшир, що несміливо підступає до вигину порослої верболозом річки; рештки давно зруйнованого мосту, поблизу якого завершує свій не— визначений, непевний шлях поросла травою та приземкуватим ча— гарничком лісова дорога...
— Ну й дідько з тобою! Бігай собі на здоров'я, сучий сину, але вже без нас! — розлючено гукає командир гелікоптера.