Малий ще син, та розумом селянським, мов дорослий. Не шалапут, розважливий. Хлопці-однолітки до нього туляться, про щось з ними говорить, бо ж знає звідкись багато. Якесь радіво змайструвати хоче, ним буде чути що робиться у світі. До машин тягне, мов магнітом. Шосейка вабить, бігає туди, аби лиш на них подивитись. Шкільна наука йде добре, тут директорові дорікнути їй не було чим. Хіба, що допитливий надто. Образила лиш заувага, що вона не так виховує сина. А як? Перепитувати не хотіла: як то і чим той розпалює в однокласників якісь "дрібнобуржуазні інстинкти", що то таке "непотрібний для його віку розум", якого у Романа забагато. Для кого ж то розум стає непотребом?
У зловісно-дивній країні виростало і формувалось Романове покоління. Вона насправжки була тюрмою народів, величезною понурою середньовічною в'язницею з темними підземеллями, концтаборами, інквізиторами і катами. Те, що там робилось, там і вмирало. Людей ізолювали від зовнішнього світу. А, коли своє життя не можна порівняти з чужим, то навіть тяжка кормига здається буденністю. До того ж талановиті учні диявола — віртуози олжі, кривосуддя, фарисейства так майстерно декорували зловісну споруду під найщасливішу, найдемократичнішу, вільну державу, яка вперше у світовій історії будує земний рай, що в те повірили мільйони. Тож ради цього варто перенести тимчасові труднощі, заплющити очі на страшне. Людям вдягнули окуляри з викривленою оптикою, історію України писали поневолювачі та їхні служки: всі повинні дивитись однаково, дихати одним духом, знати, що Росія, старший брат, є головним у сім'ї братніх народів. Тих, хто не так думав чи говорив, пробував донести щось до вух загниваючого Заходу, в Сибірі чекали тисячі таборів для перевиховання.
Щоправда, час збігав, а світло майбутнього... тьмяніло. Не підсилили його ні численні директиви партійних з'їздів, ні продовольчі програми, ні моральні стимули, ні заклики, ні трудові маяки. Пустопорожніми виявились палкі промови комуновсевладців, оракулів. Те велике, небачене, чим оциганювали мільйони людей, виявились грандіозною аферою, з поміччю якої вони понад сімдесят літ тримались при владі, жили при своєму комунізмі, що робили із знанням і старанням. А от як перетворити химерну обіцянку в реальність, не знали ні вони, ні автори утопії. Останнім, відчайдушним кроком оживити віру в неї, була обіцянка найвищого оратора з найвищої трибуни: "нинішнє покоління буде жити при комунізмі". Це стосувалось Романового, 80-их років минулого століття. Сталося навпаки.
Але до того було ще доволі часу, то ж одухотворена історичною роллю піонерів творення світлого майбутнього, значна доля молоді запалювалась закликами вождів КПРС — "розуму, честі, совісті епохи". Праглось вкласти свою цеглину у величне: ними були будови комунізму, цілина, Сибір, Схід Росії. Романко лаштувався після школи стати студентом. Та, коли мати за півроку принесла за плечима пуд заробленого зерна, сказала, що за душею має всього 35 рублів, крила у сина враз обм'якли. Можна було рвонути на трудовий героїчний фронт — Донбас, Дніпропетровську область, в Росію. Але мати здоров'ям почала підупадати.
Зрештою, активним будівником комунізму можна стати і дома. На фермі, тракторній бригаді, в ланці. Туди випускників штовхає влада. Умовиш, чи ублажиш голову колгоспу, аби дав довідку, що можеш їхати учитись, — дасть, а ні, — капітулюй перед феодалом. Роман любив техніку, то ж пішов на курси механізаторів широкого профілю. Щиро трудився, звик так. У відповідь на заклик партії колгосп небавом відрядив його до обласного загону, який формували в Казахстан для збирання першого цілинного врожаю.
САМОПОКАРА
Погодився. Довіра все-таки. Вабило й невідоме, нове. Праглось долучитися й до такої масштабної продовольчої програми, про яку всі газети, — на першій сторінці, по радіо, — в перших інформаціях, таки варто.
Не помилився. Подих перехопило від того, що побачив. Неозорий простір. Золото. Хлібне море. Скільки оком сягнеш, вітер ліниво гладить його, пестить. Біжать і ховаються у далечі довжелезні жовті хвилі. Колосся всеньке добірне і важке. То кланяється степнякові[8], то знов підіймає голови. Пшениці не такі високорослі, як дома, вітрам треба впиратися.
Хлопці вже день тому почали стригти пшеничний безкрай.
Бортник, хоч його СК-4 теж новий, з своїм помічником перевіряє, перемацує, регулює, де треба, змащує кожен вузол, деталь, з'єднання, слухає роботу мотора, молотарки. Зате вже з другого від початку жнив дня взяв таку ходу, що майже не давав передиху ні машині, ні помічнику. Водіїв просив, щоб вони завантажувались на ходу комбайна, приноровлювались до його швидкості. П'ять кілометрів туди, п'ять повертом. Ото загінка! Більше п'ятнадцяти не утнеш, бо ще ж із пальним бувають затримки. Як-не-як, а почало виходити, що екіпаж Бортника щодня намолочує більше, аніж інші. Комбайнери почали дивитися на нього ускосом. А в неділю, бо ж вихідних на жнивах не буває, разом з машиною, що привезла обід, прибули голова колгоспу Конюхов і секретар партійної організації Жамсудінов. Бачили їх тут рідко, бо ж осідок за сімнадцять кілометрів звідси. Наїдок був ситнішим, аніж в рядові дні. Голова подякував за роботу, а секретар російсько-казахською мішанкою оголосив, що "у впертій боротьбі за першість серед учасників змагання переміг комсомольсько-молодіжний екіпаж члена ВЛКСМ Романа Бортника, наймолодшого серед механізаторів".
Роман скривився: ніякого соцзмагання, боротьби нема, працює як хто може. Але хай. А от щодо членства — не стерпів.
— Товаришу секретар! Я не є комсомольцем...
— Значіт будєш, — пообіцяв той.
Сам видряпався до комбайнерської кабіни, приторочив там на видному місці червоний вимпел з гербом Союзу і написом: "Побєдітєль соцсорєвнованія", заляскав у долоні. Правда, ніхто крім голови, не підтримав. Незатишно якось стало на душі. Роман зрозумів, що земляки від нього ще більш відсунулись. Ну, як їх перехилити до правди: не за славою женеться? Коли начальство відбуло, всі рушили до своєї техніки, хтось раптом стиснув Романову правицю вище ліктя.
— Поздравляєм побєдітєля! — взяв на глузи Вадим Ковтонюк, циганкуватої вроди і поведінки хлопець. — Дав фору дідам. До медальки стежку топчеш?
Роман укметив — без сповіді не обійтись.
— Хлопці, — якось винувато задрижав його голос. — Я тут серед вас наймолодший. Бачу, думаєте, від материної цицьки щойно одірвався, а вчить нас, і справді за медалькою рвонувся. На біса вона мені, чи той вимпел. Хлібів же он ще стіна стоїть! І яких! А в нас, на Україні, з чого печуть? Половина пшеничного, половина кукурудзяного чи горохового борошна. Свіжим ще скибку відріжеш, а через трохи — розсипається. Білий лише хворим, мов ліки, за талонами видають, чи як у блокаду. Впораємося, то й Україні перепаде. Комора ж у нас спільна.
— Не надірвешся? Кила[9] може випнутися.
Ну, знов той же Ковтонюк!
— Вадиме, не дотинай хлопцеві, — озивається авторитетний для Романа голос. — То гарячка молодості. Було таке і в мене. Мине. Життя навчить, хлопець він тямущий. У техніці волоче.
Озвався Юрій Собко. Негласний, але визнаний ватаг серед комбайнерів. Стажу має більше, аніж Роман літ. В техніці — доктор. От перед ним Роман почував себе учнем. Не йнялось, хоч ти лусни, що такий ас не може переважити його в роботі. Тут щось не те.
— Романе, — раптом Собко поклав йому руку на ліве плече, — добре, що ти за хліб переймаєшся. Тільки, спільна комора. Як тобі сказати. Як колгоспна. Засипають усі, видають своїм. Наш Союз — то величезний колгосп, де нема порядку, керують ним випадкові люди. Так, врожай небувалий. Золото. А стане гноєм.
— Та ви що! — не повірив Роман. — То ж мільйони тонн!
Ту розмову з Юрієм Собком Роман Михайлович добре пам'ятає. Збурила вона тоді мізки Роману. На нього, мов у спеку, хлюпнули холодної води, аби не перегрівся.
Юрій Трифонович знав що говорив. Рік назад, як тракторист, підіймав тут скибу, лише в іншій, Північно-Казахстанській області. Розбуркали тоді механізатори з усього Союзу, а найбільше з України, від багатовікового сну мільйони гектарів землі. Засіяли. Вона вибухнула небувалим дорідним колосом. Та партійні недоуки у найвищих кабінетах забули святу хліборобську простоту: не той урожай, що в полі, а той, що в коморі. Елеватори, зернопереробні підприємства — в далечинах, пальне, запчастини привозять з перебоями. Степ без доріг, а осінь, зима приходять рано. Хіба оту неозору стіну хлібів впорядкують за три тижні? Тут навіть намолоченого не можуть вивезти. Щодня до Павлодара бере по 5-7 тонн кожна з 20 машин, що обслуговують волинян. 180 кілометрів. Один рейс на добу і то добре. А комбайни за світловий день намолочують 300-350 тонн. Втрат при перевезенні ніхто не рахує.
Вересень враз засльотавів, посіяв дощами, схолонуло сонце. Нива за скупі погожі години не встигала навіть протряхнути. Наспіли мокрі сніги. Обважніле колосся ламало стебла, лягало. Вночі у вагончиках неможливо було зігрітись. Зверху сказалиладнуватисьдодому. У плакучі вікнаскрипучого ЛАЗу1 не хотілось дивитись. Химерними спорудами маячіють закидані снігами їхні, майже нові, комбайни. Ніхто за ними цьогоріч не приїде. А серед вже білого поля... зеленіють, парують високі кургани. То горить намолочене хлопцями зерно. Намокле від дощів, воно зсередини почало грітись, від тепла зверху бурхливо проростати. До самого Павлодара мовчали. Їхали, мов з похорон. Бо ж бачити, як зводиться на ніщо те, у що кожен вніс своє старання, здоров'я, надію — болюча самопокара.
ВРЯТУВАВ ЄГИПЕТ
Той рік для Романа Бортника був щедрим на події. Повернувся із жнив, а вже на третій день повістка з військкомату. Через тиждень — збірний пункт призовників у Луцьку, що розмістився у гарнізонному клубі. Тут при царській Росії, була військова церква Олександра Невського. Нічлігували просто на підлозі. Ранком у підвусих хлопців полетіли чуби. В обід вивели за місто, в чисте поле, наказали шикуватись у шеренгу, стати пліч-о-пліч, покласти перед собою сидор[10] [11], який батьки спорядили кожному в дорогу, викласти на траву його вміст.