Хміль давно розсіявся, і Петро й сам закуняв при ліжкові, на якому зараз спав Михайлик, на якому колись бувало всякого, але зараз спогадів не було. Петро отямився від сидячого сну, і ліг біля малого, не роздягаючись, і не накриваючись, лиш трохи попхнувши Михайлика на середину ліжка, і, ущерть зморений усім, заснув вмить.
I коли вранці прокинувся, ще не тямлячи себе, де він і що довкола коїться, перше, що відчув, — це у себе на плечі чиюсь руку, яка його обіймала уві сні.
I Петро трішки криво, але все ж таки не без надії, усміхнувся сам до себе — живі будем, не помрем…
…ти машина, ти желєзна…