Екран засвітився, і прегарна мулатка саме виспівувала англійською мовою одну з найпопулярніших нині у світі пісень.
…Я завжди любитиму тебе…
Мулатка тягнула низьку глибоку ноту на цих словах так, що у Григора несподівано на очах почали проступати сльози.
"Я таки перевтомився, — подумав Григір, — мені вже не так мало років, беру на себе забагато, нерви здають, життя не склалось, ось і здаю позиції час від часу. Треба зайнятись собою".
Але він уже втратив самоволодіння зовсім, нічого не міг поробити. Сльози текли у нього по щоках, і вже й не намагався Григір їх стримати зараз, однаково був сам, і почував, що має дозволити собі зараз, має.
…Я ніколи тебе не полишу, я ніколи тебе не забуду…
Ці слова бриніли в нього в голові самі собою. Він палив цигарку за цигаркою. Медуза перемогла. Дух її кохання витворив безсмертного Пегаса, і увесь збентежений світ, ціле людство вклонилось силі мистецтва, подихові натхнення. Бо ж не хлібом єдиним…
Треба було вже здавати номер і виходити з готелю до автобуса, що їхатиме в аеропорт.
…у шепотінні вербового листя…
Григір уже їхав автобусом, потім сидів у літаку, вдивляючись у невидиму цятку на видноколі, коли літак уже полишив Стамбул і вийшов високо поза хмари. Ось чому Медуза усміхнулась. Бо її кохання виявилось незнищенним.
…у дзюрчанні струмка під вербами, в шепоті вітру…
Тоненька струна, невидимий промінь тягнувся через нього зараз із Стамбула, кудись у Кременець, у Луцьк, в Одесу, у всесвіт, у позачас, у позапростір, назад у Київ, і на цьому промені балансувала болісна тонка стрілка позірно чужих, але таких знаних слів.
…я ніколи тебе не полишу, я ніколи тебе не забуду, я любитиму тебе завжди, завжди, завжди…
Париж — Київ
Листопад-грудень 1993