Швидко – до Дусіного дому. Шарпнув двері – відкриті. Вскочив до кімнати не стукаючи, не попереджуючи, застав Дусю зненацька, закричала перелякано від несподіванки. Якраз перевдягалася й проглянулась перед Славіком струнким білим тілом, не відразу додумалась закритися. Проте не розсердилася – побачила, що Славік прибіг, мов на пожар, що в нього щось надзвичайне трапилось.
– Баба Сянька десь пропала!.. До тебе не заходила, не доставляв ніхто випадково?
– Та ні!.. Як же вона могла до мене дійти, у неї ж ноги?!
– Хіба я знаю!.. Вдома немає, навколо хати теж, я гукав-гукав, і в село побіг, думав може їй погано стало, може трапився хтось і до тебе привіз, аби помогла чимось. Іншого ж ніяк бути не може. Я залишив її в хаті, а сам пішов на озерце, прийшов – бачу: немає, кудись поділася. І як же вона на тих ногах, вона ж по хаті ледь совається?.. В голову не вскакує!
В'ячеслав рішив не розповідати Дусі про експерименти з бадуном, не зрозуміє, тільки лишнього клопоту завдасть, почне сварити за дурне чародійство, яке суперечить медицині.
Разом побігли по селу – від хати до хати. "Ви баби Сяньки не бачили?.. До вас не заходила?..". Відповідь скрізь – ні. І що ти будеш діяти, куди дальше йти, куди бігти?.. Оббігавши село, Дуся зі Славіком стали біля крайньої хати перепочити, подумати, що його дальше робити.
– Знаєш, Славчику, ти давай назад додому скоренько, може вона вже прийшла, може десь впала непритомна коло хати!.. Якшо знайдеш – бігом до мене, жива чи не жива, але до мене й швидко, міркую – без мене тобі не обійтися. Я тим часом піду зберуся, захоплю потрібні інструменти й препарати, та до вас, а може тобі назустріч.
– Добре!.. Погнав!
На велике здивування В'ячеслава баба Сянька була в хаті, мовби й нікуди не пропадала.
– Ви куди поділися, бабо, я вас скрізь шукаю, все село схарапудив, всіх перепитав, кругом перешукав, бігав тут і кричав на все горло. Ви чого не відзивалися? Де були?
– Ніде не була, я з хати не виходила. Ото, як натерла ноги бадуном, то прилягла, ти ж пам'ятаєш… Чекала поки візьме та навіть задрімала. Трохи розстроїлася, бо не брало, думала собі: тільки внука збаламутила. Але, знаєш, коли пройшло зо дві години, чую: наче сили стало прибувати, ноги поздоровіли. Стала ходити по хаті й ледь не млію від радості. Бере!.. Людочки добрі, бере!.. Боюся повірити – ходжу туди-сюди, а в ногах сили – хоч біжи кудись. Може й побігла б – але темно надворі, а я вже не дуже бачу, ще зачеплюся за шось і грепецнуся. Не могла тебе дочекатися, шоб сказати, та ніяк не діждуся, а шось робити хочеться, кудись силу приткнути, бо ніби горю знутрі. Все в хаті попорала, скрізь ладу дала, й вирішила в льох полізти, гладишку з бадуном на місце поставити. Мабуть, тоді ти й приходив, може тоді й гукав, а мені в льосі не чутно було. Я там теж затрималась, порядки наводила, давно ж туди не лазила, забула коли й була. Моїх ніг на ту драбину, шо в льосі, не вистачало. А зараз лізу – й хоть би тобі шо. Ноги самі піднімають, наче молоді стали, як літ зо двадцять назад. Розумієш, шо сталося?.. Шо ми з тобою вчверили?.. Яке чудо зробили?
– Я дуже радий за вас, баб Сянь, дуже радий!.. Навіть не знаю, шо сказати, ви мене, чесно кажучи, приголомшили трохи, хоча й попереджували. Я думав: може трошечки вам полегшає, але так... Вже не сподівався, шо вийде. Як гляну, шо ви ходите, як оце послухав вас – то не можу усвідомити. Не можу дійти, шо таке сталося. Це справді – чудо! Якби хтось розповів подібне – сміявся б.
Внук із бабою не могли натішитися радістю. Відчували, наче вище хати підскочили, ніби світовий рекорд поставили, наче під водою вогонь запалили. Присісти не могли, бо як тут всидиш, коли підскакувати хочеться, кудись бігти хочеться й горлати на весь світ про нечувану удачу.
Думка про бажання кудись бігти навернула В'ячеслава до згадки про Дусю. Її ж треба сповістити. Повідомити, що баба Сянька знайшлася, що все добре, й не треба ніякої помочі. Славік зірвався з хати й понісся стрімголов у бік села.
Дусю зустрів на пів дорозі до хутора, в малому переліску. Чомусь рішив не розповідати їй про чудодійний бадун. Кинувся заспокоювати. Бо помітив, як сильно була схвильована й стривожена жінка. Слова про те, що з бабою Сянькою все гаразд, не відразу до неї дійшли. А коли вона врешті сприйняла їх, то з великим полегшенням видихнула, опустила додолу руки, з яких випав на стежку фельдшерський чемоданчик. Мимоволі пригорнулася до Славіка, притислася всім тілом, а він обійняв в туж мить її руками, ніби захищаючи від когось, ніби пробуючи заспокоїти від хвилювань. За мить відчув все її тіло, розбурхане дихання, і стукіт серця, яке немов хотіло вирватися з грудей, немов хотіло достукатися до нього, аби вділив йому ніжності й теплоти. Напевно, саме на цей стукіт В'ячеслав відповів – відхилив Дусіну голову від себе й припав до її губ своїми. Поцілунок вийшов довгим-предовгим, і наче запаморочливим, обоє поринули в мелодію єднання, на яку відгукнулося не тіло, а душа... Все довколишнє зникло, залишилась тільки ця мелодія. За все своє життя Славік не відчував такого.
Дуся знову перша вийшла з цього злету-стану, знову раптово схаменулася й відірвалася від Славіка. Знову – ні. Тихе, шепотом, із жалем, із почуттям якогось обов'язку. Ніби не просто стримала себе, а змусила.
Раптово розвернулася й побігла в бік дому, немов втікала, немов боялася залишитися, боялася втратити себе.
Поранений Славік довго стікав невидимою кров'ю, не міг зрушити з місця, не міг оговтатись, думати, ворушитися. На хутір вернувся спустошений, ледь не до ранку не міг заснути. Перебирав у пам'яті кожну найменшу миттєвість, кожен погляд, кожне слово сказане Дусею. Дійшов до невтішного висновку, що найкраще – повертатися до себе в місто.
Новий день – нове бачення. В'ячеслава взяла цікавість. Що ж то воно з тим бадуном, як він діє, на що впливає, чи дійсно сили придає, чи то так баба Сянька більше придумала ніж насправді було. Дістав гладишку з льоха, принюхався, роздивився й вирішив спробувати на собі. Баба за цим спостерігала. Дала пораду – взяти лише малу краплю й краще втирати в ноги, під коліном, так її колись дід учив. Славік послухався поради.
Дію бадуна почув десь через годину. В тіло пішла така міць, якої ніколи до цього не чув, навіть у найкращі часи молодості. Спробував підняти важку колоду, раніше не міг із місця зрушити, тепер піддалася, наче тонка жердина. Було щось неймовірне, фантастичне, не вкладалося в мозок. Став рубати дрова – сокири в руках не відчував, немов іграшкова. Пішов до озерця, по дорозі вирішив стрибнути через канаву – плигнув наче олень, чи косуля. Заміряв довгою тичкою ширину канави – зчудувався, близько шести метрів, майже без розбігу. До цього й у сні на таке не спромігся б. Щоб якось використати з користю дію бадуна, пішов у ліс заготовити дров на зиму для баби Сяньки, давно збирався, але все руки не доходили. Тепер за день зробив те, на що раніше мало не тиждень було потрібно. Голова йшла обертом. Полізла думка: "Це, шо, виходить?.. Я допінг винайшов, ше й з натуральних речовин, ше й такий сильний, діє на протязі доби! Це ж така річ може страх, шо зробити!.. Якшо її спортсменам, приміром, то всі рекорди можна побити!.. Ух ти!.. Оце так діла!".
Сіли радитися з Бабою Сянькою.
– Баб, Сянь, я оце подумав, треба поки шо мовчати про нашу знахідку!.. Ви там, як комусь дуже припече на селі, то, ясна справа, поможіть, але, щоб ніхто нічого не зрозумів, бо наробим такого галасу, шо не відіб'ємся!.. Народ із розуму зійде!.. Вдуматися тільки: така чудодійна штука!.. Коли вже все-таки прийдеться, кажіть людям, шо то у вас така сила в руках звідкись взялася!.. І нехай хочуть вірять, а хочуть не вірять!.. І, як комусь допоможете, беріть з них клятву, аби мовчали!
– Мабуть, ти правий!.. Не будем людей спокушати!.. Як відкриємось, то завтра тут не тільки з села всі люди будуть, а й цілого району, області, чи ше бери більше!.. Давай почекаємо, а там життя покаже, як розпорядитися!
– Знаєте, чогось мені чекати не хочеться, є в мене одна задумка, як краще всього використати наш бадун. Не будем же ми тільки для себе його тримати. Трохи оставлю вам, аби кріпилися, а залишок заберу з собою, поїду до Києва, там спробую реалізувати задумане.
Перед від'їздом В'ячеслав зайшов попрощатися з Дусею. Посидів із пів години в фельдшерському пункті, говорив щось невпопад, награно сміявся-жартував. І Дуся вела себе так само. Ніби розуміли, що можливо ніколи більше не побачаться. Затаєний смуток проглядався в очах обох. Легка печаль, неначе бриніла-висіла в повітрі, віддавала одразу й болем і чимось ледь-ледь приємним. Явно не хотілося розставатися, розривати те, що раптово виникло між ними. Однак Славік розумів Дусю – ще гірше стати на шлях брехні, коли прийдеться, хоча б на якийсь час, таїтися, на кожному кроці обманювати дружину, рідних, весь час викручуватися, вибріхуватися, придумувати різні причини й пояснення. Може це буде найправильніше, раз так сталося між ними: залишитися в чистих ліричних відносинах, жити спогадами й уявою, спілкуватись духовно й безмовно на відстані, носити в собі те прекрасне й хороше, що відчули, що зародилось. І не дати можливості забруднити його чимось сірим, одноманітним.
Як не дивно, Дуся, коли прощалися, сказала десь близько таке саме, про яке думав Славік. Що то, коли серця б'ються в одному ритмі, коли захоплення переросло в душевну близкість!..
Біля порога обійнялися, проте, лиш на маленьку хвильку, немов боялись піддатися своїм затамованим бажанням. Терпіння й розум перемогли пристрасть, натомість залишилось щось більше…
Київ зустрів В'ячеслава спекою. Перехожі перебігали тротуарами від тіні до тіні, листя на деревах застигло-поникло в чеканні вечірньої прохолоди. Зазвичай в такі жаркі дні пляжники на Дніпрі не вилізають із води, виставляючи вряди годи мокрі голови в жертву нещадному сонцю.
В трамваї пахло розпеченим залізом.
У квартирі – нікого. Віка десь подалася. В'ячеслав спершу подумав, що може поїхала на море. Літо без моря – не для дружини. Коли одного разу помішала хвороба, Віка кілька років споминала той прикрий випадок, як пропало літо. Однак походивши по кімнатах, зрозумів: жінка нещодавно була вдома.