Учитель був суворим і вимогливим до неї. В голові вона мусила складати, віднімати, ділити та множити великі числа, без кінця все повторювати, щоб запам'ятати. Іноді, коли засинала змученою, їй снилися числа й божества, з очей і вух котрих висипалася неймовірна кількість хаотичних цифрових позначок, і вона змушена була хапати їх руками та впорядковувати. Бачила пряму лінію земної осі, яка одним кінцем впиралася у знак Терези, а іншим досягала первородного, священного золотого Барана. Та лінія була вилита зі срібла і вкрита золотом, світилася срібло-золотистими променями й розсипала іскрами. А Кі, велична і прекрасна, оберталася навколо тієї лінії й десь там, далеко на темному оксамиті неба, їй усміхався Уту. "Нуль Барана і нуль Терезів... Початок і гармонія... Іскра і творення... Шість на десять, знову на шість і десять... Триста шістдесят... Дві тисячі сто шістдесят... Три тисячі шістсот...", — бриніло в її вухах голосом Вчителя — і вона прокидалася.
Далі було ще важче, бо мусила запам'ятати кути нахилів того чи іншого божества, час їхнього руху, петляння, геометричні кути з'єднання поміж ними. Але оце, найважче, було для неї усім найсолодшим. Усім тим, задля чого прийшла у цей світ, задля чого витерпіла голод степу, сморід свій і овечий, прихід у це місто. Вона йшла до них. Тож тепер може витримати усі муки, усі вимоги й накази Вчителя. Усі жертви, які будуть потрібні від неї, краплями свого поту і знемоги, але радісно та щедро принесе на вівтар.
Сьогодні мала розібратися з позицією й відстанню божеств одне від одного, від першого до сьомого. Сьомою була їхня Кі. Ще одне священне число, в якому сім небес і сім воріт підземелля. Від Кі внутрішньою, восьмою й найважливішою була Інанна, далі Нісаба, богиня письмен, і величний Уту, а також вечірнє світило Нанна. Гра затемнень і фаз поміж денним та нічним світилами, — ще одна окрема й важлива наука. Адже з ними пов'язані всі основні святкування й події, одне з яких — прийдешній новий рік.
Вона із хвилюванням і трепетом чекала на це свято, бо зможе побачити зикурат і вклонитися богам уже безпосередньо біля їхнього священного підніжжя.
Одного тихого вечора батько, як Нандаї стала називати жерця, поклав перед нею на стіл невеличку скриньку. Була вона розмальована чудним орнаментом, всипана блискучими помаранчевими та блакитними камінцями. Відкрила — і завмерла. У скриньці лежало звите змійкою барвисте переплетення намиста, по верху нього виблискував сяйвом великий круглий диск на тонкому срібному ланцюжку. А ще — декілька різнобарвних обручів для рук і ніг. Дивилася й боялася доторкнутись, щоб не розсипався її скраб, таким крихким і дорогоцінним здавався їй.
— На святкування одягнеш нову туніку та спідницю, а поверх — оці прикраси.
— Дякую, батьку, — тільки й спромоглася відповісти.
— Це прикраси для знатних жінок. А ти — донька Верховного Жерця Уруку.
В ніч перед Рівноденням місто запалало вогнями смолоскипів. Із тераси їхнього будинку було видно освічений від низу й до верху по обидва боки височенних сходинок грандіозний, величний зикурат. Скидався на яскраву зоряну колісницю, на піраміду, яка вела в небо. В цю ніч усі вільно віддавалися любощам, тому лише вранці Нандаї зі жрицею храму вийде на святкування Нового року.
Тієї ночі вона майже не спала, прикута очима до зикурату й вухами до дивних та веселих голосів, котрі лунали з вулиць міста. Батька сьогодні вдома нема.
Новий день знову гудів голосами людей, співами славнів, звуками тисячі музичних органів. Били в потужні бубни і трубили в голосисті горни, ніжні таємничі звуки флейт перепліталися із бринінням потоку хвиль арфи.
Жриця помила їй волосся і змастила чисте тіло пахучими смолами, вдягнула її у світлу туніку нижче колін із легеньким вишитим візерунком довкола отвору на грудях та з ніжною бахромою внизу. Пов'язала кольорову спідницю, завертаючи передню частину у міцний пояс на талії. Вдягнула браслети на руки й ноги. На шию почергово нанесла тонкі пацьорки з кольорового скла, потім намисто із жовтогарячого сердоліку й синього лазуриту, під саму шию — тонкий ланцюжок з висячими золотими листками, а наостанок — срібний ланцюжок із диском-пектораллю. Все це скидалося на тісний комірець, який закривав її груди щільно від підборіддя до розрізу на сорочці. Глянула на себе у срібне дзеркало — й не впізнала. На неї дивилася вродлива дівчина, панна з прекрасними очима, білим лицем і чорним, як смола, хвилястим волоссям, яке спадало потужними пасмами на плечі. Та це було ще не все. За помахом руки жриці служниця внесла у скриньці ще одну прикрасу, яка була подарунком храму Інанни: головний убір. Це був круглий тонкий обруч, обгорнутий блакитною стрічкою, вздовж якого спадало на чоло таке ж золоте листя, як і на шиї. Поміж того золотого листя виднілися в ряд восьмипелюсткові квіти чи, може, зірки. Це була вишукана й тонка робота для самої цариці. Квіти, як і кожна деталь, мали на диво завершені форми, мовби в них закладена вся гармонія Всесвіту.
— Вінок богині — це особлива прикраса, — мовила жриця. — У ньому закладено всю мудрість небесного витонченого мистецтва, яку дарували нашим майстрам боги.
— Квітка має вісім пелюсток! — захоплено вигукнула дівчина. — А Інанна — восьме божество неба.
— Так, — погодилася жриця. — І не тільки це. Але ти ще не брала уроки небесного шляху нашої покровительки.
— Батько обіцяв після святкувань, коли вона буде Вранішньою зорею.
Жриця мило всміхнулася й попросила дівчину сісти у крісло. Вона має пов'язати на її голівці осяйний вінок.
Вийшли з будинку, коли вулицею проносили велику статую Думузі. Його голова й шия були прикрашені вінками. Процесія зупинялася на кожній головній вулиці, де зачитували славні, тричі підіймали вгору-вниз статую й далі звертали на дрібніші вулиці, з танцями, співами й музиками. І так — допоки не обійдуть усе місто, дякуючи богам підземного царства за те, що відпустили Думузі, дякуючи Інанні та славлячи плодючість. У ці свята смерть, народження й життя перепліталися в єдину, нерозривну косу. Бо Світло поєднано з Темрявою, а Небо— Ан — із Землею-Кі. Й невдовзі з'єднаються священним шлюбом боги плодючости та багатства, любови й перемог, мудрости і достатку.
Нандаї зі жрицею пливли, підхоплені потоками людського натовпу, вулицею, до зикурату. Сьогодні там відбудеться ритуальна битва між молодим богом Нінуртою й чудовиськом, котре тримає в собі всі сили зла, керовані демоном Асагом.
Зблизька будівля зикурату здавалася суцільними сходами, які вели у небо.
Дім Неба грізний та поважний. Серцебиття їхнього міста, звідки вулицями, як кров жилами, розтікалася сила, багатство, наука, добро і справедливість. Усе те, чим людина користується, поки її тіло живе під величними світилами дня і ночі.
Всі протилежності цього світу без кінця поєднуються та без кінця ворогують поміж собою. Одне поглинає інше з єдиною метою: безперервного циклу буття. Так її навчала жриця. А жрицю так навчали її Вчителі, котрі були учнями самих богів, які запровадили ці вічні закони.
Основа зикурату була чорна, як ніч, вона втілювала опору буття й символ підземного царства, куди йдуть усі померлі. Середня частина розпочиналася з яскраво-багряного кольору крови та пристрастей, бо це колір їхнього людського життя, сповненого війн, котрі чергуються з мирними днями праці. Сповненого спопеляючої ненависти та життєдайної любови. Далі — блакитний, небесний, колір і над ним — золоте сяйво сонячного блиску. Верхній ярус храму губився посеред хмар. Був він такого ж невинного, чистого, як первинний Дух, білого кольору.
Нандаї забракло дихання перед такою величчю й одночасним розумінням того, що десь там, посеред хмар, знаходиться батько її і Вчитель, котрий першим одержує й віддає небесні веління людям.
Скоро мала розпочатися вистава, й народу все більшало. Здавалося, бракло повітря й не чулося навіть власного голосу. Враз натовп розступився, мов за командою, розрізаючи своє тіло навпіл та вирівнюючи в ньому пряму лінію дороги. Знатна родина прямувала до храму. Дівчина прикипіла очима до поважних постатей у вишуканих туалетах і зупинилася поглядом на короні, яка прикрашала голову дружини лугаля. Та корона блищала, мов саме сонце, спадаючи на чоло великими золотими кільцями, над котрими вилискували три ряди золотого листя. А на розлогому листі спочивали розкидані вздовж вінка срібні восьмипелюсткові квіти. Такі самі, тільки вже золоті й більші за розміром, п'ять квіток вивершувалися над короною. Цей головний убір був схожим на її, але набагато розкішніший. Не дивно: та жінка була царицею. Плаття її за кожним кроком переливалося хвилями, мовби води ріки, й було воно з тонкої, ніжної бахроми. Груди важко здіймалися під густими рядами барвистого намиста і дорогих пацьорок, а у вухах висіли широкі золоті кільця. Важкий плащ лугаля з такою ж бахромою по низу, розшитий уздовж мереживом із кольорових ниток, Нандаї помітила вже тоді, як пара підіймалася сходами у зикурат. За ними прямувала знать міста, серед них — і дівчина зі жрицею.
Бубни забили шаленіше, заплакали ліри жалісливіше, зловіще затрубили горни, захлинаючись. Починалася битва. Чергове змагання між Добром і Злом.
Дванадцять днів тривали святкування. Дванадцять днів пишних та багатих церемоній, бенкетів, ігрищ. Відбулася інтронізація їхнього лугаля, котрий переміг чудовисько й розділив його тіло на частини, аби створити новий світ. Відбувся священний шлюб бога Весни та плодючости Думузі з богинею кохання й усіх глибинних пристрастей людини: Інанною.
Не вершилися суди, не карали рабів, усі прощали всім і заповнювали тіла любощами, а шлунки — пивом, вином та наїдками.
За час святкувань розлиті, розпластані тіла двох величезних рік поволі поверталися до старих русел, залишаючи після себе поживу для нових урожаїв.
Час обробляти землю, час засівати її. Боги зробили свою справу, тепер черга за людьми. По Колу, по новому святому Колу життя брало свій початок.
Протягом святкових днів дівчина та жрець майже не бачились. Тільки одного вечора, після священного шлюбу, він вечеряв удома. Мали на столі традиційний солодкий пиріг з інжиром, горіхами й фініками, запечену з цибулею рибу в горщиках, м'ясо та боби.