Так Гульнару й повезли — з напівбосою дитиною.
Та перш ніж вантажівка рушила, сусідка Оксана винесла торбину з харчами:
— Візьми, дітей погодуєш! — гукнула їй, а коли Гульнара нахилилася по торбину, шепнула, що її син уже побіг до батька Гульнари.
То були чесні й добрі люди, ті її сусіди. На чужу коштовність вони не посягнули б. Отже, пояс потрапив сюди, у село над морем. Але чи встиг старий ювелір сховати його? Чи надійно сховав? Чи не забрали коштовність енкаведисти?
Гульнару з дітьми вивезли в Узбекистан. Її батька — на Урал, і там він невдовзі помер. Вони навіть не встигли обмінятися листами.
— Тому я вірю твоїм есемескам, — повторила Асіє. — Хтось щось знає.
Наталочка слухала мов заворожена. Сумна розповідь зворушила її, а все ж десь глибоко-глибоко бриніла щемка радість: скарб є! І вони мусять знайти його, щоб бодай цим відновити справедливість.
— Хіба ви, коли повернулися, не розпитали сусідів про пояс? — поцікавилася Наталочка.
— Нікого з них немає. Їх потім заарештували. У їхній хаті живуть інші люди... У нашій також, — зітхнула Асіє. — У тій, що залишилася в Туаку. Ми збудували собі нову.
Перед ними синіло море. Берег дихав теплом і сумішшю пахощів: кипарису, чебрецю, живиці, полину, сухої трави й ще невідомо чого. Тут було гарне місце, щоб жити.
— Де саме стояла хата твого прапрадідуся-ювеліра? — спитала Наталочка.
Асіє здвигнула худенькими плечима:
— Це знала прабабуся Гульнара, але вона померла до повернення. Прапрадідусь міг заховати пояс не вдома, а наприклад, у винограднику. Тому ці прикмети... Кипарис... Сова й метелик... Це саме те! Ми з Абдюлем так і подумали, що ти щось знаєш. Ми могли б шукати пояс разом... Якщо ти не проти, — Асіє запитливо глянула на Наталочку.
— Звичайно, Асіє! Шукатимемо його разом! Шкода, що немає Северина. Ви ж не заперечуватимете, щоб він, коли приїде, також шукав скарб, якщо ми до того часу не знайдемо? Він пластун, тому вміє розплутувати всілякі загадки.
Асіє не заперечувала, і дівчатка почали складати план пошуків. Насамперед вирішили ще раз оглянути місцину біля кипариса.
Вони спустилися до моря, скупалися, щоб прохолодитися, а тоді піднялися на гребінь із кипарисом. Невеличка Халіде ступала стежкою впевнено й легко, наче гірська кізка. Хороше дівчатко ця Халіде. Не надокучала, до розмови не втручалася, ще й он яка спритна! Видно, звикла до гірських стежок. Й Асіє хороша. З нею легко доходити згоди. Коли приїде Северин, їм буде добре гуртом.
— Он те місце! — показала рукою Наталочка. — Звідти я не могла вибратися. О, і змія є, бачите?
Сіра змія преспокійно грілася під крутосхилом.
— То жовтопузик, — усміхнулася Асіє. — Жовтопузики — не змії, а великі безногі ящірки. Вони не кусають.
Маєш тобі! І пастка — не пастка, і змія — усього лиш ящірка...
— Ти хоч Абдюлеві не кажи, — попросила Наталочка. — І Северинові теж, коли приїде.
— Не хвилюйся, не скажу. Це кримська ящірка, звідки тобі було знати.
За ніч біля кипариса нічого не змінилося. Його тінь покоротшала й лежала вздовж гребеня, але ні в ній, ні навколо не було нічогісінько вартого уваги.
Дівчатка почекали дванадцятої години, щоб подивитися, куди вкаже кипарисова тінь рівно опівдні. Навіть спробували покопати там. Але копалося важко, бо в землі траплялося багато дрібного каміння. Дівчатка навпереміну довбали туристською лопаткою щільний, неподатливий ґрунт, проте ні до чого не докопалися. Скидалося на те, що цю тверду, кам'янисту землю ніхто не порушував, ховаючи скарби.
Повернувшись до моря, діти попрощалися, домовившись продовжити пошуки під вечір, коли спаде спека.
КІНЕЦЬ ОЗНАЙОМЧОГО ФРАГМЕНТУ