Але якби там не було, молодий чоловік прийшов до вельми цікавих умовиводів, про котрі він навіть не міг здогадуватися в той момент, коли ще знаходився вдома.
Це була далеко не перша його подорож. Він не вважав себе мандрівником, але все одно міг розповісти пару історій про те, як його заносило в різні країні з різною відстанню від рідної домівки, на відміну від більшої частки населення землі, яке можливо і мало б бажання подорожувати світом, але на превеликий жаль не мало для цього можливостей чи достатньої мужності, щоб ступити за поріг і побачити те, що скривають безкраї простори за обрієм.
Йому в цьому плані пощастило і пощастило дуже та дуже сильно. Він мав можливість в своєму житті побачити та побувати там, де мріяли ступити власними ногами мільйони, якщо не мільярди, однак втілити це саме бажання вдалося лише не багатьом.
Він був неймовірно вдячний Господу Богу за таку надану йому можливість побачити всі ті місця, які в цей самий момент відображалися в його пам'яті. Він був вдячний за казковий дар, котрий дозволяв йому в будь-який момент свого існування, в незалежності від часу та обставин, знову і знову погружатися в чарівну теплоту спогадів, що обігрівали його душу.
І так само Миколай був в захваті від того, що опинився тут, цілковито випадково, опинився в тих місцях, про котрі навіть ніколи особливо і не думав, знаходячись в своїй квартирі в Києві.
Однак навіть коли він вже придбав білети та забронював готель у Буенос-Айресі, він уявляв собі все оточуюче, разом із перебігом дійсності аж зовсім інакше.
В його очах, в той момент, ця подорож мала перетворитися на щось глибинне, щось дике, щось цілковито віддалене від цивілізації. Молодик міркував про те, що не зупиниться у великих містах впродовж своєї неперевершеної подорожі не більше ніж на три дні, він гадав, що одразу ж відправиться далі: наважиться підкорити одну з Андських вершин чи вирішить блукати просторами Патагонії, попутно милуючись її краєвидами, чи рушить по історичним церквам в найнеочікуваніших місцях або рушить у експедицію величними джунглями Амазонії, познайомиться з тамошніми племенами індіанців, котрі не змінювали свій образ життя крізь століття, або ж він відправиться літаком до вічнозелених пагорбів Колумбії, смакуватиме кращу каву на всьому білому світі чи відчує цілковиту свободу та вивільнення близько статуї Хреста Спасителя в Ріо… так… так… тоді думки були такими, але варто було йому опинитися тут, в місті великої краси та чар, як він зрозумів одну істину – плани можуть перемінитися з ніг до гори в той самий момент, як ти знаходиш себе в тому місці, де тобі по-справжньому добре.
***
Варто людині прокинутися з чарівного сну та опинитися серед звичних реалій, як її миттєво ж починає тягнути назад: до незвіданих країн, якщо не до незвіданих світів, з більшості з яких так і не бажається повертатися до дійсності, але варто було Миколаю розплющити свої очі та зустрітися з останніми промінчиками заходячого сонця, як одразу ж доклав усіх наявних в його можливостях сил, щоб якомога скоріше відійти від мрійності та відправитися підкорювати власний світ, котрий його сьогоднішніми очима виглядав не менш чарівно ніж ті, з яких його змусила пробудитися сирена швидкої допомоги за вікном.
Він повернувся та був цілковито готовий у всіх відносинах до продовження свого унікального шляху цим неймовірним містом. Десь там в глибині хлопець відчував себе наче Данте, котрий подорожував потойбіччям і ті ж самі глибинні передчуття говорили йому про те, що зовсім скоро йому судилося зустрітися із власним Вергілієм, питання лише в тому де та коли?
Кожен проходить свою дорогу, в незалежності від того, яку саме стежку він обрав і так чи інакше на дорозі йому стрінеться те і ті, котрих він ніколи не буде в силах забути та хочеться вірити, що це не забуття складатиме саме лише благо.
Вечірнє місто було ще кращим за те, як воно сприймалося в день. І справа була навіть не у температурі, а у самій спільності, котра так і затягувала в себе всіма бризами радості, святковості та неймовірної енергійної вибуховості, котра лунала повсюди і від якої неможливо було сховатися ніде на всьому білому світі та єдиним що лишалося в такій ситуації – було пірнання у саме величне нічне життя цього континенту.
Загалом, Миколая було важко назвати великими шанувальником будь-якого нічного життя, але так чи інакше в кожному з нас живе щось таке, що одного вечора бажає виповзти зі своєї нори та відправитись туди, де буде відчуватись цілковитий транс серед суцільної свободи.
В Буенос-Айресі подібного добра була більш ніж вдосталь, тому вибір місця, де Миколаю судилося провести цей вечір був в рази важчим ніж це могло здатися на перший погляд, тому кращим рішенням, котре міг прийняти хлопець у цілковито незнайомому місті була довіра самій панні долі, котра завжди веде нас туди, де ми і маємо бути.
Хлопець щиро насолоджувався тим відчуттям, котре пронизувало його наскрізь, відчуття в якому стільки всього було поєднано: від захвату до почуттів закоханості.
Йому доставляло неабиякої насолоди милування тутешніми вулицями і будівлями, особливо в вечірню добу, але в той же самий час його поглинало доволі змішане відчуття того, що вся ця краса ні що інше як постійне нагадування про минуле, по-справжньому краще минуле, котре колись дуже і дуже давно було у цієї, колись однієї з найбагатших країн світу, однак з тих самих часів встигло утекти чимало води та пройшло не багато не мало, а ціле століття. Час не повернути, рівно як і епоху, а на згадку про неї залишилися самі лише історичні пам'ятки та глибинне внутрішнє розуміння того, що колись предки цих самих людей, які з посмішками блукали вечірніми вулицями столиці, обіймали справжню велич порівняно із тим, що вони могли б дійсно мати самі і передати послідуючим поколінням.
Він вірив та знав, що мрії говорять не про те, що трапляється в одну мить – це те, що потребує сумлінної праці, тяжкої роботи суспільства над самим собою та чітким розумінням того, чого люди дійсно бажають відчувати озираючись на здобутки свого життя, а не існування в пучині ілюзій та заздрощів, котрі виникають дивлячись на те, як можуть проживати своє буття інші.
Тут це відчувалося краще ніж будь-де і, як ніяк, але все ж таки нагадувало про домівку, хоча хлопець і бажав уявляти зовсім інші спогади та передчуття. Від власних міркувань не скритися, рівно як і від самого себе та власних реалій життя, тому не дивно що під час всієї подорожі молодий фотограф, котрий намагався зображати в своїй творчості якомога унікальніші події, відбивав у цій буденності саме те, що могло слугувати глибоким вченням для всіх тих, кому він ці самі фотографії вирішить показати і окрім жвавого танго та пляшок вина на мальовничому фоні, він планував відобразити ще й людську сутність, історію та порочність, яка вітала тут у повітрі і нічим не відрізнялася від тої, яка одвічно очікувала на нього серед рідних стін.
Плани хлопця ніяк не руйнувалися і блукаючи вечірнім містом, навіть в самому його центрі, можна було зустріти чимало безхатніх людей, котрі спали просто неба на матрацах у стін чи просили пару копійок на їжу.
Нажаль, і пам'ять його ні в якому разі не підводила, в Києві знедолених людей він міг зустріти не менше і провина в цьому була більш глибшою ніж могло здатися.
Зробивши декілька подібних фотографій та допомігши людям відповідно своїм можливостям, він продовжив свій рух туди, де міг би відчути серцебиття міста не в знедолені, а в дотику до волі, чудово розуміючи факт того, що біль та страждання власноруч здатні знайти нас де б так не було.
Вулиці були переповнені людьми.
Здавалося, ніби всі вони сиділи в своїх печерах, ховаючись від сонячного проміння вдень, та дочекавшись настання ночі вирішили скористатися чарівною можливістю і хлинути в місто, наче саме цунамі, котре зносить все та всіх на своєму шляху.
Тут були всі: бідні… багаті… торговці… крадії… туристи… старі… малі… родини… одинаки… блукачі… шукачі пригод… та ті, хто взагалі не розумів нічого що коїлося навколо.
Вулиці стали нагадувати вавилонську вежу, але в самий момент її обрушення, адже тепер спільним стало все на світі, все змішалося в одному багатті, котре все більше і більше розгоралося з кожною наступною секундою, а саме місто наче перетворилося у велетенський вулкан, навколо котрого не було нічого окрім пітьми та вогняного світла, що сходило від магми, яка ось-ось повинна була пролитися вулицями, наче ріки проливаючись нашою планетою.
Музика… танок… пристрасть… все зливалося, все змішувалося, все перетворювалося на хаос, але той хаос котрий був не підконтрольний нікому, окрім натовпу, що став нічим іншим, як єдиним організмом, який бився в унісон самій долі і самому всесвіту.
Хлопець дійшов до чимось знайомої йому вулиці, одразу ж збагнувши, що він бачив її у світлі дня. Тоді вона здавалася доволі буденною, однак зараз від неї віяло чимось загадковим та аж зовсім не звіданим.
Одна з будівель, котрою був старий завод, нині слугувала баром-рестораном, котрий із настанням ночі перетворювався у один з найпопулярніших нічних клубів міста.
Щось стримувало Миколая від того, щоб зайти туди, але він вже був в обіймах цілковитого духу вечірнього міста, відчутті, яке ще ніколи не пронизувало його душу і серце настільки сильно, що він був на самісінькій межі, відчуваючи як втрачає самого себе та відкинувши всі сумніви він поринув у той світ, з якого не існувало такого вже й простого виходу, якщо він і взагалі був… він поринув туди, де на нього чекала не розвага, а свобода і неймовірна енергія, яка окутувала всього тебе за лічені хвилини, наче підносячи безкровну жертву Богам.
***
Ніч була настільки глибокою, що вже важко було зрозуміти чи вона знаходиться на своєму екваторі, чи тільки увійшла у смак пітьми, з нотками мороку, крізь яку проходили чисельні втрачені душі.
Місто для молодика, котрий вийшов з клубу в цілковито не тверезому стані ще й, можливо, під ефектом наркотичних речовин, перетворилося на щось подібне до в'язниці, з якої він мріяв втекти раз і назавжди, але це було важко втілити в життя, оскільки його батько попросту би цього не дозволив би та врешті-решт змусив би повернутися до Буенос-Айресу вести сімейний бізнес.
Хлопця звали Густаво, йому тільки виповнилося тридцять років, але за цей вік він встиг натворити чимало різного на своєму життєвому шляху, рятуючись покровительством впливового родинного імені та зв'язків, котрі, тим не менш, не змогли йому допомогти три роки тому, коли він потрапив у серйозну халепу через свою наркотичну залежність.
Їх рід походив зі знатного іспанського роду, котрий вже майже три століття мешкав в Колумбії, тримаючи розкішні латифундії по всій країні, що робило їх однією з найзаможніших родин в державі.
Але, якби там не було, благородне ім'я аж ніяк не передає саму суть цього самого благородства своїм нащадкам, що було більш ніж характерно помітно по жвавому Густаво, котрий тільки но вивалився з клубу у Буенос-Айресі, в якому перебував в, свого роду, як засланні так і втіканні, не маючи, поки що, жодних перспектив щодо повернення на батьківщину, за якою сумував кожної миті.
Богемне життя в цьому чарівному місті, де його родина мала краплину впливу та чимале море друзів, надавало можливість хлопцеві насолоджуватися життям на сімейні кошти так, як цього тільки бажала душа, розтрачаючи їх за власним бездумним судженням.
Сам по собі він не був поганим хлопцем, просто він був з тих, хто дивлячись на себе в дзеркало скоріше забажав би забутися у сні, ніж продовжити життя із самим собою та власною ж ненавистю, котра в ньому процвітала.
Хлопцеві було всього одинадцять років, коли він, подорожуючи зі своєю сім'єю, потрапив у ту історію, котра переслідує його все життя, не даючи остаточного спокою.
То був чарівний травневий день, коли вони блукали разом із батьками та сестрами в лісах Канади.