Дівчині здавалось, що вона знайшла вихід у винному товаристві, а заодно і порятунок від будь-яких домагань Стельоса. Так тривало ще зо два вечори, а на третій у дверях знову з'явилася землячка. Цього разу не одна. З нею була ще одна молода жінка, на лиці котрої яскраво вимальовувалися збентеження і смуток. Виявилось, вона теж, як і Слава, новенька в Греції. Ані мови, ані звичок та витримки до всього нового. Мала роботу по догляду за старенькою, але стара виявилась вибагливою та вередливою, а Оксана, як звали молодицю, незграбною й переляканою. Тож два тижні було достатньо, аби її попросили звідти. "Куди подітися має і як витримати оцю чужину? Вже б додому забиралася, якби не борги. Та добре, що рідну тітку тут має, то якось мусить витримати". Рідною тіткою була та сама подруга Стельоса й опікунка Слави. Вона не могла взяти племінницю до себе, бо хата її була забита новенькими, тож привела її сюди. Вони зі Стельосом старі друзі. Ну, про це Слава здо— годалася вже давно. Вечерю знову принесли готову й тітка Ольга, так її звали, почала розкладати тарілки на стіл, хазяйнуючи замість господаря. Одночасно почала бесіду зі Славою, висловлюючи збентеження і награний сум відносно того, що Стельос не задоволений поведінкою Слави. "Яке горе!" — скривилася дівчина подумки, продовжуючи без наймненших зовнішніх емоцій слухати Ольгу. Отож, Слава випиває та поводиться байдуже та холодно (яка невдячність з її боку!), не цього чекав від неї чоловік. Справа в них далі не піде. Він добра людина, то хай дякує, що не вижене на вулицю, і не лише не вижене, а навіть підшукає їй роботу! Також приймає й Оксану до хати, потурбується і про її працевлаштування. З сьогоднішнього вечора вони обоє будуть спати на канапі, поки не прийде час.
Такого повороту справ Слава не чекала, хоча це було логічним завершенням цього безглуздя. Але все, що відбувалося, мало для неї вигляд несподіванок, чи пак, несподіваних різких ляпасів, що сипались один за одним, як грушки з сусідської груші, котру нещадно трясли в дитинстві. Грушки хоч і били боляче по голові, все ж були набагато смачніші і приємніші за плоди сьогоднішного, закордонного древа. І чи буде їм кінець? Вона з вартою подиву пасивністю продовжувала спостерігати за подіями свого нового життя і остання подія, хоча й несподівана, аж ніяк не була неприємною. Що може бути краще, ніж забратися нарешті звідси й завершити оцю дурну затію з заміж— жям-злучкою. Виявляється, її внутрішній голос самозбереження, хоч і дивним шляхом — через пиятику — зробив свою справу.
Кілька днів провели з Оксаною разом у розмовах та гаданні, що ж на них чекає. Спали разом і разом готували собі щось поїсти, маючи такий дозвіл від Стельоса. Хоч би одночасно й забратися з цієї хати. Небо ніби почуло їхні бажання, бо ввечері з'явилася тітка— благодійниця й повідомила, що робота знайшлася, до того ж обом. Правда, то не в Афінах, а десь у провінції, але яка їм різниця.
— І що то за робота? — спитала Слава.
— Місцева таверна чи ресторанчик, — відповіла Ольга.
— І що, ми там обидві працюватимемо? — не вірячи такому щастю, перепитувала Оксана.
— Так, разом, а що вас дивує?
— Та на одне місце і двох... — стенула плечима Оксана.
— А ти була коли-небудь в таверні, щоб розуміти, скільки там роботи? Греки більше в ресторанах харчуються, ніж вдома! Отож, не з двох-трьох людей обслуговуючий персонал складається, — відповідала іронічно та зверхньо Ольга.
— Все це добре, — мовила Слава, — але чи то справді таверна, а не щось інше? Розумієте, що маю на увазі, бо на таке я не погоджуюся, кажу наперед, аби даремно туди не їхати. Одного разу з мене вистачить ...
Ольга глянула на неї неприязно, розуміючи, що та має на увазі і відповіла в'їдливо:
— Ти думаєш я посилала б туди свою племінницю? — в голосі її чулося обурення, хоча Слава не змогла зрозуміти, наскільки щире.
— А як і не сподобається щось, то завжди можете відмовитись, не буде вас хтось до чогось силувати! — продовжувала роздратовано.
— Буде чи ні, не знаю, але всяке чула, — коротко відповіла Слава і на тому бесіду завершили.
Доля їхня влаштована і нідочого зайві обговорення. Та й вибору в дівчат не було. Звідси все одно забиратися треба.
Тож наступного ранку дівчата зі своїми невеликими валізами ступили за поріг дому, з якого Слава не виходила більше тижня. Ще трохи, й це почало б скидатися на ув'язнення. В голові й так уже лещатами стискало від закритого середовища і чотирьох холодних стін. До такого вона не звикла, простір і воля — то її звичний стан. А тут, у цьому світі, потрібно звикати якраз до такого стану, до добровільного ув'язнення, хоч і без ґратів на вікнах. І з одним куцим вихідним по неділях...
Проводжала їх Ольга разом зі Стельосом. Стояли збоку та про щось розмовляли. Слава з Оксаною мовчали і лише роззиралися довкіл, якась підступна тривога огорнула їх. "Хоч би скоріше приїхало те таксі і подалі звідси, подалі!" — горіла нетерпінням Слава. Її й справді пекло зсередини вогнем і той вогонь змушував переступати з ноги на ногу, аби не зірватися з місця та щезнути спалахом де-небуть вдалині.
Невдовзі дівчата вже сиділи в машині, приклеївшись очима до вікна. Покружляли містом, як їм здалося, і недаремним було те враження, бо підібрали ще двох пасажирів. А ще за якусь годину покинули межі міста.
[*] * *
Дорога, здавалось, не мала кінця. Уже добрих дві години їхню подорож супровожувало блискуче, ніби сріблом припорошене під променями сонця, море, з одного боку дороги і високі гори по другий бік. Гори, скелясті й гордовиті, здавалось, впиралися плечима в небо. Плечима майже голими, без особливої рослинності, окрім низьких чагарників. Де-не-де траплялися й деревця, але й ті невисокі. Поміж тієї бідної рослинності виднілися оголені білі шмати гірського тіла, темно-бурі чи сірі, — то був мармур. Ця порода переважала в місцевості. Поселення зустрічалися рідко й швидко щезали знову поміж гір, яким не було кінця, і щоразу вони дерлися все вище і вище. Ось і море залишилося позаду. Оточені з усіх боків твердими щитами, дівчата мимоволі перезирнулися. В обох кипіла нетерплячка, перемішана з хвилюванням: у чиї ж то дикі володіння їх везуть? Чи то від щільних гірських обіймів, а чи й справді від хмар на небі враз зробилося темніше й непривітніше. Побільшало й рослинності, величезні дерева місцями кивали їм своїм могутнім віттям, чи то хотіли від чогось застерегти, попередити, або й затримати. "Куди ж ви? Куди, нерозумні?!". Вітер за вікном набирав сили, пригонив звідкись темні хмари, від котрих погустішали сутінки й невдовзі перші краплини дощу вдарили у машинне скло. Час летів, як летіла й дорога під колесами, часто з різкими й крутими поворотами. Свою тривогу Слава намагалась губити з вітром, що гудів за вікном, з дощем, що все дужчав і вже гучно та густо бив у шиби. Дощ відбивав тривожний марш, перехоплюючи у дівчат їхні почуття й, здається, теж намагався затримати їх, повернути назад. Та авто впевнено рухалось уперед, не звертаючи уваги ані на буйство природи, ані на емоції своїх іноземних пасажирок. Якщо Слава сиділа спокійно, віддаючи всі думки стихії, то Оксана час від часу штовхала подругу ліктем у бік, шепочучи: "Куди ж ми їдемо? Куди нас везуть?", ніби Слава могла дати їй якусь відповідь. Оксана врешті заплакала. Слава заспокоювала Оксану, як могла, банальними фразами типу "побачимо", і далі втікала у дощ. Не те, щоб самій не хотілося плакати, але останніми днями вона вилила немало сліз, немало пошкодувала себе, гнівалася на себе, тож тепер перебувала в якомусь заціпенінні. Можливо, очікування невідомого деколи краще й легше, аніж заздалегідь відомого. То чого скиглити? Вона вже давно, відколи ступила на чужу землю, перебуває в дивному очікуванні, в цілковитому нерозумінні, в порожнині, в інертності, котра продовжує нести її, штовхати до чогось невловимого, але обов'язково реального. І тільки тоді, коли зрозуміє, що це і де, знову зможе бути собою, знову дозволить собі емоції. Хоч якісь. А поки що мусить рухатись вперед, не звертаючи уваги на перешкоди й невдачі, на небезпеку і страх. Та чи живе у ній страх? Ні, незважаючи на постійну внутрішню напругу, це почуття відсутнє. Живе щось інше, але там, глибоко в нетрях підсвідомості — горить тихим вогником, мрійливим і мінливим, — надія, та ні, не зовсім надія. Живе віра, так, таки віра, що все на кінцевій зупинці буде добре! Головне, будь-якою ціною дістатися її...
Минула, мабуть, ще одна година, як вони в'їхали в якесь місто, повільно просуваючись вулицями, повними припаркованих автомобілів по обидва боки, а деколи й подвійним рядом. "Скільки у цих людей автівок?!" — подумала Слава уже вкотре, вперше дивуючись цьому ще в Афінах. Нарешті виїхали на околицю й продовжили подорож поміж буйнозелених садів. Зелені соковиті трави, щедро вмиті дощем, приємно вабили око й заспокоювали думку. Сонце знову повернулося на свою варту й щедро заливало ці трави теплом і ласкою, від чого ясніше зробилося на серці.
В цих густих і високих травах рівними шеренгами виструнчились дерева, майже одинакової форми та висоти. Бачили їх і раніше, протягом довгого шляху, вони то зникали, то знову з'являлися і завжди — гуртом. Чимось ці дерева нагадували українську вербу, але навіщо стільки вербових гаїв, та ще й доглянутих людською рукою? Слава вирішила спитати про це у водія, він раніше намагався розмовляти з дівчатами англійською, але Слава не мала тоді бажання до розмов.
— Що це за дивні дерева по обидва боки дороги? Шось нагадують мені...
— Маслини, — відповів водій і спитав: — Уперше бачиш?
— Так.
— Смакувала коли-небудь маслини?
— Ні, не доводилось, — відповіла стримано.
— Що ж, будеш мати таку можливість. Ви потрапили в маслинове царство! Wellcome*!
Та ось чи справді "велкам", а чи щось інше, впевненості не мала. Дивне відчуття тривоги, не таке, як раніше, бо розбавлене збудженістю, залетіло в груди й, надувшись, темним птахом почало клубитись там. Знову запанувала мовчанка, за вікном промиготіли якісь будинки, — певно, села чи селища, всі біленькі з охайними квітниками й двориками, з охайними огорожами. Хазяйновиті люди живуть тут. Загалом населених пунктів, хоч і невеличких, побільшало.