До речі… я його Гавчиком назвав, як вам таке?
– Підходить.
Лісник не затримався, спішив, боявся, аби дорогу не розвезло. Подав на прощання руку й повідомив:
– Тепер не скоро чекайте, ждіть поки дороги підсохнуть, аж тоді буду мати змогу заскочити. А, іще… мало не забувся... Був я на днях у лісництві, вони там сказали, шо лісника сюди нового засватали. І начебто жінку. Для мене дивина, тут не всякий чоловік на таку роботу згоджується, ніхто не хоче в наші часи дичавіти наодинці в лісі, а шоб жінка… Але то ше, знаєте, як воно може бути… може балачки тільки... Коли ж шось дійсно проявиться, то я дам знати, якось порішаємо.
Гість поїхав, Віталій Петрович залишився з Гавчиком, тепер удвох. Можна сказати: компанія. Собаченя не відставало від ніг хазяїна, немов приклеїлось. І в хаті разом, і за водою разом, і до лісу разом, плутається між ногами, не дає кроку ступити, часом пищить, як ненароком злегка наступиш, а потім пробує грізно ричати, за штани потягти. Ласку полюбило. Коли почесати за вухом, або на животі – аж мліє від задоволення, починає радіти-бурчати. А хвостом крутить, немов розмовляє ним, всі щенячі емоції на хвості видно, тільки придивлятись встигай, наче по-написаному. Хату стереже, на кожний порух, звук реагує, часом гавкоче у бік лісу, неначе когось там застерігає-зупиняє: не підходь!
З таким сторожем стало веселіше.
Бріленчук знайшов у хліві напіврозбитий черепок – залишок чи то глиняної миски, чи то глека, став насипати собаці туди їжу. Гавчик швидко-жадібно хлептав язиком суп-саламаху й вдячно мотиляв хвостом, проте до їжі не підпускав, напевно, боявся, що на двох супу не вистачить. Знову ричав загрозливо: одійди, хазяїне, зараз не до тебе, бачиш: їм! Коли ж Віталій сам сідав їсти, Гавчик ставав біля нього на задні лапи й не зводив очей із хазяйських рук. І таки добивався свого – отримував зо дві ложки добавки.
Пізно ввечері Бріленчук лягав спати, собака пробував залізати до нього в ліжко, але тут вже господар був невблаганний – заставляв Гавчика займати своє місце в сінях. Давалося взнаки сільське виховання хазяїна: собаку жалій, годуй, турбуйся про неї, але відстань держи, спати і їсти разом з одної миски, не годиться, гріх. Колись про таке старі люди казали.
Віталій Петрович освоював все більше і більше необхідних для життя справ: вчився майструвати зі скудним інструментом, зумів притримувати тепло й вогонь у хаті, готувати їжу, коли потепліло, спускав березовий сік, згодом шукав і рвав щавель, з якого варив зелений борщ, після верші сплів із лози кошик – вийшов уже не такий кострубатий, як верша. Разом із Гавчиком щодня обходили навколишній ліс, який немовби став їхнім володінням. Вивчили-запам'ятали кожну найменшу стежку, кожне дерево, кущ, кожний горбок чи ямку. Бріленчук навчив собаку їсти різні личинки, аби наповнити живіт необхідним білком. Особливо подобалися Гавчику товсті личинки хрущів. Собака лякав лісових птахів, з мисливським азартом гавкотів на них, пробував наздогнати-схопити, однак не вдавалося, тільки здіймав невеликий пташиний галас-клекіт-невдоволення.
Яка ж була радість для хазяїна й собаки, як вдалося спіймати у вершу дві перші рибини – червонястих окунців. Віталій Петрович аж підскакував од задоволення, а Гавчик, почуваючи радість господаря, заходився веселим безперервним гавкотінням, яке відбивалося від дерев багатоголосою луною. Здавалося ніби в лісі поселилося щонайменше з десяток собак.
Уха вийшла на славу – смачнюча. Господар не міг діждатися поки охолоне, сьорбав, гаряче обпікаючи губи і прицмокував за кожною ложкою, хекав задоволено, очі закривав. Собака ледь дочекався, доки отримав свою долю, вже захололу, з об'їденими кістками й головою.
Віталій вивчив-зловчився де краще ставити вершу, щоб риба до неї заходила. Таке далося взнаки – окунці, карасики, плотвичка стали частенько попадатися у вершу, неначе вирішили пожаліти двох лісових самітників із їх скромними наїдками.
Якось вночі Віталію Петровичу приснилася Жанна. Обіймав її звабливе тіло, споглядав із приємністю на стрункі ноги, вдихав її запах, куйовдив довге хвилясте волосся, в яке так подобалося занурюватися обличчям. Коли Віталієва рука з розчепіреними пальцями почала пестити-розчісувати цю хвилясту розкіш, почулося скавуління. Бріленчук схопився з солодкого сну, розкрив очі й побачив біля себе Гавчика, який неслухняно втік із сіней і заліз до хазяїна погрітися. Це в його кудлату одіжку залізла рука господаря.
– Ану пішов на місце! Ти ба який! Присунувся без просу, такий сон перебив! Шоб я тебе більше тут не бачив, пройдохо малий, бо будеш на вулиці ночувати!
Віталій Петрович довго лежав без сну після цього пробудження. Згадував Жанну. Як вона там?.. Чи зможе він ще колись зустрітися з нею?.. Сама тепер, чи когось знайшла?.. Якщо сама, то чи довго так витримає?.. Така жінка ніколи не буде сама, кавалерів біля неї крутиться, немов комарів на болоті. Так і хочуть присмоктатися до такої принади. Жанна знає, що Бріленчук пустився навтьоки, чекати скоро його не приходиться, небезпека буде довго стояти на заваді їхньої зустрічі. Віталій розумів, що не має права ображатися на жінку, так вже вийшло, нічого не поробиш. Та й обіцянок ніяких вони одне одному не давали. Жанна не раз казала, що при нагоді розірве їхні стосунки, це коли знайде когось більш підходящого. Хоча Бріленчук бачив, що їй добре з ним, а часом було так добре, що більшого, здається, не могло б і бути. Думалось: час поставить все на своє місце, скріпить їхню пару, змусить вважати, що бути разом набагато краще ніж порізно, що разом – це їхня доля. Але тепер…
Лісник Іван приїхав із добрим уже теплом надворі. Весняна вода зійшла, дороги підсохли, в лісі цвіла-полонила, розпускала дух черемха, на болоті набрало сили, зажовтіло латаття, закумкали жаби. Завесніло по-справжньому. Все навколо пробудилось від зимового сну, збиралося вдягнутись у празниково-зелені шати. Повеселіло, потягнулося до сонця.
Спочатку Іван прибув сам, однак, ледь встигши злізти з воза, ошелешив Бріленчука новиною:
– Зараз має лісничиха приїхати, я спеціально її обігнав, аби попередити, так, шо готуйтесь встрічати. Про вас розповів, спочатку була навідріз проти, шоб жити тут разом, та ше й з незнайомим чоловіком, але потім трохи відійшла – коли я розповів про вашу безвихідь, як вас небезпекою обклали. Зм'якшилась. Пожаліла, здається. А жінку на жалість візьмеш, вона на багато чого спроможеться. Спробуйте якось з нею найти контакт, бо іншого варіанту ні в мене, ні у вас немає.
– Хоч яка вона, скажіте… Молода?.. Вродлива?.. Чи так собі?.. Як з характером?.. Чи не стане тут мною шпиняти, як цуциком?..
– Молодша за вас, це точно. На вроду?.. Я б сказав – ніяка. Але, шо вам з нею – під вінець іти?.. Зжитися-змиритися б, а там життя покаже, може ваші негаразди скінчаться, може шось інше для вас трапиться.
– І шо, вона отак відразу згодилася жити фактично зі мною?..
– Я ж уже сказав вам, шо не скоро згодилася, довго прийшлось умовляти, але зараз, коли прийняла рішення, то, бачу, назад не поміняє, твердо пообіцяла. Та не жити разом, як ви кажете, а шоб ви тут поряд з нею пожили трохи, поки у вас владнається. Про те, шоб разом, мова не заходила.
– А самій у лісі їй було б не страшно?.. Все ж таки жінка.
– Ніби ні, згодилася ж, ніхто силою не тягнув. Баба сільська, роботи не боїться, а за роботою тут ніколи вгору глянути буде, втомленій людині часом навіть боятися сил не вистачить. Хоча, кажуть, шо в селі їй стало геть непереливки. Вдова, чоловіка кілька років тому схоронила, залишилась жити з свекрухою, а та така, шо без солі може людину з'їсти, з жодним сусідом мирно не живе. Може це й спричинило до того, шо рішила в лісники податися.
На возі сиділа жінка. Якась хмура, зосереджена в собі, не злізаючи з воза, заклопотаним хазяйським оком окинула хату, двір, Бріленчука, Гавчика і тільки потім видавила: "Здрастьтє вам!". Собака спочатку загавкав на незнайомку, а потім неочікувано дав їй попестити себе й привітно завиляв хвостом.
Лісник познайомив Віталія Петровича з гостею:
– Знайомтесь, це Гаша! Тепер вона буде тут господинею, лісничкою її призначили.
Гаша подала Бріленчуку свою руку. Віталій помітив, що рука ця не зманіжена, манікюру, мабуть, ніколи не бачила, справжня натруджена рука сільської людини, відчув у ній міць і силу.
Як поручкалися, жінка обійшла все господарство, заглянула в кожний куток, доторкнулася до багатьох речей, неначе мітила їх, залишала свій слід. Оглянувшись виказала присуд: "Не багато живете!".
Стали всі разом зносити речі з воза, їх було багатенько – було що носити. Гаша запаслася добряче. Що то людина знає, з чим треба жити, без чого не обійтися в хазяйстві. Крім чималих харчових припасів, віз був закладений всяким реманентом: косою, вилами, лопатою, мотузками, відрами, двома теплими ковдрами та ще багатьма речами, деякі з них здавалися Бріленчуку зовсім непотрібними.
Лісничка випрягла свого коня – Шнєрка. Завела його до напіврозваленого хліва, прив'язала, кинула два великих буряки, привезених із собою. Шнєрко заржав вдоволено, накинувся до їжі, став з хрумкотом вгризатися в солодку твердь.
– Тут поряд, на болоті сухої трави, осоки вдосталь, треба його там припинати, і зелена вже пробивається, нехай пасеться, – порадив Іван.
Нарешті зайшли в хату. Вирішили сісти за стіл і пригоститися привезеним. Нова лісничка взяла на себе турботу про застілля. Витерла старанно стіл чистою шматиною (і її привезла з собою), поставила тарілки, поклала виделки, ложки, дістала з сумок варених яєць, холодцю, сиру, квашених огірків. Тільки тоді присіла.
Іван оглянув накладене й поліз до своєї поклажі, витяг закорковану жмутком паперу пляшку :
– Думаю, тре нам обмити знайомство, шоб вдома, як то кажуть, не журилися, і шоб вам тут добре малося-жилося... Домашня, сам гнав, така крепка – з ніг валить
Гаша пити відмовилася. Для годиться пригубила-вмочила губи у міцне питво, проте й не ковтнула.
– Не звична я до цієї гидоти, ви собі пийте, а я піду попораюсь, речі розкласти треба.
– То хоч з'їж шось біля нас, проголодалась же з дороги, – запросив Іван.
– Обійдусь, якось воно на новому місці не до їди.
Чоловіки накинулися на їжу та випивку.