Зараз він ще раз, востаннє, на них оглянеться і— ноги на плечі. Але оглядатися не поспішав; якщо він знову наштовхнеться на олов'яний погляд пузаня, тоді доведеться ще трохи підождати, а там і сосняк скінчиться. Проте й зволікати не було коли. Пора…
— Стій! — ляснув луною голос позаду, і Дмитро обімлів. Він же наче ще й не біжить, а вже зупиняють. Озирнувся і все зрозумів — біля підводи стояло двоє людей з автоматами напоготові, а поліцаї так і застигли напівлежма, вирячивши перелякані червоні очі. Той, що правив підводою, шарпонув віжки, аж заточилися коні.
— Злазьте, приїхали, — сказав низенький коротконогий партизан у рудому бушлаті.
Поліцаї висипали з воза, покидавши на ньому гвинтівки.
— Гей, хлопче! Завертай назад корови, — гукнув партизан Дмитрові. — І не стидно тобі ото в їхніх погоничах ходити? А ви, — гримнув на поліцаїв, — станьте всі в ряд. Живо!
Ті вишикувалися в шеренгу, вайлувато переминаючись з ноги на ногу.
— Що робити з ними? — спитав низенький у свого товариша, чорного циганчука, який уже випрягав коней.
— Та що? Як вони з людьми, так і ми з ними, — спроквола одказав той. — Розстріляти.
— Я нікого не вбивав! — верескнув Миклик.
— За що? — прогув пузань.
— Чуєш, які вони святі? — сказав низенький.
— Авжеж, пряма дорога в рай.
— Відпустіть нас, — просився Миклик.
— Ти диви, — здивувався низенький, — вони в рай не хочуть. Видно, з німцями їм краще. Ану, скидайте штани, ангели! Все скидайте до нитки. Ангели мусять бути голенькими.
Поліцаї опустили голови і, ховаючи одне від одного очі, поволі стали роздягатися.
— Живо! Жевжики слиняві, — низенький автоматом штурхнув гладкого у пузо, і "жевжики" заворушились. Коли зосталися в спідньому й босі, партизан гидливо зморщив носа:
— Хто це вже кальсони спортив? Теж мені герої.
— Жорко, годі з них, —сказав чорнявий. — Бо засмердять увесь ліс.
— Ану, марш додому підштаники прати! Нехай хазяї помилуються на своїх вояк.
Поліцаї, зіщулившись, тупцяли босоніж на мерзлій землі, однак розбігатися не наважувались — не вірили, що їм не стрілятимуть у спину.
— Я кому сказав, марш додому! — тупнув ногою низенький. — Чи вам позакладало?.
— А ви не?..
— Бігом!
Першим кинувся тікати Миклик — мабуть, після того, як пролежав у Вакулиній в'язці, не міг терпіти морозу; за ним потрусили сідницями решта, спершу підтюпцем, а потім прожогом — у сосну.
Низенький тільки свиснув їм услід.
А корови й собі, зачувши волю, майже бігли назад до села, Дмитро — за ними, і радісно йому було, що все так скінчилося, і гірко від того, що низенький назвав його погоничем, але не біда — при першій нагоді Дмитро спокутає цей гріх.
XI
Воно, звісно, людям утіха, що корови поприбігали додому, з розгону стукали рогами у ворота, гукаючи хазяїв, але ж і спокою мало, бо ще не вгадано, як там далі буде, — де це видано, щоб німці таке простили?
— Тепер добра не жди, — хитав своєю мудрою головою сестринський Макар. — Тепер конхіскують не тіки худобу, е ні. Вони порядок люблять.
— Та їм там такого страху нагнали, що ой, — розказував Дмитро. — Поблимали голими п'ятами.
— Буде і нам "ой", — Макар мацав на попереку грілку й кректав заклопотано. — Я їх знаю.
— Партизани заступляться.
— Я тобі скажу ще й таке: тут теж хитрості треба. Бо спершу добре, а там, дивись, і погано.
— А вам, діду, бачу, не вгодили.
— Та ні, вгодили, але ж одібрати скот — це ж не горілку.
— Яку горілку?
— Ну, Микита, сусіда мій, на що вже геть непитущий чоловік, а чув, що вчворив?
— Що?
— Та гнав саме солоденьку, коли поліцаї нагодилися. Глядь у вікно — а вони йдуть до хати. Микита тоді за бапку, що робити? Сюди, туди, розтирявся, не зна, куди заховать її. А набігло небагато, так із півбаночки, може. Тіки Микита і цього пошкодував їм.
— Розбив?
— Боже збав! Випив! Я ж кажу, непитущий зовсім, а всушив ото стіки, що й досі спить.
— Молодець.
— Еге, я ж кажу, тут хитрості треба. Бо ото корів силою забрали, а воно так не минеться. Тут політики треба. Геройство теж добра штука, але без політики й до лиха недалеко.
— То й робили б самі що-небудь, як такі хитрі…
— Старий уже. Якби мені твої года.
— А то тільки стогнете.
— Я ж кажу, аби мені…
— Аби, аби!
Макар стогнав, стогнав, а таки казав правду. Уже й до вечора недалечко було, Дмитро спокійненько порався коло хати, як раптом од лісу долинуло туркотіння. Спершу глухе, так наче пилорама гула десь далеко, а потім гучніше, дзвінкіше, і вже — матінко ти моя! — їдуть селом мотоцикли з колясками: один, другий, третій, четвертий… мабуть, не менше десяти, і на кожному по три німці у касках. Автомати стирчать на всі боки, цівками людям у вікна дивляться, а мотори ревуть, аж земля дрижить. Люди причаїлися у хатах, уже й не про корів думка, аби село цілим лишилося. А ті диркотять мотоциклами по всіх кутках, у кожну вуличку заглядають, ніби шукають когось, видивляються; потім з'їдуться на вигоні, перекурять, пошкабарчать — і знов гасають через усе село, розвертаються вп'яте і вдесяте, нічого нікому, лиш диркотінням жах наганяють.
І тоді, саме тоді, коли вже несила було витримати їзданину німецьку, щось підхопило Дмитра і понесло в комірчину, ні, не ховатись, там у темному закутку він навпомацки відшукав скручений дріт (тато дістав його у радистів на кліті для кролів), і якийсь голос закричав йому в скроні: "До лісу! До лісу". Хтозна, що то за голос був, може, він вродився з багатьох голосів, що озивались у Дмитрові, мучили, не давали спокою ("Не раджу тобі далеко в ліс заходити"; "Всьому свій час. Так Макар каже": "І не стидно тобі ото в їхніх погоничах ходити?"; "Старий уже. Якби мені твої года"), важко сказати, що то за голос був, але він владно, немов узяв за руку, вивів Дмитра із хати й сказав: "Пора!"
Якийсь час Дмитро стояв біла порога (дріт аж примерзав до його долоні) і прислухався до гуркоту моторів, поки ті знову не з'їхалися коло церкви.
Дмитро ступив крок, другий і раптом зірвався й городом помчав у бік лісу. Від хати аж до річки був схил, і йому біглося легко і дихалось легко, Дмитро навіть завважив, що повітря пахне снігом — на нього повіяло кавунами, он і хмари вгорі такі, як на сніг — може, випаде уночі?
Він подумав, що це ж йому треба брати ліворуч, ліворуч, щоб вискочити на місток, і зупинився, прислухався знову, чи не гуркотять сюди мотоцикли; наче ні, не чути, але навіщо йому бігти через місток; якщо річка замерзла, то можна і так її перейти. Вранці, коли гнав худобу, помітив же, що вода взялася молоденьким збрижистим льодом, а тепер, бач, і забув про те. Чи то йому тільки привиділось? Ні, справді, он темно-зелена стрічечка, що вихоплювалася з-поміж верб і рябіла хвилькою, тепер застигла, мовби стомилася бігти й лягла відпочити. Чи витримає Дмитра, це ж по ній ще й не бігав ніхто, відколи примерзла, та скільки там тої річки — раз-другий стрибнути.
"Пінь-пінь", — забринів тонкий лід під його ногами, аж луна озвалася з лісі: "інь-інь". Перший лід завжди отак з тьохканням вигинається — і не встигне провалитися, як ти уже далі біжиш: "пінь-пінь".
За річкою бігти поважчало: берег вкривала м'яка сіра трава, Дмитро грузнув у ній, мов у ваті, і ноги пекло вогнем. А далі, уже під гору, лежала смужка мерзлої ріллі, він стрибав із грудки на грудку, спотикався, падав і ніг не чув — біль перекотився у груди, підпирав горло. У роті стало солоно, аж занудило від присмаку крові, і, добігши до лісу, Дмитро обхопив руками найперше дерево, припав грудьми до холодного стовбура, намагаючись вистудити жар у тілі. Навіть дріт у його руці, здавалося, так розігрівся, що пік долоню.
Дмитро прислухався. За річкою було тихо, мовби й не вдерлися німці в село; чи то він уже нічого не чув, окрім шуму у скронях, окрім власного дихання.
І дерева не скрипнуть, і вітер припав до землі, не грає у дуплах, і ніяка пташка тобі не писне, так якось німо довкола, ніби Дмитро сам лишився у цілому світі.
І тоді він гостро — до болю, до дива, до страху! — відчув усього себе, таїну свого існування: ось він стоїть під безмежним небом, обіймає холодне дерево, жадібно ковтає повітря — чому саме він відчуває усе це, а не хтось інший, чому? Море думок пронизали його свідомість, випереджуючи одна одну, перед очима зарябіло жовтогаряче пінисте мереживо, і Дмитро стріпнув головою: що це?
Він знову побіг. Мчав, обминаючи дерева, і вітер також підвівся з землі й полетів йому назустріч, і не тільки вітер — чорні тіні насувались на нього із глибини лісу — то вечір підкрадався до села.
XII
Хіба Макар не знав, що рано чи пізно, а їх це жде? Знав, і все-таки звістка застала його зненацька, бо мав надію хоча б до снігів перебути у Губському лісі — тут він почувався, як у себе вдома, тут їм щастило, немов цей український Цахкадзор прихиляв до них небо.
А сьогодні затемна прийшов зв'язковий Яшка Слинько, меткий, щупленький хлопчина, — про таких кажуть: де не посій, там і вродить, — і, захлинаючись словами, повідомив, що польова жандармерія викликала в Бужанку есесівців: німці готують облаву.
— Ці проч-чешуть кожен к-кущик, — запинався од хвилювання Яшка. — Це вам не п-полювання н-на зайц-ців.
Яшка охкав, зітхав, скуб на собі чуба, а Макар чомусь слухав його спокійно, не метушився, не хапався за голову, наче аж посміхався на те — чи то через рубець під оком здавалося, що його лице посміхається?
Насправді ж Макар таки радів тихенько: якщо німці заворушилися, то, видно, партизани стали їм поперек горла, виходить, він недаремно розпрощався з бужанським заводом.
— Це наполохали тих шмаркачів, — говорив простудженим голосом Семен Момот і покашлював у чорну бороду, аж вогник здригався на каганці, — так наполохали, що…
— Поліцаї — то таке… — втрутився Яшка, дрібненько моргаючи поросячими віями (у землянці так накурили, що йому від незвички різало очі). — На поліцаїв німці плювати хотіли.
— Ну, ще ж і корів одібрали.
— Та й корови — пусте.
— Воно, бач, одне до одного…
— То через те, що ви їхнього вкокошили, такий шум підняли, гади, — пояснив Яшка.
— Хіба ми одного?..
— Та я про цього, що сьогодні.
— Якого?
— Ну, цього ж… Як тільки привезли задушеного, то зразу…
— Божди. — Яременко підняв руку долонею до Яшки. — Ти про кого?
— Що про кого? — Яшка вперся маленькими очицями в комісара і перестав кліпати.