Як все просто, виявляється! А Михайло, задоволений тим ефектом, який він справив на нас, береться за головне:
– Ну, тепер запам'ятовуйте, що казатиму, теоретики.
В мене ще тільки проскакує думка пошукати ручку і папір, аби записувати, а візуалізаторка вже вмикає диктофон на своєму смартфоні. Лекція гуру ремонтів триває годину щонайменше, та й то у вигляді коротких тез – усе нізащо не запам'ятаєш. Виходить настільки логічно, просто і взаємопов'язано, що я стою собі й дивуюся: не так уже й обов'язково було кликати Михайла – очевидні ж речі каже чоловік, я й сам дещо знав, а дещо міг би й здогадатися.
– Так, усе, на сьогодні досить, – раптово обриває свої настанови Гергель, – однак ще десять разів перепитаєте. Запишіть мій номер і дзвоніть, коли щось неясно.
– Спасибі тобі, Михайле! – тисну я руку гуру. – Ти справжній професіонал!
– Да-а-а, – вдоволено тягне Гергель, – скажеш таке: професіонал. В наш час кожен чоловік повинен вміти будуватися, ремонти робити. Я, щоб ти знав, за освітою лісник, це життя змусило перекваліфіковуватись: п'ятнадцять років ремонтами займався.
– А зараз?
– Зараз в лісі працюю, по своїй спеціальності.
За тутешнім звичаєм проводжаємо гуру до самої хвіртки. Коли після прощання гість брязкає клямкою і опиняється на вулиці, Аліса кидається мені на шию:
– Ура-а! Якби ти знав, яка я рада!
– Чому саме?
– Що в нас таки буде теплий туалет.
– Якби ти знала, як я радий!
– А ти чому?
– Що ти лишишся, не втечеш.
– У мене й на думці такого не було.
– Дійсно?! Тоді навіщо нам робити теплий туалет?
Мене товчуть, мовби ту перину, з якої вибивають порох. Та нехай уже. Слава ремонтному гуру Михайлові Гергелю!
Решту часу аж до сну ми переслуховуємо його настанови, старанно, мовби відмінники, що тягнуть на скасовану недавно золоту медаль, по пунктах занотовуємо на папір почуте, збираючись уже завтра його систематизувати, й навіть уклавшися в ліжко, довго ще плануємо й переплановуємо майбутні роботи. Сон зморює нас далеко по півночі.
У будь-якій новій роботі головне – почати. Найперше маємо звільнити простір: викинути піч, з комори винести накопичене там за довгі десятиліття нажите предками добро. Але то тільки сказати легко: викинути піч. Це ж не розбиту тарілку в прочинене вікно пожбурити. Спробуй ще розбери всі оці цеглини, сотні штук яких складені в масивну монолітну будову. Коли я почав уже з молотком, зубилом та ломиком міритись з якого місця краще почати, як саме собою в моїй голові виникає застереження: ось ти зараз почнеш, розумнику, а вся ота цегла, яка вище стелі знаходиться й зветься трубою, якраз на те місце, котрим ти все оце намислив, і гуне́ – як на Клевені кажуть. Дідько!
В стелі коридору є ляда – вхід на горище, а під нею до стіни тулиться на хитромудрому кріпленні драбина: відсуваю її низ від стіни і деруся, мовби кіт, угору, відкидаю ляду, що нагадує портал у інші виміри й опиняюся нарешті в світі, де дійсно завмер час.
– Ну що там?! – гукає звідкілясь ізнизу Аліса.
Морок, порох, павутина...
– Світло треба.
Мушу спускатися по смартфон – іншого джерела світла в нас немає. Доведеться купувати; інтуїтивно відчуваю, що таких непередбачуваних витрат попереду ще ого-го скільки! Світло мого засобу зв'язку не надто розганяє пітьму, та все ж таки добре видно дві речі: на горищі повно барахла і конструкція пічної труби навіть тут надто вже масивна, бо незрозумілим чином поєднує в собі два виходи до димаря: власне печі й грубки. Розламаєш пічну частину, а раптом пошкодиш іншу й лишишся на зиму без грубки? Правий був Михайло – дня не минуло, а вже мушу знову його кликати. Тут же й набрав Гергелів номер. Правда, не відмовив, пообіцяв ізнов після вечері.
– Давай комору будемо звільняти, – кажу я Алісі, – бо піч без гуру не розберемо.
Аж тут озивається смартфон Аліси й номер незнайомий, а далі, прислухаючись до розмови, розумію – перша клієнтка! Дружина мчить по ручку з блокнотом, розмовляє хвилин із десять і нарешті задоволено каже, що почин зроблено.
– Ну й добре, в добрий час хай буде, – кажу я тоном Хасточки і ми з полегшенням сміємося: хоч щось виходить.
Йдемо до комори, та щойно я беруся за ручку дверей, озивається Алісин телефон. Дідько, знову! Встигаю показати на мигах, що коморою займуся сам і вона радо телепортується в світ гелевого манікюру. Ну, як казала Уляна Петрівна, баба з возу...
Отож до роботи! Відчиняю нарешті двері і... і день пропав. Бо в коморі, куди ми й носа не пхали раніше, тільки двічі обережно зазирнули, аби оцінити розмір приміщення, тепер нарешті бачу, роздивившися, щось схоже на запасники краєзнавчого музею: здоровенна скриня, ота штукенція з колесом, що зветься прядкою, коли не помиляюся; круглий камінь з ручкою та діркою посередині – жорна, чи що? А це ось дерев'яна рама міцної будови з усілякими прибамбасами – невже кросна[40]?! І швейна машинка на чавунній литій основі з гордовитим написом Zinger. Також дерев'яні ночви, колиска, плетені з лози санчата і навіть такої ж конструкції скринька з ручкою. На численних полицях повно глиняного посуду: маленькі, великі й дуже великі горщики, стрункі глечики й пузаті глеки, миски, якісь високі, закіпчені знизу, циліндричні ємності – щось у них в печі готували: невже паски?! – осяває здогад. Аж два мідні самовари і ще купа всякого хатнього начиння – на шкільний музей точно вистачило би.
Я запалююсь неабияким інтересом і ось тобі на! – до самого обіду тільки те й роблю, що виношу надвір, змітаю пилюку, розглядаю і подумки шукаю нове місце для неочікуваного скарбу. Час не йде, а мчить, скоро вечір і куди все оце подіти? В літню кухню? Аліса, почувши про таке, стає дибки: в неї вже четверо клієнтів на завтра. То де ж їй людям манікюр робити? В спальні, чи що? Ні, їй потрібне постійне робоче місце й вона давно саме на літню кухню націлилась. Та й узагалі: а їсти де готувати? От цікаво: а я тоді куди все це багатство подіну? Віднести в майстерню? А коли знадобиться щось змайструвати – ремонт же починається!
Врешті-решт до вечері сімейні реліквії Саганів, зі скринею, яка виявилась битком набитою старим одягом – дідовими кожухами, бабиною цигейковою шубою, піджаками й галіфе, сукнями, пронафталіненими вишиванками, заквітчаними рушниками й відрізами так і не використаної тканини, – все опинилося в хліві, де стоїть і висить всілякий реманент: від граблів до лопат: вільного місця немає! Побачили б оце дід із бабою. "Шелегейдик, солобай." – сказав би скрушно дід Сергій, а баба Ліда тільки зітхнула би гірко й пустила тиху сльозу...
Куди ж це все подіти? З одного боку воно таки своє віджило, якщо під кінець бабиного та дідового життя опинилося в коморі – що там уже про онукове казати? А з іншого відчуваю якісь невидимі родові зв'язки, що обплутують мене по руках і ногах, не дають усе це спалити, порубати на дрова, здати в металобрухт – просто рука не підіймається, бо крім всього іншого, ти відчуваєш в цих речах атмосферу епохи, яка відійшла і тим тобі цікава: як-не-як дається взнаки історична освіта.
Стій! А музей? До Чепурноуса треба звернутися: нехай забере у свій музей. Натхненний ідеєю, одразу ж телефоную, домовляюся про зустріч і тут же шкутильгаю до сусіда – натруджена за день плюсня молить про пощаду.
Андрій Іванович стрічає біля воріт і я, не стримавшись, іще на стежці викладаю йому свою пропозицію, весь в очікуванні того, як він зрадіє.
– Е-ех, дорогенький Хлібе, – зітхає натомість музейник, – чи Ви перший?! Немає куди – місця в мене катма. Самі ж бачили, яка тіснява. Під зав'язку усе забито, навіть усі підсобки. Розумію Ваші почуття, співчуваю, але нічим не допоможу.
– Як же це?! – навалюється на мене розчарування. – Можливо, хоч школа забере – хай би кабінет краєзнавства зробили: цікаво ж дітям, усе вже в минулому, такого сьогодні не побачиш.
– Ну, спробуйте: можливо, якісь рушники й заберуть, – невпевнено протягує Чепурноус.
Мозок починає гарячково генерувати варіанти:
– А якщо в обласний музей звернутися? Тільки ж мені хочеться, щоб забрали все, щоб експозиція вийшла цілісною.
Андрій Іванович хитає головою:
– Якби сімнадцяте-вісімнадцяте століття, ще, мабуть, і зацікавило би когось, а сторічна давнина нікому не потрібна...
Ми прощаємося, і всю коротку дорогу додому я намагаюся зрозуміти дивну логіку українських музейників. Ні, точніше, її відсутність: ось є речі, які не сьогодні-завтра відійдуть в небуття, будуть знищені нащадками через свою непотрібність, але мине якихось пів століття, настане нова епоха, де цих речей не знайдеш уже, як не шукай. Гірко – сьогодні ці речі не вартують нічого, в наших провінційних музеях в якості експонатів переважно картини, любительські діорами, макети, в ліпшому разі світлини та третьорядної цінності місцеві документи, але чомусь ніхто не хоче взяти безкоштовно те, що могло би зовсім скоро стати родзинкою всієї експозиції. Що це? Недалекоглядність? Непрофесійність? Профнепридатність?
... Михайло приходить, вислуховує, дивиться, мов на телепня і за дві хвилини розв'язує мою проблему:
– Не панькайся ти з цією піччю! Ломать – не строїть: звідси почнеш, комин розвалиш і нічого не впаде. Висітиме та кладка. Знайдеш шмат заліза чи фанеру якусь, знизу прикрутиш до стелі, коли боїшся, щоб не впало і вперед! Я думав, ти вже її викинув.
І сам запалившись роботою, просить дати якусь сокирку, бере до рук щось таке негодяще – баба Ліда нею курям крапиву сікла – і цюк-цюк! Цюк-цюк! – вмить оббиває на стелі тиньк навколо пічної труби , все те летить прямо на чисто вимиту підлогу кухні: добре, хоч Аліса не бачить, бо до неї знову телефонують. За тим Михайло робить ще два-три удари, вже по комину, – під стелею між цеглинами печі з'являються тріщини, – вставляє лезо сокирки в щілину, підважує, і ось уже вивалює одну за однією цілих шість цеглин, недбало кидаючи їх на черінь печі: чорна хмарка здіймається угору й висить на тлі білих стін. В товщі стелі видно верхній ряд цегли, але він тримається, не падає, бо стиснений з боків якоюсь глиняною замазкою.
– Ну от бачиш, а ти боявся, – поблажливо, мовби хлопчаку, кидає Гергель. – Нікуди воно не впаде, прадіди наші на совість робили, не те, що при есересері.