Упевнений, що з часом тут оселятиметься усе більше людей, котрі приходитимуть із тих самих спонукань, з яких сотні й сотні прочан щороку подаються до печерних монастирів, у гори, в дикі ліси; пориваються усамітнитись по якихось віддалених безлюдних островах, або присвятити своє життя службі на святогорі Афоні. — Залишивши церкву, ієромонах підійшов до дверей флігеля, котрого вважав тепер своєю келією. — Тож не порушуй душевного спокою Марії. Краще подумай: може й тобі варто прийняти чернечий постриг?
— То ви що, намріяли собі створити монастир? Прямо тут, у Зоні?
— Чом би й ні? Свого часу ієромонах Іов Княгиницький полишив Києво-Печерську Лавру і подався в Карпати, де, у віддаленій місцині, заклав собі відлюдницький скиток. А з часом на тому місці з'явився славетний монастир Скит Манявський[13], справжня гірська твердиня, котра слугувала не лише обителлю, але й фортецею. На жаль, згодом вона була зруйнована. Пішла чутка, що тепер цей монастир по трохи відбудовують, і вже навіть з'явилася невеличка чернеча громада.
— То, може, й вам варто податись туди?
— Така думка теж нуртувала. Проте минулої ночі, ніби й не уві сні, а наяву, привидівся мені охоплений дерев'яною стіною монастир, з цією церквою посередині. Такі видіння просто так, у нічному маренні, не з'являються; це знак Господній. Ось я й подумав, що не так вже й багато днів мені відміряно Зоною, але поки ще маю сили, треба засновувати монастир.
— А що, це ідея. В історію він увійде, як перший монастир Зони, а ви — як його засновник, ієромонах Іларіон Чорнобильський.
У стомлених очах монаха лиш на якусь мить зблиснув авантюрний вогник шукача пригод, й одразу ж зник. Але Владьо не сумнівався, що ідея не просто сподобалася Іларіонові, але й уже заволоділа його фантазією. "Тепер, — подумалось Авгурі, — в проекті створення монастиря з'явиться ще один стимул — увічнення імені його творця. Над яким, після нічного видіння, подумати він ще не встиг".
— Між іншим, у преподобного Іова Княгиницького віднайшлися однодумці. Його учень і послідовник ігумен Феодосій та ієромонах Ігнатій із Любарова. Цей Ігнатій мав потяг до слова... — Мовивши це, монах запитливо поглянув на Авгуру. — Як, здається, і ви?
— Визнаю і каюсь: колись теж писав вірші. Деякі навіть друкував, щоправда, лише в районній газеті.
— Ось бачите: і навіть друкували... Отже, й до слова теж маєте хист, а це важливо. Ще на початку сімнадцятого століття Ігнатій написав "Житіє преподобного отця Іова", яке, по суті, стало першим, та вже, бачиться, і єдиним літописом Скиту Манявського; і завдяки якому всі пізніші дослідники пізнавали його історію. Відтак ім'я самого Іг— натія теж уже належить історії, причому не лише історії цієї карпатської обителі.
Чернець зайшов до келії і зачинив двері. Авгура наблизився до них, постояв і, зрозумівши, що майбутній настоятель майбутнього монастиря зачинив їх принципово і демонстративно, пройшовся повз церкву, оглянув рештки порослого парком кладовища...
— То що, вівтар змайстрував — і більше не потрібен?! — гукнув Іларіонові. — Я ж не монашити до Зони прийшов, а просто жити.
— Якщо просто жити, то чому прийшов сюди? Живуть там, поза Зоною!
Авгура збив ногою грубо сколочені "козли", на яких лежала невеличка колода, зафутболив пусту консервну бляшанку...
— Цей храм належить не тільки вам! — гукнув він, уже ступивши на стежку, якою мав би іти до своєї землянки. — Це храм біблейської "Зірки Полин" — зрозуміли?
Не дочекавшись відповіді, Авгура дещо повагався, далі вернувся до дверей келії й, упершись у них руками, крізь щілину проказав:
— Слухайте, визріла ще одна геніальна ідея. Не треба розписувати іконостас. Поступово я позвожу ікони з усіх поближніх сіл і завішаю ними не лише іконостас, але й усі стіни. З часом тут назбираються сотні ікон Діви Марії, яких люди кинули напризволяще. Уявляєте, в одному храмі — сотні, радіонуклідних чорнобильських Дів Марій! До створення такого музею ще не додумався ніхто! Іншої такої церкви нема, і бути не може, ніде в світі! З часом таким музеєм стане й увесь ваш Чорнобильсько-реакторний монастир.
— Над цим теж слід поміркувати. А поки що, перехрестись — і йди собі з Богом, — не дуже привітно відреагував ієромонах.
— То що, може, й мені теж прийняти чернечий постриг та сідати за хроніку Чорнобильського Скиту? — все ж намагався сержант якось збадьорити Іларіона. — Тоді в одній особі в монастирі з'являться й іконописець, і літописець.
— Молися і думай, солдате. Але передусім — ревно молись.
— Почувши молитви перед сотнями, чи, може, й тисячами чорнобильських Мадонн, Всевишній або одразу ж візьме нас обох прямісінько в рай, або нашле громи і спалить цей храм разом із нами.
— Мабуть, усе ж таки спалить, — сумирно визнав його правоту чернець. — Так простіше, а головне — повчальніше.
ЧАСТИНА ДРУГА
ПОМСТА ПРИРЕЧЕНИХ
1
...І все ж таки Ігуді здалося, що цього разу слідчий був цілковито солідарний з ним; схоже, що російська душа цього міліціянта просто— таки втішається, що в її присутності ще одна людина здатна — нехай навіть і делікатно — матірно послати і цього їхнього "хохляцького Президента", і цю їхню "хохляцькую незалежность"...
А ще у згадці раптом зринула давня розмова, підслухана ним у редакції районної газети. Він тоді був у шостому чи сьомому класі, й уперше навідався до "районки", приніс замітку про конкурс самодіяльної пісні, що відбувся в їхній школі.
".Хіба ж це реакція на критику?! Хіба так слід реагувати районному начальству на критичний виступ газети?! — гіпертонічно обурювався якийсь миршавенький дідок з давньою, замацьореною медалькою на висхлих грудях, повчаючи — з номером газети в руці — молодого журналіста. — От колись дійсно уміли реагувати на подібні критичні виступи. Скажімо, з'явилася в обласній газеті "Прапор комунізму" критична статейка про те, що в районі не виконано план хлібоздачі, та ще й дві свині на свинофермі здохли, як наступного дня з усіх працівників у райкомі лишається тільки... в усмерть перелякана прибиральниця. Всіх інших уже було заарештовано, як "ворогів народу, саботажників та злісних шкідників, які продалися місцевій контрреволюційній кулацькій організації". Тому, коли в колгоспі з'являвся газетяр, увесь народ тремтів, а голова мало не навколішки перед ним стояв та всіляко ублажав. А тепер що? На журналіста дивляться, як на бидло; жодних проявів страху..."
— Коли наступного разу відбуватиметься пікетування резиденції отого вашого, вибачайте на слові... — то серед пікетувальників я буду в перших лавах, — мовив Ігуда, "заспокоюючи" старшого слідчого. — Визнаю: досі я був неправий, що уникав подібних акцій.
— Вважайте, що нарешті ми порозумілися, — стомлено відкинувся на спинку стільця старший слідчий... До речі, — видобув із шухлядки вилученого в Ігуди записника, — я з цікавістю перечитав записані тут роздуми про мову. Нічого антирадянського в них не знайшов, але написано сміливо. Де воно тут? Ага, ось ці рядки: "Мова мого народу... Вона зароджувалася з таємничого гомону весняних дібров і квиління журавля в осінньому небі, з задумливого клекоту гірських потоків і липневого трунку степової ночі; з материнського зойку і першого життєвісного поклику немовляти; з безсловесної пісні серпневої бджоли і душевного осяяння отрока, що намагався осягнути неосяжну сутність людського буття; з суворої батьківської ніжності, посвисту козацьких шабель і шелесту житнього колосся...
Мова мого народу... Таїна її походження губиться в безодні неліто— писних віків, витоки заплутано павутинням філософських мудрству— вань і лінгвістичних теорій жерців від науки, а подеколи й жерців від імперської номенклатури, — і Романа дуже вразило те, що Соловйов навіть не запнувся на отому "імперської номенклатури", навпаки прочитав його так, мовби зі сцени продекламував. — Імена першотворів її не здатне назвати жодне зі святих писань, а образна система така ж незбагненна і тлумачення її таке ж непевне, як непевне будь— яке наймудріше тлумачення вічності і безкінечності Всесвіту.
Одначе достеменно відомо, що українська, як і кожна інша мова світу, завжди була і навіки залишиться сутністю духу народу, святинею всіх його минулих і прийдешніх поколінь, бо завжди була і навіки залишиться тією невід'ємною часточкою першоматерії, яку ніхто не здатен ані знищити, ні принизити, ні заборонити; і яка разом із народом народжується і разом із ним, тільки разом із ним, відходить у Лету".
— Сильно мовлено, — визнав слідчий, уриваючи цитування тільки для того, щоб перевести подих, — нічого подібного про будь-яку іншу мову світу читати мені не доводилося. До речі, я вклав сюди записку з проханням до конвоїрів та охоронників не відбирати у вас цю "захалявну книжечку", тож постарайтеся не загубити її. — Або ось ще фрагмент, — захоплювався він читанням так, мовби йшлося про його власний твір:
"Мова мого народу... В мелодійній течії твоїй віднаходимо все те спільне, що єднає тебе з іншими слов'янськими мовами, а мій народ — з іншими слов'янськими народами. Наша історія переплелася, наче коріння тисячолітнього дуба-патріарха. Бо ж хіба поява цілого сузір'я слов'янських народів відбувалася не за тими ж канонами, що й поява нових галактик — після вибуху космічної надзірки-першооснови?
Історія України і Польщі знає чимало кривавих розділів-епох, проте в свідомості наших народів завжди жило і вічно житиме усвідомлення того, що західні поляни, які стали фундаторами польського народу — родокровні брати полян східних, фундаторів Київської Русі.