Ставали важчими, повнішими, бо у сорок днів вже почали смакувати м'ясом, яке приносив у шлунку їхній батько. Він навіть схуд — пошук здобичі давався нелегко.
Азі здавалось, що партнер вважає її ледь не такою споживачкою, як і малих. Тому чекала, коли він запросить до справжньої роботи. А йому важливіше було, — аби молоді вовчата зміцніли, набралися хоч трохи досвіду боротьби за життя. Мічений, навіть напівголодний, не поспішав перемолоти жертву, якщо вона була невелика. Напівживих зайча чи собача, а то й мишу, приносив у зубах, клав перед вовчуками, у яких вже почали прорізуватись зуби. Приречених, що пробували втекти, молоді наздоганяли, шматували, відпихували одне від одного. В боротьбі за ласий шматок закладаються риси майбутнього мисливця чи й ватага. Непослухів швидко привчав до порядку стряскою. Аза допомагала йому.
Пісні дні у вовків не рідкість. Але вони витримують їх стійко. І от три дні поспіль — у Міченого хоч би тобі погана жаба на зуб! Перетерпить. Але ж він не сам. Ризикнув порушити навіть чужий кордон, хоч то небезпечно і далеко. Скромна і тут потрапила здобич. На одному хуторі вхопив дурне собача.
До невдачі долучилася й негода. Бо звечора, хоч по порі вже почали розбруньковуватись берези, деякі кущі, із землі почали витикатись трави, раптом налетів сіверко, приніс густий, лапатий, мокрий сніг. Затим хукнув морозом. Справжнє лихо для вовків, які пустилися в далекі мандри за здобиччю, чи повертаються з нею. Вже з половини дороги Мічений почав відчувати гострий біль в кінцях лап. Між кігтями набивається мокрий сніг, замерзає колючими наростами-мозолями. Мічений зупинявся, вигризав їх зубами, йшов далі. Ледь доплентався до лігва. Віддав частину скупого гостинця малечі, яка з надією зирила на його рот. Гірше всього було те, що Міченому довелось втратити два дні, доки зажили лапи.
І Аза зважилась йти сама на пошуки здобичі. Відчула потребу, поклик. У неї почали згасати звички, набуті в неволі. Неймовірно, але їй пощастило: вполювала молоду козулю. То був не стільки її успіх, скільки доля жертви. Вона була одна з тих приречених, які першими стають здобиччю вовків: не могла так стрімко тікати, як її товарки. Аза недовго переслідувала її. Легка перемога стала потужним імпульсом, що спалахнув бійцівським азартом, досвідом предків-вовків. Реінкарнація![XCVI]
Ту свою здобич Аза ледь дотягла, цілою поклала біля входу. Вовченята жадібно накинулись на жертву, почали шматувати. Одного за другим Аза відривала їх від зваби. Та двоє знов шарпнулись. Вона по черзі схопила їх за шкірку, поклала на спину: лежати! Де там! Знов за своє. Аза жорстко тріпонула кожного і таки змусила вгомонитись: жест старшого — закон. Він є першим в сім'ї, першим і смакує жертвою. Це вона, вовчиця, потім він, решта. Ієрархія, що визначається місцем кожного у зграї, виконується жорстко.
ІСПИТ
Січневий тріскотень-мороз. Пора жорстоких боїв за подруг життя. Для Міченого вона пройшла мирно, лише узаконила стосунки. Якості, подаровані Азі предками, природою, розвинуті тепер на свободі, поволі, невпинно, наближали її до лідерства. У Міченого ніяких ревнощів те не викликало. На початку весни Аза привела перше вовче потомство. Як і її попередниця, — п'ятеро. Недовгий час була зайнята лише ними. Міченому вже допомагали четверо річняків, членів зграї. Однак, Ази йому дуже не вистачало. З нею на полюваннях почувався впевненіше, вони були вдалішими. Тепер же знов настали важкі часи: одинадцять ротів, годувальник один. Навіть велика зграя із дорослих вовків непрактична і довго не тримається — їжі треба багато. А від тих чотирьох, ще молодих, недосвідчених вовчуків, серйозної допомоги не було. Поки що вони в ролях загонщиків, прикордонників.
Коли цьогорічки зміцніли на молоці, Мічений підгодовував їх напівперетравленим м'ясом, на якому вони росли, мов на дріжджах. Аза була готова долучитися до полювання. Однак, він узяв з собою лише двох молодих. Двоє рушили патрулювати кордон, оновлювати позначками свою територію. Небезпека нині посилилась. Частину території слабшого суперника, що межувала з їхньою, захопила інша зграя, більш чисельна, з сильним жорстоким ватагом. У Міченого вона буде не меншою, але треба час. Та агресивний сусід не буде чекати, бо теперішня сім'я Міченого для нього — слабкий суперник, хоч він сам готовий помірятись з агресором силою.
Мічений з синами вже відійшли далеченько, не сполохали навіть лякливого зайця чи борсука, як почули слабкий сигнал тривоги: кордон порушив чужинець, потрібна допомога. Мічений негайно повернув назад.
Для Ази сигнал був чутний добре. Малі шмигнули у вовківню, вона побігла. Разом з обома прикордонниками, яких завернула, помчали до порушників. Умить застигла, прислухалась, глибоко вдихнула повітря і ледь не вперлась носом з чужинцем. З хащів, на невелику галявинку, вигулькнула голова вовцюги. За ним його подруга, четверо дорослих, двоє річняків. Зайди і оборонці зупинились, стали, мов вкопані. Нападник одразу вишкірив зуби, шерсть на морді піднялась, вуха подались вперед, очі гостро блиснули, хвіст ще більш застримів. Впевненість у перемозі, готовність до бою так і перли від чужака. Тим більше, що відчув: перед ним самиця, яка недавно привела потомство.
Аза відповіла про готовність до двобою тою ж беззвуковою мовою жестів, міміки, пози, якими тисячоліття користуються вовки. Та жалюгідно виглядали сили оборонців перед ордою. Вовцюра з секунди на секунду готовий кинутись на неї. Жертву, яка вище вовка, він зазвичай хапає за шию знизу, яка нижча, — зверху.
Дивно, Азу чомусь не сковує страх, лапи пружно тримають тіло, хоч вона розуміє: її перший бій може стати останнім — ворог сильніший. Отже, його треба змусити помилитись, його хиба — твоя перемога. Вона не знає, що її розум, як вовкособа, переважає здатність вовчого, бо набутий від двох предків. Тепер він блискавично шукає вихід. В цю мить з пам'яті виринає закривавлений Тузик...
Щоб збити з толку агресора, виграти секунди, Аза послабила напругу, зіщулила вуха, заколихала хвостом, зробила для нападника незрозумілий крок назад. Вовцюга тут же видав рик і шугонув на неї. Вона блискавично перекинулась на спину, розвела лапи. Нападник хотів схопити її за загривок, та голова прослизнула між її лапами без опору, а низ його живота ковзнув по її роззявленій пащеці. Як тільки тверда, виступаюча частина його живота потрапила туди, ікла та зуби зімкнулись. Жива потужна торпеда за інерцією ще трохи просунулась по тілу Ази і довершила справу.
Вовчисько видав якийсь неймовірний рев чи стогін, зігнувся, почав зализувати місце, де щойно були символи статі. З рваної рани поштовхами фонтанувала кров. Всі, крім Ази, яка пружно схопилась на лапи, тупо і німо зирили на дивне і незрозуміле: не було ніякого бою, а великий і сильний звір судомно намагається рятувати себе. Ніхто навіть не звернув уваги, коли до команди Ази долучився Мічений з двома річняками. Вони теж ошелешено зирять на муки свого ворога, який з кожною хвилиною стає млявішим, врешті, обм'як, голова впала на бік, потужні лапи випростались, очі почали скляніти.
Подруга здоланого ватага мовчки дивилась на неймовірне. Раптом витягла голову до неба, заплющила очі, завила. Тоскно, холодно, моторошно. За нею вся її команда. Довгий протяжний чи то плач, чи то стогін, холодив душу людини, у однокрівців сіяв сум, просив співчуття. Він так само враз затих, як і почався. Шокована незрозумілим і трагічним, вовчиця повернулась і рушила з страшного місця, де її, до того нездоланий партнер, так загадково вмер. За нею — решта зграї.
Команда переможців мовчки слухала вороже голосіння. А, як тільки загарбники щезли, молодий розбишакуватий вовчук скочив на нерухомого вовчугана. Мічений схопив його за карк, швиргонув убік: трапезу повинні починати головні. Аза її вже почала, то був ... особливий трофей, здобутий в поєдинку з сильнішим. Небавом всі з набитими шлунками усілись біля останків нападника. Стояв лише Мічений і Аза. Піднявши голову до неба, він завив. Підхопила уся сім'я. Якби люди розуміли звукову вовчу мову, то знали б, що то вже тріумфальна пісня переможців після ситої трапези. Радісно співала Аза.
Їй здалося, що у їхній хор уплівся і голос Тузика. Він немов радів з її перемоги, підказавши своєю смертю шлях до неї. Так дякував веселий, сільський песик, їй, гарній, молодій, сильній, титулованій і цнотливій представниці його далеких предків за подаровані кілька хвилин любові.
ПОМИЛКА ТВОРЦЯ
Вовчі мислі. "У далекі-далекі часи наші предки, інші хижі звірі, дивились на вас, люди, приречено: нема потужних щелеп з гострими зубами та іклами, рогів, голок, копит, пазурів, отрути, панцира, навіть покрову від холодів. Ви напинали на себе шкури диких травоїдних, бо з хижими впоратись було не під силу. У безжальному світі це загрожувало вимиранню вашого роду.
Та сталось неймовірне. Із приреченої, беззахисної, людина поступово виросла у найсильніше на землі створіння. Незвичайне було закономірним: у природі все збалансовано. Творець дав, а вона вдосконалила для вас найефективнішу і непомітну зброю, — розум. Втаємничений дар з неосяжним полем можливостей, що постійно вдосконалюється, розвивається. Ви можете змінювати багато чого на свою користь, бачити світ сьогодні, завтра, прогнозувати і планувати наперед. Творець наділив вас всіма багатствами Землі, вод, повітря, Сонця, як найвищій на ній за рангом істоті. Поклавшись на ваш розум, свідомість, він призначив вас відповідальними за все, що діється на планеті, окрім закономірних природних явищ, як реакцію на ваші нерозумні дії. Створена для всього живого, вона настільки багата і щедра, що при дбайливому користуванні її дарами, при її пошануванні, вона може служити вам стільки, скільки світитиме Сонце. Для того потрібен ваш постійний і суворий контроль.
Ми не маєм такої зброї. У нас лише та, якою наділили нас предки: пазурі, щелепи і сила. Здарували вони нас і розумом, хоч він в основному на рівні інстинкту виживання, чого ви не можете, а швидше не хочете зрозуміти: шкода, яку ми чинимо вам, для нас є умовою життя і продовження роду.
Але Творець, зробивши вас найсильнішими, припустився, прикрої і жахливої помилки.