І тут, перейшовши вже місток, бачимо, як зліва від нас Михайло Гергель з дружиною-колобком заклопотано миють біля своїх воріт допотопного вантажного УАЗа з високо нарощеними дерев'яними бортами. Вітаємося здалеку, від містка, вимушено підходимо і спільна розмова ще мало не пів години точиться в основному навколо нагальних місцевих тем: погоди, фітофтори, шахедів та базарної ціни на м'ясо. Нам з Алісою що погода, що фітофтора якось по цимбалах, але піти серед розмови не наважуємось і мовчки стовбичимо, тільки час від часу, коли хтось із співрозмовників кине на нас погляд, в унісон усміхаємось або з тямущим виглядом киваємо головами, не розуміючи навіщо гаємо свій вечірній час.
Та десь на Небі почули нашу мовчазну нудьгу, побачили стражденне переминання з ноги на ногу й пожаліли. Гурт раптом – я навіть не зрозумів із якої саме причини – заводить розмову про ремонт, і не просто про якийсь там абстрактний ремонт, а конкретно про наш із Алісою. І ось уже Андрій Остапович звертається до мене:
– Наш Михайло по ремонтах великий спеціаліст: де він їх тільки не робив – навіть за кордоном. Еге ж?
– Було... – з посмішкою киває головою худий, мов Дон Кіхот, Михайло.
– Можливо, допоможеш переселенцям, підкажеш, покажеш? – заводить основне Чепурноус.
– Це можна, чого ж, – не одразу, після павзи каже Гергель.
Мені страх, як незручно – не люблю просити, тим більше – бути комусь винним, але в нашому становищі мушу наступити на горло власним гордощам.
– Кажи, що тобі неясно, – зненацька починає набирати розгін Михайло.
П-ф-ф-ф...
– Ну... З чого почати. Як почати.
– Давай так, – Гергель надає своєму голосу ділового тону, – сьогодні мені, сам бачиш, ні́коли, а завтра після сьомої вечора зайду. Покажеш, поговоримо.
Ми з Алісою дякуємо і радіючи почутому "ні́́коли", поспішаємо розпрощатися; Чепурноуси, впевнені, що вчинили добру справу, роблять те ж саме. За два десятки кроків мусимо прощатися і з ними. Обопільні вислови вдячності, запевнення щодо цікаво проведеного часу – все як скрізь і як завжди. Вдома нас чекає сюрприз: на цвяху, високо вбитому в лутку вхідних дверей, висить целофановий пакет зі свіжим домашнім сиром і папірець, на якому чітким почерком виведено вагу – 1,100.
– Ось і привіт від Уляни Петрівни, – кажу я, дістаючи зі схованки, без сумніву відомої всій Клевені, велетенського ключа, відкривати яким вхідні двері Аліса досі так і не навчилася, як не намагалась.
Двічі вправно крутнувши ключ порухом, натренованим ще в шкільні роки, посуваю важку зубчасту засувку і впускаю дружину досередини:
– Колись ночуватимеш під дверима, якщо не навчишся, – кажу Алісі, – або в кращому разі Гармашиха в хліві біля своєї Лиски на сіні покладе.
– А ти ж куди подінешся? По дівках підеш?
Краще б і не починав... Тому вдаю, що заклопотано дістаю з кишені смартфона і набираю номер постачальниці, аби сказати, що посилку отримали неушкодженою, коти не з'їли.
– Да отож з базару прийшла і давай сир вам робить, бо знаю, шо з того двору голодні поприходите, а так черв'яка хоч заморите, буде чим пудвечерять.
Вдавши, що натяку не зрозумів, коротко дякую і прощаюся. Коли переказую Алісі сусідчине зауваження, та не дуже й дивується:
– Ну, це мені ще по своїй бабусі знайоме: гостей треба нагодувати так, щоб вони потім два дні на їжу не могли дивитися. Але мені гостини дуже сподобались. Чесно-чесно, – реагує вона на мій недовірливий позирк, – найприємніші враження лишились.
– А я, коли відверто, не очікував від тебе такої самокритичності – дуже ти змінилася.
– На гірше?
– Ні, що ти!
– Я давно вже не боюся виглядати такою, як є: мені та психологиня, – пам'ятаєш, розповідала про неї? – зуміла донести, яка в цьому криється вигода.
– Яка ж, коли не секрет?
– Не боїться визнавати свої помилки тільки сильна людина, яка має дещо за дущею. Слабка боїться, бо її помилки на першій і єдиній лінії оборони: як тільки визнає їх, так усе й програє. Тому відчувати себе сильною це приємно.
"Ну, якщо тобі хочеться почуватися сильною через самокритику – я не проти. Мабуть цікавий у тієї психологині бекграунд. Не інакше, як із нашим братом спілкувалася. "
– До речі, хто такий Вітгенштайн?
– Уперше почув.
– Треба загуглити, почитати. Відстала від трендів сучасності, що там і казати. Дарма, що приїхала сюди з заходу, а це вперше за три роки, коли на мене західним вітром повіяло. В Закарпатті так і не трапилося зустріти людей, із якими можна було би цікаво поспілкуватися. Зроду не думала, що знайду їх саме тут.
Частина друга.
04.07.
Скарби.
Понеділок день важкий, хоч ти на роботі, хоч у безстроковій відпустці, або взагалі по життю байдики б'єш. І хай би хтось пояснив чому існує цей феномен – немає відповіді.
"Коли вже ви, лобурі, за розум візьметесь?!" – траплялося, бурчав на нас у старших класах дід Сергій, а ми з Жоріком, двоє просунутих, як нам здавалося, челів, десь у безпечному місці над ним посміювались, приколюючись над дідовою матеріалізацією ефемерної мисленнєвої функції. Останніми днями згадка ця не давала мені спокою і всяк час, коли на поверхню піднімалося щось украй нагальне по горо́ду чи оселі, спливав у пам'яті суворий дідів лик і здалеку вкотре чувся мені той його докір. Алісі я його озвучити не міг, бо, як не крути, а все впирається в мене особисто.
І ось нарешті, як і було одне одному обіцяно напередодні, починаємо в понеділок нове життя: я беруся за ремонт, Аліса за грядки. Сама, без нагадувань, пішла зранку до Хасточки за городньою наукою Я ж, як сушив голову над задачею з вищої математики, так і сушу. Власне, маємо їх аж дві: кухня і ванна кімната. Кухня буде там, де й за діда з бабою була – це зрозуміло. Піч доведеться розібрати: навіть якби й був у нас до неї пієтет, нащо нам дві печі? Лишиться та, що в літній кухні – як екзотика, чи як стратегічний об'єкт виживання. Але де в дідька ванну кімнату облаштувати?!
Дідова хата досконала в своєму плануванні, як єгипетська піраміда: квадрат, поділений всередині на чотири різні за площею частини: вітальня найбільша, кухня, що розташована за вітальнею, такої ж довжини, але вужча від неї майже наполовину, спальня менша, ніж вітальня, але більша, ніж кухня, передпокій найменший, хоча десять квадратних метрів точно має. З північної сторони до квадрата хати приставлено продовгуватий коридор, ґанок якого дивиться на схід, а західний торець висунувся за лінію стіни хати більш, як на два метри – тут, відгороджена від решти коридору тонкою стіною з шалівки, знаходиться комора.
Майже тиждень ламали голови над задачею де ж нам розмістити туалет і ванну, але планування хати настільки максимально продумане і мінімалістично вивірене, що так і не придумали за рахунок якого приміщення можна викроїти хоча би чотири квадратні метри для омріяних вигод. Ну, хіба що прибудувати до західної стіни спальні виступ, аналогічний за розмірами до того, який ховає в собі комору. Тоді з боку саду будуть два симетричні виступи, але це вже повноцінне будівництво, на яке грошей у нас не те, що немає, а й бути не може. Та й у спальні замість нинішніх трьох вікон лишиться одне і світла кімната втратить той свій чар, що так подобається Алісі.
Дружина щезла на горо́ді й носа звідти не показує. Хтозна які там думки плетуться в її голові, коли в руках сапка, а тіло перебуває в специфічному положенні раба на плантації. Добре, хоч познаходила у фейсбуці місцеві сайти й зранку, ледь прокинувшись, дала своє оголошення про нову майстриню-манікюрницю. Тепер чекає схвалення від адміністраторів, а мені навіть страшно помислити що буде, коли оголошення заблокують, або не назбирається критична маса клієнтів і тоді положення раба стане основним.
Отак у марній праці моєї думки, що ганяє по колу, спливають години понеділка. На моє здивування Аліса повертається від помідорів з огірками в піднесеному, можна сказати, настрої: під час обіду тільки те й робить, що ділиться зі мною власними відкриттями нового для неї світу, хвалиться першими успіхами й навіть нарізає мені завдання виготовити з лози кілочки для помідорів та невідкладно зробити шпалеру для огірків. Проте навіть її городнє піднесення неспроможне зрушити з мертвої точки мій паротяг майбутнього ремонту. Ми вже й скупалися під вечір задля формування нової звички та в надії, що станеться диво і після купелі хоча би на когось із нас зійде ремонтне осяяння, проте все марно. Тож коли в дворі постав Михайло Гергель, у мене й настрій зіпсувався: не вистачало, щоб і цей, хай навіть і про себе, назвав мене невструйлом. А про те, що станеться, коли буде винесено негативний вердикт щодо теплого туалету, я навіть думати боюся.
Коридор Михайла відверто шокує, але шокує в гарному сенсі. Коли ж він дізнається про сімейну три-де візуалізаторку, то навіть трохи засмучується:
– Отакої! – прямо-таки обурюється Гергель. – Нащо я вам взагалі потрібен?!
– Та ми не про зміст хочемо порадитись, а про форму... – розгублено кліпає очима Аліса.
– Про яку ще таку форму? – розсіяно запитує Михайло, не в силах відірвати очей від голих жіночих ніг.
– Де буде кухня, ми знаємо, а де нам санвузол зробити, ніяк не можемо визначитись: в хаті для нього місця немає, а на прибудову – грошей.
Консультант просить дати рулетку, швидко проходить по всіх кімнатах, повертається до коридора, зазирає в комору, щось міряє там, потім в коридорі та передпокої, мить якусь міркує і вже оголошує присуд.
– Да які тут проблеми? Піч викинете – кухня буде, хоч конем гарцюй. А санвузол робіть на місці комори.
– Але ж вона без опалення...
– Дак зробіть.
Ми гадали, що переживемо зиму з грубкою – вона стоїть якраз на перетині всіх чотирьох приміщень і по ідеї мусить всі їх обігрівати. А комора взагалі в стороні, ходити до неї потрібно через неопалюваний коридор – де ж омріяні вигоди сучасного комфорту?! Наш розгублений вигляд місцевого будівничого починає дратувати:
– Що ви з нічого проблеми собі вигадуєте?! Оцю дощату перегородку в коридорі розламаєте, натомість стіну пересунете ближче до входу – отак, до самих дверей у передпокій, добре її утеплите, а отут проріжете нові двері з передпокою в санвузол. Все.
– А опалення? – ми з Алісою не знаємо, радіти нам уже, чи ще зарано?
– Ну які проблеми? Зробите теплу підлогу з інфрачервоної плівки: коштує копійки, монтується швидко і легко.
Спершу в нас самі собою роззявляються роти – а що, так можна було?! Потім по-дитячому непрохані усмішки розтягують губи, а радість от-от підніме обох в повітря, до самої стелі.