Ілляша Караїмовича він пропонує призначити полковником переяславським, аби він служив нам на кордоні з Диким Полем. Що ж до Барабаша, то Конєцпольський пропонує поставити його на чолі реєстрового козацтва[54] [55]. Маєте якісь зауваження щодо такого "осрібнення" ваших соратників по придушенню повстання?
— Якщо по мудрості житейській, то булава гетьмана реєстровців мала б опинитися зараз у руках Сулими. Своїми походами проти османів цей отаман заслужив такого благословення і від козацтва, і від...
— Тепер це вже неможливо, — плеснув зманіжиною долонькою по паперу правитель, передбачаючи, що депутат почне "замовляти слово" за Сулиму, домагаючись його помилування. — Тепер уже "благословити" його може тільки кат. Сокирою. І він обов'язково вдасться до цього.
— Якби Сулима з іншими своїми офіцерами не вийшов з табору, а повів своє військо на прорив, неминуче зав'язалася б така битва, в якій ми втратили б сотні воїнів. А крім того, недорахувалися б кількох тисяч працівників, котрих спрямовано зараз у панські маєтки. Віддався ж гетьман у наші руки, тобто здав усе своє військо, — під моє слово честі, під слово честі депутата і королівського комісара.
— Нехай тепер уже цією вашою авантюрою, пане Кисіль, займаються літописці та історики.
— Уявляю, в якому світлі вони подаватимуть мене і мої вчинки, — похмуро відповів комісар. — Ми з полковниками Караїмовичем і Барабашем домовлялися, що вони передадуть вам і сейму ті вимоги і скарги, розгляд яких допоможе уникнути подібних повстань у майбутньому.
— У звіті канцлера їх уже викладено. Козаки справді вимагають від уряду певних поступок.
— Ось уже впродовж чотирьох років уряд не виплачує козакам платні, — жорстко нагадав королеві депутат-комісар. — І вимога виплатити заборгованість — це вже не вимога поступок. Командування реєстровців просить також дозволу поповнити своє військо новими козаками, замість загиблих та вибулих за станом здоров'я. А ще — покарати низку чиновників та поміщиків, які особливо проявили себе в утисках козацтва.
Король пройшовся поглядом по паперах і, зловтішно посміхнувшись якійсь своїй думці, в'їдливо поцікавився:
— Свого прізвища, пане королівський комісар, у списку тих, кого слід суворо покарати за згадані утиски козаків і селян, ви, часом, не виявили?
— Сутичок з козаками та селянами, які працюють у мене, намагаюся уникати. Досі це вдавалося. Але тепер козаки поцікавляться, чи будуть виконані їх вимоги. Що маю повідомити їм із цього приводу?
— Як-то що? — мстиво всміхаючись, відкинувся король на спинку крісла. — Обіцяйте. Зціпивши зуби, обіцяйте; всім і все!.. Як обіцяли Судимі, Павлюку та іншим полковникам, виманюючи їх із повстанського табору на котромусь-там із дніпровських островів.
22
Сулима, справу якого слухали окремо від інших повстанців, розумів: іншого вироку, ніж страта, чекати не доводиться. Та все ж таки іскра надії в душі його все ще жевріла. І породило її побачення, якого домігся кардинал Одіні. Якщо вже сам кардинал, особистий секретар папи і хранитель ватиканського архіву, прибув до Варшави, щоб заступитися за нього перед королем, примасом і прокурором... Це чогось та варте. Значить, ще не все втрачене.
І нічого, що королівський прокурор уже звернувся до суду з вимогою приректи його на прилюдне четвертування, з подальшим розвішуванням частин тіла по людних місцях столиці. В ці хвилини кардинал уже, напевне, домігся аудієнції у короля. Тож насправді питання його життя чи смерті вирішуватиметься там, а не в цій похмурій судовій залі. До того ж, Одіні наполегливо радив не демонструвати гординю, а тиснути на суддів, апелюючи до прихильності понтифіка, до прагнення перейти в католицьку віру, до бажання й надалі служити королю, боронячи вітчизну від ординців та османів...
— Все ж таки я прошу пана прокурора і високий суд зважити на мої заслуги перед Річчю Посполитою, — прислуховувався зараз до його порад Сулима. — Впродовж багатьох років я зі своїми козаками захищав її кордони, завдаючи ударів по турецьких гарнізонах та змушуючи.
— Де саме ви завдавали цих "ударів по турецьких гарнізонах"? — погрожуюче наліг масивними грудьми на ще масивнішу стільницю прокурор Дембицький. — Штурмуючи вали Кодака? Чи, може, турецькі гарнізони стояли в Корсуні, в Черкасах, у Чигирині?
— На жаль, гарнізон полковника Маріона чинив усілякі перешкоди, заважаючи.
— Якщо у козацтва з'являлися претензії до коменданта фортеці, треба було подавати скаргу на нього в суд, а не насипати йому в пазуху пороху і розривати на шматки. Так ось, тепер він кличе вас за собою на небеса. І взагалі, про Кодак і Маріона ми вже чули десятки разів, — навіснів Дембицький так, що здавалося, ніби сам кинеться на підсудного. — Ви зрадили короля, зрадили вітчизну, сплюндрували багато сіл і містечок, сотні й сотні маєтків! Що ще мусить вчинити у цій країні негідник, щоб опинитися в руках ката? — набожно звів догори тремтячі руки прокурор.
Сулима заплющив очі і відчув, що втрачає рівновагу. Майже щодня слідчі катували його, до того ж він застудився, і тепер, хворий, зранений ледве тримався на ногах. Чому це, прощаючись із ним, кардинал так прискіпливо цікавився його думкою про військові здібності полковника Павлюка? Ага, так, уже про всяк випадок придивляється до того, хто після страти Сулими здатен замінити його при доборі кандидата на лаври командувача новітніми хрестоносцями з християнської міліції, — ревниво, з почуттям душевної розпуки, припустив гетьман.
Перед судом адвокат прошепотів йому, що полковника Павлюка швидше за все помилують. Учора за нього несподівано почали заступатися сенатор Томаш Замойський, і навіть сам канцлер Польщі. З якого б то дива? Невже Одіні справді потурбувався про спадкоємця золотої папської медалі?[56] [57] "О, так, папський медальйон!" — ухопився він за цю відзнаку, як за останню надію. Та, щойно полковник спробував нагадати про неї, як суддя Закревський знервовано перебив його:
— Нам відомо про необачність, якої, з волі своїх радників, припустився понтифік, вшановуючи вас цим медальйоном. Але навіть після цього ви не навернулися до католицької віри, а й у всьому іншому виявили щодо Церкви нашої брутальну невдячність. Маєте сказати суду ще щось, перш ніж буде оголошено вирок?
— Якщо мені буде дароване життя, я одразу після суду перейду в католицьку віру і прийму чернечий постриг.
Усі три судді і прокурор мстиво розсміялися:
— Даремне намагаєтеся розчулити нас, гетьмане, — завершив слухання останнього слова підсудного Закревський. — Навіть якби ви перевтілилися зараз в ангела з крильцями, все одно злетіти вам дозволено було б тільки... на ешафот.
Крізь юрмище сенаторів і депутатів сейму, провінційних аристократів, купців та іноземних послів і посланців, кардинал Одіні й архієпископ змогли пробитися до короля лише в день оголошення вироку Судимі. Але й того дня їм до непристойності довго довелося чекати в приймальні, поки король намагався вгамувати гарячкуватих, аж дещо знахабнілих, послів Туреччини й Кримського ханства.
Самого кардинала Владислав IV вислухав незворушно, навіть не намагаючись розвіювати втому та підступну дрімоту, що почала заполонювати його ще під час зустрічі з послами. Та що там, навіть звістка про золотий папський медальйон — і та не вплинула на короля, принаймні це не позначилося на виразі його обличчя. Проте відповідь все ж таки виявилася доволі чіткою і виваженою.
— Згоден, Сулима — той полководець, звитяга якого, шаблею здобута, значно перевершує тією ж таки шаблею сотворене зло. Та, ще до розгрому повстання, сюди прибули спеціальні посланці султана, які вимагали покарати Сулиму за напади на Азов, а також за Кафу, за Трапезунд, за те, що свого часу він захопив якусь там галеру, а всіх правовірних, які були на ній, подарував у якості полонених папі римському... На його ж таки смерть чатують і посланці хана. Зрадівши, що "Соліман-шайтан" опинився в кайданах, вони тепер вимахують у мене перед носом текстами мною ж таки підписаного договору, і вимагають стратити його. Причому зробити це в їх присутності і в якомога жорстокіший спосіб. В іншому разі султан і кримське ханство оголошують нам війну, до якої моя нещаслива країна абсолютно не готова.
— Але ж висока відзнака самого понтифіка... — розгублено промурмотів примас. — Вона вимагає поваги.
— Чого-чого вона вимагає?! — хижо втупився в нього правитель. — Хочете розчулити османських послів звісткою про золоту медаль, якою понтифік нагородив Сулиму за напади на турецькі міста й татарські улуси?! За "різанини", які нібито вчиняв там, і про які правителі обох держав повідомляють в усіх свої гнівних ультиматумах? То йдіть, — не так гнівно, як артистично вказав їм обом на двері, — розчулюйте! Але знайте: смерті вашого протеже домагаються не лише мусульмани, але й уся шляхетська Річ Посполита. Геть уся!
Примас уже понуро побрів до дверей, коли кардинал Одіні вдався до останньої, одчайдушної спроби.
— Навіть по тому, як суд оголосить вирок, у вашій волі відкласти страту, щоб дочекатись спеціального рішення понтифіка, водночас папський нунцій міг би зустрітися з турецьким послом у Римі...
Проте жодні аргументи переконати Владислава вже не могли.
— Єдине, що я можу зробити для Сулими, то це, гнівлячи османських послів, просити ката спочатку відтяти йому голову, а вже потім четвертувати, а не навпаки. Можете так і передати своєму папі: якщо ми з архієпископом помилуємо цього зловмисника, султан того ж дня оголосить війну Польщі! Того ж дня! Й отоді вже сама Польща не помилує ні мене, ні архієпископа, ні навіть... папу римського!
Одеса — Арона (Італія) — Самбір.
ПРИМІТКИ
[1] Азаби. Кажучи сучасною мовою, це була турецька морська піхота, загони якої супроводжували торгівельні та військові кораблі, допомагаючи обороняти їх під час нападу противника.