Так, це справді Марія. Чорне розпущене волосся, руки складені на великому животі, що ледве охоплюється якимсь старим, майже безколірним тепер уже, халатом...
— То й де ж він, цей ваш богомаз?
— Мабуть, втамовує голод ягодами, яких вродило цього літа аж занадто рясно. Проте не переймайтеся: солдата нема, але храм — ось він. Хочете висповідатися? Готовий вислухати.
— Е, ні, тільки не перед вами. І ви знаєте, чому.
Чернець знервовано покректав, пробурмотів якісь молитовні слова і тільки потім визнав:
— Та, мабуть, здогадуюсь. Принаймні мав би здогадуватись, хоча хтозна.
"А все ж таки цікаво — чому не перед ним? — закралася якась, неясна поки-що підозра в солдата. — І проказала це Марія якимсь дивним, начебто ображеним, голосом. Може, тому, що чернець знає, від кого і за яких обставин вона завагітніла?"
— Тому й висповідуватись буду перед самим Господом, без посередників, — каже тим часом жінка. — А ще краще — перед Дівою Марією, вже хто-хто, а вона мала б зрозуміти мене і, може, навіть поспівчувати.
— А так-так, вона поспівчуває, бо ж заступниця, — розгублено бубонить Іларіон.
— Тільки ж не знаю, як треба. За все життя своє лише кілька разів до церкви зазирала. Але, як треба висповідуватися, про це навіть не цікавилася, бо ж ніколи раніше...
— Кожен колись висповідується вперше.
— Але ж і ніколи раніше гріха такого на душу не брала.
— Хіба що ніколи... — недовірливо проказує ієромонах. І в голосі його бринить ледь вловима іронія, якої — Владьо впевнений в цьому, — в священика проявлятись не повинно. — Нічого, проказуй до Діви-Заступниці, як душа велить. Аби тільки щиро, вона зрозуміє. Може, все ж таки висповідати?
— Ні-ні, при людині таке не можна.
— Ну, якщо вже аж "таке". ставай он там, біля вівтаря. Хреститись умієш?
— Умію.
— З хреста й починай, далі він підкаже.
Ієромонах виходить, проте Марія про всяк випадок виглядає з дверей, чи справді відійшов від них, аж тоді несміливо наближається до вівтаря. Стає навколішки, зосереджено дивиться в недомальова— ний образ Ісуса. Якийсь час мовчить, не наважуючись, або ж не знаючи, з чого почати.
— Господи, Ісусе, — стиха, благально, проказує вона. — Хоч ти ще й недомальований... І ти, диво Маріє, яку ще тільки намалюють, почуйте мене... Лише одного прошу: врятуйте моє дитинча. Збережіть йому людську подобу. Не допустіть ніякого виродства, ніякого каліцтва. Грішна я, тяжкі мої гріхи, але мене й карайте. З парубком тим, батьком дитинчати, спала невінчаною, та й взагалі, непошлюбленою. Ще й він чомусь неповнолітнім видався. Ото ж сама розумію, що дитинча в гріхові зачала. Сни гріховні й досі сняться, такі гріховні, що аж. Через них і ченця була звабила. Хтозна, може від нього, а не від хлопчини того, й завагітніла? Але ж кажу: мене й карайте, тільки мене.
Марія обережно, тяжко підводиться з колін і. зустрічається обличчя в обличчя, очі в очі — з Авгурою, що теж підвівся. Тепер їх відділяє лише невисокий вівтар.
Марія навіть не злякалася. Не відсахнулася. Вона просто завмерла. Лице до лиця, губи до губ. Зовсім близько.
— Врятуй мою дитину. Не карай її, — стиха проказала вона, мабуть усе ще звертаючись до Господа, а виходило, що нібито ж до Авгури. — Врятуй мене і мою дитинку.
Владьо вражено дивиться на жінку, і рука його несамохіть тягнеться до її обличчя, до волосся, щоб співчутливо умиротворено погладити, але майже біля самої щоки раптом застигає.
— Ми врятуємо її, — якомога переконливіше проказує він, і від себе, і від імені недомальованого Христа. — Оце тільки домалюю його — й обов'язково врятуємо.
Марія навіть не стямилась, як губи її ледь-ледь торкнулися його пальців. І не цілунок, власне, а всього лиш миттєвий, ледь вловимий дотик. Але саме він вивів жінку з заціпеніння, якого було досить, що повернулася і вибігла з храму.
— І Діву Марію — теж вималюю! — поривається слідом за нею чорнобильський іконописець. — Та ще й такою, як ніхто й ніколи!.. Отак, із лику твого й намалюю! Тоді вже вона справді поможе. І молитися їй зможеш навіть щодня. Разом із дитинчам!
Одначе Марія не озивається. Вона спускається стежкою, що веде від церкви до заплави річки, в якій стоїть її човен, й солдат іде слідом, але на відстані п'яти-шести кроків.
Нарешті жінка зупиняється, і благаюче дивиться на нього, мовляв, "не смій іти за мною!". Авгура теж зупиняється і з тим же благанням в очах дивиться на неї: "не проганяй!".
Марія робить ще кілька кроків і знову повертається, так повторюється ще двічі. Та ось вона відв'язує човна, піднімається на нього і, взявшись за весло, стоячи, дивиться на Авгуру.
— Ти ще припливеш сюди? — запитує він, підступаючи до невеличкого причалу.
— Ніколи, — рішуче каже Марія, відштовхуючись від берега.
— Тоді хоча б скажи, де ти живеш?
— Хіба я живу? Мене вже давно не існує.
Марія правує до очеретів, націлюючись на вузьку протоку між острівцями.
— Я ж відпустив тобі всі гріхи! Тепер ти житимеш, як живуть усі безгрішні! Тільки скажи, де тебе шукати?
— Серед святих.
— Все одно я розшукаю тебе.
Він скидає черевики і входить у воду. Побачивши це, Марія відкладає весло і береться за рушницю, про існування якої сержант навіть не здогадувався.
— Якщо хочеш, я намалюю дві Діви Марії, — відступає на берег, дозволяючи жінці знову взятися за весло. — Одну з них повісимо в тебе вдома.
— Краще вже повісь нас обох. Тільки мене — не підмальовуючи! Можна навіть десь там, у храмі, але під самим склепінням, щоб не так вже й просто було дотягтися чиїмсь грішним рукам.
Коли солдат повернувся до церкви, Іларіон стояв біля вівтаря, задумливо вдивлявся у недомальований лик Ісуса, і при цьому тримався рукою за серце. З усього видно було, що почувався він кепсько.
Побачивши, що Авгура повернувся, він підняв один зі слоїків, у яких було розведено фарби, уважно придивився до його вмісту, і знову перевів погляд на Ісуса.
— Невже зумів би "виписати" весь іконостас?
— Спробував би, якби знав, що є потреба в моєму малюванні та вистачило б фарб.
— Жевріє в тобі іскра божа іконописна, жевріє. Сам я свого часу тільки тому й подався до семінарії, що дуже вже іконами любив милуватися. Не богу молився, не образам, а таланту іконописців... Дивлюся, бувало... — чернець обриває себе на півслові, зітхає і кладе слоїк на місце. — Втім, чи варто згадувати про це зараз?
— Звідки взялася в наших краях ця вагітна "Мадонна з веслом і рушницею"?
Відійшовши на середину церкви, ієромонах перехрестився на облуплені фрески під склепінням, аж тоді запитав:
— Навіщо вона тобі? Не зачіпай цю стражденну жінку.
— Та вже ж не зможу "зачепити", навіть якби й хотів, — саркастично всміхнувся Авгура. — Тож за мораль можете бути спокійними. Просто цікаво: нагуляла тут з кимсь із аборегиенів Зони і тепер побоюється, щоб не народився мутант, як у Варки Вербицької?
Чернець знову покаянно перехрестився на вицвілі фрески, відмолюючи, мабуть, уже свій власний гріх
— Вона з села, котре виявилася поза Зоною. Але сталося так, що радіація там ще страшніша, ніж по деяких місцях під самим реактором. Поки наші мудреці, "Понтії Пілати від чиновництва", мудрували, що ж із тим селом робити, жінки в ньому народжували або мертвих, або таких потвор, що й описати неможливо. Дійшло до того, що всім, хто завагітнів, почали робити примусові аборти. Декільком подругам Марії теж зробили, правда дещо раніше, а вона, бач, уперлася. А тут ще й жених її десь завіявся за два дні до весілля. Щоправда, й знайома вона з ним була не більше тижня.
— Мабуть, вжахнувся думці про те, що й самому доведеться стати батьком якогось страховиська, — припустив Авгура, відчуваючи, що ні трішечки не засуджує того лобуряку. Ще невідомо, як би повівся в подібній ситуації він сам.
— Таке теж припустити неважко. Як би там не було, а Марію направили до Києва, до обласного радіаційно-реабілітаційного центру, аби обстежити і підлікувати. Проте доби через дві вона втекла. Причому не кудись у безпечні краї, а сюди, щоб тут, у Зоні, народити й вигодувати.
— Божевільне рішення, — згарячу проказав Авгура, але натрапивши на здивований погляд ієромонаха, негайно визнав: — Хоча не божевільніше, ніж те, що привело до Зони мене самого.
— Отож бо й воно...
— І де ж вона тепер чекає своєї "судної днини"? Знайшла притулок десь по той бік річки?
— Не треба розшукувати її. Тут кожен живе, як хоче, як йому підказують душа і Господь.