Та заспішила до буди і зупинилась, мов вкопана. Постіль її дітей порожня. Миттю стрибнула всередину. Через отвір полетіли підстилка, солома, сіно. Зупинилась, бо кігті зашкребли об дощату підлогу. Вибігла, понюхала землю і впевнено пішла до виходу. Та двері вольєру зачинені. Аза розігналась, пружно стрибнула, проте двометрової висоти не взяла. Перелякана Хороша мовчки дивилась з ганку і не розуміла що сталось з її чотирилапою подругою. З другого поверху будинку зирила ще одна пара очей. Кілька спроб Ази осилити огорожу виснажили навіть її збуджене молоде тіло, і вона, відсапуючись лягла біля буди.
Під захід сонця, коли Хороша обережно відхилила двері, щоб дати корм, Аза чорною блискавкою метнулась навстріч, ледь не збила її з ніг, вискочила у двір, з розгону перелетіла через його огорожу, винюхуючи слід, побігла. Запахи дітей і крадія привели її до панського складу. Тицьнула носом у тонку щілину половин дверей. Гострі зуби ковзнули по міцному дереву, кігті шкребнули об камінні плити. Через хвилину підвела голову і тоскно завила.
ОБЛАВА
Макарівчани, від великого до малого, чули це моторошне, нахабне і дивне виття. Про що воно? Та ж недавно закінчилась облава на вовків, які тримали в напрузі три сусідні села. Зима видалась сніжна і м'ясожерці, де тільки могли, хапали домашню худобу, навіть птицю, кролі, пожерли чи не всіх собак. Задерли навіть теличку старости і той їздив сам домовлятись у Ковель. Тоді й заворушилось. Головну скрипку грали двоє досвідчених стрільців-мисливців, вони мали свої стрельби, собак. Облаві допомагали макарівські мужики, хлопці.
Люди тоді заспокоїлись, бо полювання було вдалим. Троє мертвих хижаків — вовчицю і двох молодих вовків мисливці привезли в село, поклали під огорожею управи. Та ватаг зграї утік. Може то він знов нахабно нагадує про себе, склепав нову зграю? Ще ж далеко до ночі. Сонце лише ховалося за обрій, видно, а вже чути виття, від якого людині стає не по собі.
Ковельських вовкодавів запрошували в багато поліських сіл, де сіроманці особливо розгулялися, були безкарними. Старший, високий, мов жердина, білявий чоловік, з пронизливими зеленкуватими очима, дивним ім'ям Неофіт, на прикладі своєї бельгійської двостволки мав аж сімнадцять зарубин. Кожну наносив після вдалого пострілу, інший — дев'ять. Неофіт сам готував патрони, цілив безпомильно. Вищий клас стрільця.
Вони приїхали за день до початку облави, ознайомились з місцем, визначили ролі. Все йшло добре. Двоє молодих, але вже дорослих вовків швидко потрапили під постріли, а от їхніх батьків ніяк не можна було піймати на вигідній для пострілу позиції. Та ось Неофіт, на якого погнали вовчицю собаки і загонщики, вловив. Звір підбіг до червоних прапорців. Мисливець очікував, що цей табуйований знак змусить її розвернутися. Та ба! Вовчиця присіла, щоб переповзти під ними. Не встигла. Змогла лише повернути голову вбік, аби лизнути місце, куди влучила картечина. І осіла.
Ватажка зграї сука Дуня та її напарник Жак теж вигнали. Крупний, розпашілий, він так само присів перед огорожею.
О, Мічений! — радо про себе відзначив, ледь не крикнув Неофіт. — Яка зустріч! Приймай гостинець!
Справді, мисливець торік вже зустрічався з цим вовчиськом. То неподалік звідси. Тоді він теж показав, що червоні прапорці для нього ніщо. Пірнув під них і зник. Це таки він, у того ліве вухо теж було розірваним надвоє. Чиясь картечина ледь-ледь помилилась. Тепер він так само, як і його подруга, на мить присів, щоб прослизнути на той бік, у хащі. Постріл. Потужна енергія життя і страшна сила смерті вибухнули водночас. Однак, миті, з якою остання долетіла до цілі, вистачило, щоб врятуватись. Вовк чорною ракетою перелетів огорожу і зник за кущем, який вже зазеленів пробудженням від зими. Неофіт лайнувся і навздогін вгатив з другого ствола, хоч знав, що даремно, бо після того, як вовк рятується, він знаходить таку схованку, що відшукати його майже неможливо, навіть з собаками.
Вовчі мислі. "Для вас, людей, у нашій поведінці є багато загадок. От, чому ми безжально нищимо собак і в той же час ніби боягузливо тікаємо від них при облавах? Ми тікаємо не від них, а від вашої страшної зброї, від якої у нас нема порятунку. Собаки сміливі у лісі з вами. Без вас боягузи".
РОДОВИЙ ПОКЛИК
Мічений неспішно, повільним бігцем, наближався до свого сімейного осідку в глухому закуті лісового масиву, неподалік великого болота. Раніше тут жив борсук. Мічений підстеріг його, розправився з потомством. Розширив житло, зробив запасні виходи. Кращого годі було шукати. Невеликий пагурок, порослий ведмединником, вкупці три берези. Виросли, відчули силу вітровію. Першою не витримала і лягла долі та, що росла на гребені узвишку. Сестри теж наступного року лягли поруч з нею, закрили своїми тілами виямок. Густе плетиво ожини швидко вкрило його колючою зеленою стріхою.
Мічений зупинився біля входу і вперше відчув себе безпомічним. Що йому робити? Нема опори, з якою йому було добре. Рішуча, розумна, сильна, швидка на реакцію, безжальна, як і він. При полюванні зграя у неї в послуху. Все, як водиться у вовчому сімействі: щасливий шлюб, влада пари до бодай невеликої немочі обох або одного, бо молода зміна пильно стежить і контролює здатність успішно керувати, вдало полювати, їхню силу. П'ять років тому у жорстокій боротьбі відвоював молоду подругу у двох претендентів. Для дітей мати була турботливим і ...жорстоким вихователем.
Вовчі мислі. "Для вас, людей, це дико. Для нас — правило, запрограмоване предками. Щоб вижити, треба бути сильними, витривалими. Тут матері безжальні навіть до своїх дітей. Хирлявих, хворих, слабких у сім'ї не повинно бути. Вони дадуть таке ж потомство, що стане тягарем для неї, прискорить вимирання родоводу, перетворить його на попрошайок, а при голодній скруті — на жертви для своїх чи загрозу для вас".
Шість днів тому подруга Міченого привела п'ятірню. Слабшого одразу відсунула від інших, пообідала ним. Інших пригорнула, вилизала.
Мічений з якимсь невідомим внутрішнім острахом, ніби там на нього чигає якась біда, але йому конче треба бути там, став заповзати в лігво подруги. Хоч він і ватаг, але не має права бути в лежанці продовжувачки роду. Тут її житло, постіль, трон. Про неї і потомство дбає вся сім'я. Носять корм в зубах чи шлунку, доглядають малих.
Тихо, скоцюбрившись від холоду в один клубок, лежать їхні діти. Сліпі, глухі, бурої масті. Вони ласуватимуть м'ясом згодом. А до того їхнім наїдком є лише материнське молоко. Без нього, тепла матері, протягнуть два-три дні. Він нічим не зарадить вироку долі, але все ж щось потягнуло до них. Ледве вмостився в лігві, притулився до безпомічних. Навіть через свій густий покров з підшерстком відчув холодні тіла. Кілька хвилин вони лежали, та, відчувши тепло, заворушились, стали мокрими носами шукати живильні джерельця. Даремне.
І тут він почув далеке виття.
Люди розуміють його, як сигнал вовчої присутності. Довге моторошне соло сприймається ними як монолог. Для звіра то інформація про здобич, вдале полювання чи запрошення до нього, попередження про небезпеку, порушення кордону, заклик до парування, чи боротьби, прохання допомоги, вияв скорботи чи тріумфу, сигнал про самотність і багато іншого.
Уночі виття поновилось. На цей раз Мічений добре прочитав його, воно було недалеко. Інстинкт збереження роду підняв його з лігва, повів за звуковим орієнтиром, бо то був сигнал самотньої матері, яка втратила своїх дітей. Ніч? Та вона ж рідна сестра вовчого племені! В ній вони почуваються впевненіше, аніж вдень, вирушають за здобиччю, добре бачать. Тим більше, що Мічений знає своє помістя як п'ять кігтів.
Він ще здалеку запримітив її біля ліщинового куща. Підійшов ближче. Місяць визирнув з-за хмар і в холодному місячному світлі Мічений пильно обмацав очима незнайомку. Молода, сильна, підтягнута, добре зшита, схожа на втрачену подругу. Вуха стриміють, очі сторожко дивляться в його. Глибоко втягнув повітря: своя. Проте вчувається слабкий запах людини. Мічений видав якийсь легкий, ледь вловимий внутрішній хрип, що, мабуть, означало підозру. Незнайомка відповіла невиразним звуком. Помахала хвостом, що означало про її добрі наміри.
Обоє ступили крок вперед, їхні носи зіткнулись. Аза, а то була вона, відчула якусь спорідненість з цим незнайомцем. Та у вовків, собак головне знайомство починається з протилежного від голови кінця тіла. Мічений, вочевидь, залишився задоволений зчитаною там інформацією, бо, трохи опустивши поліно[XCV], знов підняв його: "Йди за мною". За інших обставин під час зимового гону таке знайомство відбувалось би за іншим сценарієм.
Аза впевнено йшла за своїм партнером. Сильним, вольовим. Таких вона не бачила, хоч то був однокрівець її батька, якого вона й не знала. Та невідомість все таки тривожила. А найбільш дошкуляли колючі болі в підчерев'ї, яке розпирало невиссане молоко.
Біля входу в барліг Мічений повторив той же сигнал, і перший поліз всередину. Аза, з обережністю, за ним. У лігві було темно і тихо. А от запахи! Вони схожі на ті, які були у її буді, коли там жили щенята! Удвох тут було тісно і Мічений, впершись лапами об тверду стіну, спиною трохи відсунув протилежну, що була з листя, трави, гілок, почав легенько, носом підштовхувати Азу в лежню подруги. Аза огризнулась. Та Мічений ніяк не відповів. Тепер вона зрозуміла його бажання і просунулась туди. Намацала маленькі пухкі клубочки. Може, то її? Аза підповзла далі, вкрила своїм тілом. Відчула як вони дрижали від холоду. Та небавом ожили, стали активно тикати носами в живіт, швидко присмоктались до нього. Азі ставало все легше, болі почали зникати. Стомлені, зігріті, нагодовані, поснули. Аза теж.
Тут вона немов народилася вдруге, бо ж то вже інший світ. Нема огородженого вольєру, двора, ні від кого команди, що їй робити, ніхто не приносить у мисці їжу, яку тепер доставляє її рятівник. У неї є діти, яких вона сприйняла, мов своїх, про що вони навіть не здогадуються. Ростуть швидко, видоюють її досуха. У два тижні в них відкрились очі і вони побачили свою... маму, ще через тиждень виповзли на білий світ.