Проти переконань

Чоловік із жін­кою стільки не бачилися, може їм поговорити треба, а ви перешкоджаєте. Вони (себто Ігор) завтра їхатимуть, то ж хочуть із жінкою набутися хоч трохи.

Сконфужені жінки почали вибачатися і виходити з хати. Ігор подякував господині, але випхав її також і то­ді замкнув двері на гачок.

— Сороки безхвості! — сказав з досадою. — Зараз побіжать по селі плітчити...

— Хай! — зідхнула Маруся. — Може тепер матиму спокій. А то ж вулицею не можна було пройти. Свистали за мною, грудками кидали, колись навіть шибку у вікні вибили...

Голос її задрижав, а очі вперлися в кут і наливалися сльозами.

— Марусю, не треба!.. — пригорнув її до себе. — Не звертай уваги на всякого роду дикунство. Це ж — село. Не можеш стати вище від того, що там про тебе говори­тиме якась Хівря, чи Горпина?

— Не можу, Ігорю, бо я сама про себе тепер гірше ду­маю, ніж вони говорять...

— Як можна, Марусю? — жахнувся він. — Що ж ти, остаточно, такого зробила?! Чи ж справді уважаєш гань­бою своє материнство? Ти ж зневажаєш ні в чому непо­винну дитину!

— Дитина тут ні при чому, Ігорю. Я зневажаю сама себе, і знову ж не за те, що ти думаєш. Зневажаю себе за те, що раніше була про себе такої невисокої думки, що не шанувала того, що було найліпше в мені, що уважала себе такою нікчемною, що так легко змінила свої переко­нання...

— Обвинувачуєш мене?

— Ні, Ігорю, не тебе — себе саму, Ти був лишень ка­менем, на який я у своїй сліпоті наткнулася і впала, але рівночасно ти ж і став причиною мого прозріння. Через тебе я навчилася багато... Ні, Ігорю, я тебе не обвинувачую.

— Гірка потіха!..

— Я зовсім тебе не потішаю — кажу лишень правду.

Він шанобливо поцілував їй руку.

— Не будемо сваритися, Марусю, — попросив. — Я, їдучи сюди, думав, що так багато тобі скажу, а тим ча­сом не сказав нічого. І, думаю, що не треба зараз нічого драстичного зачіпати. Говорім про щось іншого... От, я й забув: кланявся тобі Веретелюк.

При згадці про Веретелюка Маруся проясніла й усміх­нулася:

— Та твоя "Каланча" — страшно мила людина!.. Він, здається, і смертника може розрадити і мертвого розсмі­шити. Уяви собі, з найповажнішою міною і найбільшим переконанням каже мені таке: "Я, Маріє Григорівно, з влас­ного досвіду знаю, що кохання — це стріла Амора, яка спочатку потрапляє в серце, а потім вилазить боком"... — і вона дрібно розсміялася.

Він розсміявся подвійно весело не так з дотепу, як з утіхи, що вона нарешті повеселіла, і в душі поблагосло­вив Євгена за слова, які стали тепер причиною Марусиного сміху. Боже, Боже, чого б він тільки не дав, чим би не по­жертвував, щоб затримати цей сміх! Але дарма! Сміх її продзвенів, як голос ненароком покоченого по землі дзвін­ка, а тоді обличчя набрало знову втомлено-сумного і внутрішньо-зосередженого виразу.

— А що представляє собою той Лукіянчук? — спитав поспішно Ігор, щоб не дати їй думати над сумними речами.

Маруся здригнулася від цього питання і враз густо почервоніла.

— Звідки знаєш про нього? — спитала також і, щоб укрити замішання, взялася непотрібно перекладати на сто­лі якісь книжки.

— Писав до мене.

— Писав до тебе?!

— Писав. Але чому ти так збентежилася? Робив він тобі якісь прикрощі?

— О, ні! — надто спішно заперечила вона. — Сильвестер Михайлович є дуже шляхетною людиною і до всіх добре ставиться. Його всі люблять, всі поважають, хоч і побоюються, бо він дуже суворий...

— Молодий, старий? — випитував Ігор, підозріло приглядаючись до Марусі.

— Не знаю, скільки йому років.

— Жонатий?

Маруся враз випростувалася на повний зріст і, бліда від гніву, стала перед Ігорем.

— Твоя цікавість, Ігорю, йде по образливій лінії, — сказала шорстко. — Відчуваєш це, чи ні?

Не витримав її погляду й спустив голову.

— Вибач, — перепросив. — Але зовсім трачу голову від почувань...

— Зате я не трачу! — сказала з притиском. — Не тра­чу і вже більше ніколи не страчу! Занадто дорого обій­шлася мені перша наука, і я можу сказати, як Євген: ко­хання — це стріла Амора, яка спочатку потрапляє в серце, а потім вилазить боком.

— Ти стаєш брутальною, Марусю, — сумно зауважив він. — Чи справді нічого кращого не можеш сказати про наше кохання?

— А ти можеш домагатися від мене чогось кращого?

— Я, Марусю, нічого від тебе не домагаюся, навпаки, я бажав би віддати тобі все, що маю, що можу, і себе са­мого на додаток. І єдине домагання, яке я ще ставлю і від якого ніколи не зречуся — це казати мені правду. Я ніколи не згоджуся користати з ласки і милосердя жінки, яка мене не любить, хоч би мав загинути від кохання. І тобі, Марусю, при всій моїй глибині почувань до тебе, при всьому, що сталося, я накидатися не буду. Зараз не питаю тебе нічого, а навіть прошу нічого мені не казати, бо по всьому пережитому ти знеохочена і ворожо до мене на­ставлена. Не гніваюся за це зовсім. Але я вірю, що все ми­не і все буде добре... А тепер, коли ти вже така ласкава, що не женеш мене геть, покажи мені місце, де б я міг ляг­ти. Я не спав три ночі підряд і більше вже не можу витри­мати.

Справді був утомлений і вичерпаний жахливо. Хотів лягти, заплющити очі, нічого не бачити, не чути, не думати...

Ледве дочекався, поки Маруся постелила йому на ослоні, а тоді, не говорячи ні слова, ліг і відразу ж заснув, навіть не помітивши, коли згасло світло.

* * *

Другого дня, помимо очевидного небажання Марусі, пішов зложити візиту Лукіянчукові. Намовляв і Марусю йти разом, але вона рішучо відмовилася. В її замішанні і всій поведінці, коли тільки мова сходила на завпеда, було щось дуже підозріле й інтригуюче. Але вже нічого не випитував і пішов сам.

Школа містилася в колишньому будинку приходства, як і всі хати, обдертому і знищеному часом. Березовський уже з практики знав, як важко видерти від держави щось на ремонт, і не здивувався зовсім, що двері потріскали й ледве трималися в зігнилих одвірках, що розхитані дерев'яні сходи, поки що скріплені морозом, грозили розлеті­тися у перший же теплий день, що в сінях пахло цвіллю й димом, а давно не білені стіни були аж рябі від різнорідних написів, бруду і дір.

А на шкільному подвір'ї зібралося десятка зо два діт­вори, переважно у віці 10-12 років. На перший погляд ски­далися вони на купу лахів, витрушених з мішка — такі були всі обірвані й нехлюйні. Всі повбирані або в занадто малу, або занадто велику на них одежу, що мала латку на латці, повзувані у якісь величезні шкарбани, викривлені, вируділі, зчаста позв'язувані шнурками, або дротами. Дівчатка стояли купкою окремо, тулячись під захист стіни, але хлопці ганяли з вигуками, штовхалися, перекидали один другого й чубилися. В їхніх забавах відразу відчувалася жорстокість і злоба дитинства, вибуялого серед звихнених обставин, де нема місця для ласки й ніжности. Виглядали, як зграя малих старців і злочинців, викликавши у Березовського почуття гіркого жалю.

"Чим вони живуть, ці діти, і яку радість мають зі сво­їх юних літ?" — вже всоте виринуло перед ним питання, яке з'являлося кожного разу, коли бачив дітей.

Завпед мав якусь роботу, з якою винісся з учитель­ської кімнати до порожньої класи, і туди, власне, завели Березовського.

Тільки глянувши на Лукіянчука, він відразу відчув заз­дрісним серцем ту причину, яка змушувала Марусю бенте­житися й ніяковіти при згадці за завпеда: це був зовсім молодий і гарний, міцної будови, хоч і невисокого росту, ясний блондин зі сміливо закресленими темними бровами над живими сірими очима і з твердим волевим підборід­дям. Мав такі ж самі тверді, але гарного рисунку уста і густі, трохи загнуті всередину, як у гризунів, зуби. Поверх сірого убрання мав накинутий наопашки чорний плащ, між коміром якого, та коміром сірого піджака різко біліла не­порочною свіжістю тоненька смужка шалика, надаючи до­сить скромній туалеті Лукіянчука якогось педантичного, а навіть аристократичного вигляду.

Так небагато часу треба було, — всього кілька секунд, — щоб перейти віддаль від дверей до столу, але за цих кілька секунд Ігор зрозумів дуже багато, і серце його від­разу набрякло глибокою ворожістю до, справедливо бе­ручи, ні в чому неповинного завпеда.

А Лукіянчук вичікуючи дивився на гостя, не випуска­ючи з невеличкої, але, видно, сильної руки пера, яке повисло над густо списаним папером. І ця рука з акуратно підстри­женими в трикутники нігтями також дратувала Березовського і також йому не подобалася. Однак, не давши по собі нічого пізнати, приступив до столу, назвав себе і при­вітався.

— Чув, чув... Дуже мені приємно... — з чемною стри­маністю відповів Лукіянчук, твердо стискаючи долоню Березовського.

Стиск був короткий, а однак Ігор, дуже чулий на дріб­ниці, пізнав непомильно, що в його руці — рука енергійна, чесна і несхибна.

— Сідайте, будь ласка, — запросив Лукіянчук, під­ставляючи Ігореві свого стільця, і підсунув ближче цигар­ки: — Куріть.

— Дякую... Та ви сидіть, сидіть — я не надовго...

Але Лукіянчук уже сів зверху на парту і подав вогонь.

Обмінюючись звичайними чемностевими реченнями, обидва сильно затягалися димом і крізь нього придивляли­ся один одному, обидва старалися укрити свою цікавість, або і ще щось більше від цікавости, і обидва розуміли, що між ними з першого погляду почалася якась гра. Лукіян­чук при тому нервово хитав ногою, що зраджувало хви­лювання.

— Ну, не буду вас затримувати, — підвівся Березовський, бажаючи якнайскоріше скінчити зі своїм неприємним обо­в'язком. — Я прийшов засвідчити, колего, вам своє поша­нування і свою подяку за оборону моєї дружини від баб­ської напасти...

Зі швидкістю полевого коника Лукіянчук зістрибнув з парти і вмить опинився біля вікна, обернувшись до Березовського плечима. Потім повернувся до нього обличчям і, нервово поправляючи свого білого шалика, сказав:

— Я, колего, не можу прийняти вашої подяки, бо моя оборона йшла всупереч моїм переконанням. І, коли хочете знати, я найбільше жалую, що не мав можливости раніше оборонити Марію Григорівну від справжньої напасти...

І він про переконання!..

Березовському перехопило віддих і від несподіванки, і від образи, і від обурення на цього безличного чоловіка, що смів таке казати.

— Моя дружина... — почав повільно, відчуваючи, що блідне.

— Ах, лишіть, колего своє позерство! — досадливо і зневажливо перебив його Лукіянчук! — Марія Григорівна є вашою жертвою, а не дружиною.