Дивовижне ім'я!
– Та що в ньому дивовижного? – знизую плечима. – Ніхто ж не дивується, коли чує Віра, Надія, Любов чи Лев. Або Петро – камінь; тільки й того, що з давньогебрейської. Марина – море, Зоя – земля, Адріан – вода: я цікавився. Тож Хліб цілком нормальне слов'янське ім'я. Коли пошукати в архівах, то наші предки ще й не так дітей називали. Не так давно читав Наталію Яковенко, є в неї книга про волинську шляхту ранньомодерних часів, так там у наведених документах не тільки ім'я Лев зустрічається, а й Вовк, Горностай, навіть Звір.
Я лишаюся в центрі загальної уваги ще добру чверть години й думка моя тепер про одне: коли заявив при людях, то маю й офіційно змінити ім'я в паспорті, бо інакше виглядатиму пустопорожнім базікалом.
А розмова наша поволі повертається в старе русло.
– Коли ви йтимете будь-якою вулицею Города й побачите фарбований у біле, старої архітектури будинок на два поверхи чи на один з високим цоколем, що має вікна – знайте: це і є купецький або поміщицький дім. Їх іще кілька десятків уціліло, є на що подивитися, – Андрій Остапович киває на один такий неподалік зруйнованої церкви, біля якої ми з Уляною Петрівною святили паски. – В цьому за радянської влади магазин був, звався "Голубий Дунай", що теж дуже символічно, бо, здавалось би, де той Дунай, а де Десна.
– А в чому ж тут символіка? – випереджає мене Аліса.
– Магазинів з такою назвою було багато по всьому Придесенню. Незбагненним чином українцям, принаймні котрі на Сіверщині живуть, слово "Дунай" подобається не менше, ніж синій колір, – сміється Андрій Остапович, а я одразу ж згадую їхню хату під синьою бляхою та блакитні віконниці. – Якщо ви цікавились українськими народними піснями, особливо найдавнішими, то й там часто згадується саме Дунай. Хтозна, можливо, та колишня назва магазину є ще одним свідченням, що наші пращури жили колись на Подунав'ї і саме звідти прийшли сюди, на цю землю.
З глибини моєї пам'яті, з її дитячих поличок повільно проявляється забута картинка нашого з бабою походу сюди, в цей колишній магазин із примітивною вивіскою "Голубий Дунай" і стійким запахом оселедців із великої дерев'яної діжки в ньому.
– Що ж у цьому будинку ще раніше було? До совітів?
– Купецька лавка. Не виключаю навіть, що з такою самою назвою. А на другому поверсі жив із сім'єю сам купець. А знаєте, як розрізнити де купецький дім? Здогадаєтесь?
Ми з Алісою перезираємось, помовчавши, знизуємо плечима.
– Купецькі будинки всі з підвалами – для зберігання товару. До речі, заможні ремісники, кушнарі, наприклад, – це ті, що шкіри вичиняли, кожухи з них шили, – свої хати теж на півтора поверхи робили, але з цегли тільки нижній, верх із дерева. На нижньому поверсі майстерня була – чинбарня там, абощо. Гончарі горшки прямо в хаті робили, в окремому приміщенні, яке гончарнею звалося. Шевці шили десь у кутку кухні, біля печі. Ковалі під кузню окремий зруб ставили, осторонь хати – вогонь усе-таки, боялися пожежі. Цегла, як ознака престижу й довговічності, завжди прикмета купецького житла. Тож, коли дивитесь на білий будинок із цегли тих часів, знайте, що в будь-якому разі під ним іще й підвал.
– Як цікаво! – в Аліси загоряються очі. – А чому немає маленьких таких музейчиків: дім купця, дім поміщика, дім попа, хата гончара? Вони ж би мали шалену популярність.
– Ех, дорога Алісо, це Ви мені прямо в серце... На жаль, не розуміє наша влада важливості музейної справи, перспективи не бачить. Бібліотеки й музеї вона в своїх приорітетах ставить на останнє місце. Знаю не один випадок, коли в сусідів влада припиняла фінансування не тільки сільських музеїв, а й районних. Лишаються тільки ті, де директори зі шкіри пнуться, а чи надовго? То що вже казати про організацію нових?
Я теж не витримую:
– Можливо, справа в невмілій комунікації з тією нетямущою владою, відсутності бізнес-плану? Музеї це база для туризму, нові музеї – нові перспективи. Усе ж можна довести цифрами, розрахунками.
Чепурноус, схиливши голову, зітхає і сумно так усміхається, Лариса Семенівна просто мовчить, дивлячись кудись поверх дерев – що вона там бачить?
Нам з Алісою незручно, почуваємося ні в сих ні в тих. Нарешті Андрій Остапович, переборовши себе, веде далі:
– Всі ці будинки давно, більш, як сто років, зайняті: то під виконком експропріювали, то під банк, під суд, міліцію, бібліотеку, заготконтору, ветлікарню, під кооперативні магазини позабирали. Деякі роздали бідноті під житло, комуналки поробили. І хоч би де порядок був... Знищили совіти господаря, саме почуття хазяїна витруїли в людей. Наш музей теж колишній поміщицький будинок. Тісно вже до неможливості, фонди ніде зберігати, а про розширення експозиції я й не мрію.
– Але ж я бачив пусті будівлі ресторану, якоїсь установи, кінотеатр не працює і, слід гадати, давно. Чому не передати їх Вашому музеєві?
– Жаль говорити, Хлібе. Жаль говорити... Колишня районна влада свого часу де умовляннями, де через коліно змусила наших приватних підприємців викупити багато приміщень із тих, які тепер пустують. Тому й стоять пусткою.
– Але ж чому?!
– Бо підприємцям вони не потрібні: ні тоді були, ні тепер. Купували за копійки, адже влада хотіла перш за все здихатися їх, щоб високе начальство не кололо ними очі – мовляв, що це в тебе за безгосподарність така? А щоб ці будівлі підприємцям прилаштувати до справи, треба спочатку ого скільки коштів у ремонт вкласти! Грошей зайвих тепер ні в кого тут немає, перспективи у зв'язку з війною теж доволі туманні, тож вони так і стоять пусткою.
Мабуть, щоб хоч якось відволікти оповідача від невеселих думок, Аліса запитує з делікатності, очевидно, перше, що в голову приходить:
– Чи відома дата заснування Города?
– Історики не послуговуються таким терміном, як дата заснування. – оживає Чепурноус. – В основному вживають вираз "перша літописна згадка" або щось подібне до нього. Бо що таке заснувати місто? Це потрібно комусь прийти на пусте місце, забити в землю кілок, проголосити: "Тут буде місто, а назву я його так-то!" і веліти своєму власному літописцю, як-то кажуть, занести дату в аннали історії, а вже після цього організувати будівництво. Найчастіше в такий спосіб створювалися прикордонні сторожові застави, невеличкі укріплення, але мало які з них існували довго чи ставали населеними пунктами. В реальності відомо про одиниці подібних випадків. Зазвичай на обраному владою місці уже існував якийсь інший населений пункт, бо тоді не лише князі добре розумілися на вигодах місця розташування. Коли влада просувалася кудись вглиб території, то бачила, що люди там уже хазяйнують – скажімо, переправа через річку була, брід якийсь, гавань зі зручним виходом на берег.
– Але ж скрізь святкують річниці, ювілеї заснування міст. Виходить, це все неправда?
– Ну... – усміхається в щіточку вусів Андрій Остапович, – свя́та річ гарна, людям вони потрібні, чому б і не посвяткувати? Так на спрощеному рівні намагаються виховати в жителях патріотизм. Але історія все ж таки наука, тому не може дозволити собі припущення проголошувати фактами. Щодо Города скажу, що він кілька разів згадується в літописах дванадцятого століття, та ми повинні розуміти: аби населений пункт заслужив на згадку в руських анналах, він мав бути на той час відомим, розвиненим, не сільцем на десять дворів, а справжнім городом, вагомим укріпленням.
Колись, як матимете час і бажання, сходіть прогулятися до нашого лісу – там одразу ж на межі Города і бору побачите курганний могильник: не те, що десятки, а сотні округлих пагорбів. То дохристиянські ще, язичницькі могили. Вони і є беззаперечним свідченням, що Городу більше тисячі років. Або візьміть оту дитячу забавку – купальську гірку з піску: уявляєте з якої давнини збереглася ця традиція?!
– От у цьому й полягає наша самобутність, дорога Алісо, – втручається Лариса Семенівна, – в глибокій старовині, яку можна побачити на власні очі, в тутешніх традиціях, фольклорі городян. Город це живий музей під відкритим небом, територія, де люди самі по собі зберегли пам'ять і власну історію. А час, як Вам, не сумніваюся, відомо, категорія абстрактна і його просто не існує. Це людська вигадка для зручності виміру пройденого шляху, для умовного планування – як в такому разі можна спинити час?
Алісі ніяково, я це бачу. Мені її шкода, проте чим допомогти, не знаю.
– Перепрошую ще раз, – Аліса таки наважується, – я не хотіла образити ваші з Андрієм Остаповичем патріотичні почуття. Просто... три останніх роки шукаю аргументи за і проти у співставленні двох культур і знайдені відповіді не завжди мені подобаються. Хотілося зав'язати дискусію, щоб почути докази на користь українського від інших, але вийшло незграбно, визнаю...
Ну нічого собі! Моя дружина стала до того самокритичною, що не тільки переді мною вибачалась, але й перед чужими?!
– Ну що Ви, не треба вибачень, Алісо. У Людвіга Вітгенштайна є чудова фраза: "Не можна мислити чесно, якщо боїшся завдати собі болю", – обеззброєна Алісиним покаянням, Лариса Семенівна вже по-материнськи втішає свою недавню опонентку.
Я відчуваю, що стомився, та й не лише я один, тому наважуюсь проголосити фінал і беруся дякувати за гостини: шпундру, чай і цікаву екскурсію Городом.
– З великим задоволенням запросимо вас до себе, – вчасно втручається Аліса, – тільки-но зробимо першу чергу ремонту: боюся, без цього я не зможу забезпечити вам належний рівень прийому.
– Авжеж, авжеж, – погоджуються Чепурноуси, – вам зараз не до гостей. Хто ремонт робитиме, дозвольте взнати? Когось наймете, чи самі?
– Самі, звісно, – демонструю я своє сімейне лідерство, принаймні в царині такої важкої, брудної і фінансово обтяжливої теми, як ремонт, – коли в хаті власна три-де візуалізаторка...
– То що? – лагідним голоском допитується Аліса, гадаючи, що заманить мене на слизьке.
– То хто, крім свого ж чоловіка, здатен буде терпляче втілювати в життя всі її дизайнерські фантазії? – кажу так невимушено, що й сам собі ось-ось повірю.
– Добре вмієте робити ремонт? – навіть Лариса Семенівна проявляє цікавість після моєї відповіді.
– Не те, щоб дуже, – мугичу я, шукаючи баланс правдоподібності й вигадки, – але куди ж подінешся – мусиш...
Отак за розмовою ми, хай і неспішною ходою, а все ж дістаємося благословенної землі Клевені.