Доки ви спрямовували удари своїх полків проти турецьких військ, у наших очах ви залишалися борцем проти Османської імперії, рицарем і героєм християнського світу. До того ж, герцог покладав на вас надію, як на можливого командувача загонами Ліги християнської міліції. У ці дні я мав зустрічі з кількома польськими воєначальниками, зокрема, з Конєцпольським, Киселем, Жолкевським і... — звернувся він за підказкою до баронеси.
— З полковником Караїмовичем, — підказала та, і тут же знову прилучилася до розмови. — Його високопреосвященство кардинал звик викладати свої думки і погляди на події з поміркованістю церковного дипломата. Я ж не бачу в цьому потреби, тому скажу прямо. Всі вони ладні погодитися з тим, що, споруджуючи в степу свою польову фортецю, польський уряд мав би спочатку провести переговори з кошовим отаманом, або з вами, як із гетьманом. Але якщо здобуття Кодака ще має певне пояснення, і навіть якесь там виправдання, то звістки про розорення вашими козаками Черкас, Чигирина і Корсуня викликали у цих аристократів хіба що гнів і подив. І знаєте, що їх більше всього вражає? Не сам факт нападу на ці та десятки інших міст і сіл, а, даруйте, безглуздість цього вашого рейду.
— Ну-ну, баронесо... — спробував повернутися в образ поміркованої дипломатичності кардинал, але зупинити Ванду Оржинську, чи хоча б якось вплинути на неї, вже було неможливо.
— Саме так, безглуздість. Своїми нападами ви мало не спровокували велику війну, в яку неминуче були б утягнуті не лише поляки, але й литовці та білоруси. І цим негайно скористалися б турки та ординці, котрі, за іронією долі, виступали б зараз, як союзники поляків. Та річ навіть не у втручанні мусульман, а в тому, що ви, полководець з європейським іменем, володар високої відзнаки самого понтифіка, не могли не розуміти: ні ваше невеличке, стомлене походами військо, ні Січ, ні реєстрове козацтво, ні сама Україна до війни з Польщею та Османією не готові. І що християнський світ чекає на ваші подвиги у битвах під мусульманським Стамбулом, а не... під християнською Варшавою. На цьому я вмовкаю, вважаючи, що майже дослівно відтворила висловлювання про вас польських генералів.
— Чим дуже прислужилися мені, — стримано визнав кардинал.
— Кодак я повинен був знищити за будь-яких умов, — відреагував на її докори полковник, розуміючи, що на пояснення його баронеса неминуче посилатиметься у багатьох розмовах з польською аристократією. — Що ж до здобуття інших міст. Якби можна було щось змінити, зараз я, напевне, не поспішав би з тими нападами.
— Гаразд, що зроблено те зроблено, я прийшов сюди не для того, щоб читати вам нотації, — поважно розвів руками кардинал. — Не стану приховувати, становище ваше не з легких. Судді, сенатори і депутати сейму налаштовані рішуче.
— Але, якщо вже ви прибули до Варшави і втрутилися в перебіг моєї долі. Недарма ж у Ватикані вас вважали всемогутнім.
Одіні сумовито всміхнувся: "У Ватикані — можливо, і вважали таким. Але не тепер". І перебували вони зараз не в Римі, біля вівтаря собору Святого Петра. Він зустрівся поглядом з Сулимою і виразно усвідомив, що це вже справді погляд приреченого. Але приреченого, який раптом увірував: варто цьому всемогутньому кардиналові наказати, як двері камери і самої в'язниці повідчиняються і станеться оте омріяне диво, якого в реальній дійсності він уже ніколи не дочекається, — йому знову подарують волю.
— А полковник Павлюк, отой, що здобував Корсунь і який теж прославився у поході на турків. — несподівано запитав Одіні таким легковажним тоном, що гетьман сприйняв це запитання лише як спробу відволікти його від сумних думок. — Він що, справді вдатний воїн, який навіть міг би з часом стати гетьманом?
— І прославився, й міг би, — здвигнув плечима Сулима, відчуваючи недоречність цього запитання саме зараз, у ці дорогоцінні хвилини зустрічі.
— Це правда, що і під час нападів на Азов, і під час повстання він був вашим заступником, або, як кажуть поляки, польним гетьманом?
— "Польним" — то "польним", — з легким роздратуванням погодився на це визначення Сулима. — Тому що справді був. Двічі, коли він командував окремим корпусом, я призначав його наказним гетьманом.
— Про нього та інших ваших полковників я теж замовлю слово, — підвівся кардинал, даючи зрозуміти, що зустріч завершено. — І не слід вважати, що все втрачено, — з награною бадьорістю проказав на прощання. — Попереду в мене аудієнції у канцлера, королівського судді і навіть у самого короля, для якого я привіз листа від понтифіка. До того ж, мені вже вдалося схилити на ваш бік самого примаса Польщі. Наша баронеса, — метнув зачудований погляд на Оржинську, — вже провела зустрічі з кількома впливовими сенаторами і депутатами, і, здається, навіть зачарувала їх.
Тієї ж хвилини двері камери відчинилися і на порозі постав комендант в'язниці, делікатно даючи зрозуміти кардиналові, що час зустрічі вичерпано.
— Хочете щось сказати панові Судимі на прощання, баронесо, — спохопився Одіні, впевнений, що зуміє виграти для неї хоч трішечки часу.
— Тут, у в'язниці — вже ні, бо в такі хвилини досить мовчання, — підвелася Оржинська. — Хіба що можу запевнити, що не залишу Варшави, допоки остаточно не вирішиться ваша, адмірал-полковнику, доля. Що ж до моєї власної долі... Як це не смішно й грішно, але я таки побралася з сином того промисловця, який надав мені притулок в Італії. Проте через рік він утопився, п'яним купаючись у морі. Ось такою вона видалася, ця дивна зустріч наша — "вічної вдови" із "вічним бранцем", — рішуче, не проказавши слів прощання, подалася до дверей баронеса.
— Словом, набирайтеся мужності, полковнику. Тут, — обвів Одіні поглядом холодні вологі стіни, — вона потрібна ще нагальніше, ніж перед вирішальною битвою.
Проводжаючи поглядом постать кардинала, приречений повільно підводився зі свого стільця і робив це з такою тугою в очах, мовби останнім зусиллям волі стримувався, аби не гукнути: "Куди ж ви, кардинале?! Заберіть мене звідси, виведіть, врятуйте! Ви ж усемогутній!"
21
Дізнавшись, що, серед інших сенаторів та депутатів сейму, його аудієнції домагається комісар Кисіль, король наказав секретареві запросити його першим.
Він пригадав, як ще зовсім недавно приймав цього депутата, поспішливо наділяючи при цьому правами коронного гетьмана і королівського комісара. Ясна річ, із табору, як називав їх сам Кисіль, "очманілих польських патріотів" одразу ж почали долинати погрозливі ремствування. Мовляв, як це розуміти? Щоб у таку лиху годину, в розпал козацького повстання, — і раптом дарувати права головнокомандувача військами і королівського комісара в Україні схизматикові, який так і не зрікся ні етнічного походження свого, ні української мови, ані своєї розкольницької віри?
Найлютіші на язик навіть одверто кепкували: "Нехай би наш король узяв та так одразу й призначив цього Киселя головним призвідцем усіх подальших кривавих бунтів і повстань в Україні. Бо що таке булава якогось там, навіть в Україні мало ким визнаного, гетьмана Сулими, в порівнянні з привілеями, якими правитель Польщі наділив депутата Сейму від україно-русинських провінцій?! Та щойно з-над Дніпра надійшла звістка про те, що повстання придушене, а всі керівники його заарештовані, як сичання з антикоролівського табору миттю припинилося. Принаймні на певний час.
— На жаль, карателя бунтівників у нашому сеймі не заведено зустрічати тріумфальним в'їздом у столицю на правах римського диктатора і лавровими почестями всенародного героя, — не лише підвівся король з-за столу, але й удав, що поспішає назустріч депутатові. — Але історія і сам Бог свідки, що на сьогодні в Речі Посполитій не існує полководця, який би заслуговував на такі лаври більше, ніж ви.
— Досить того, ваша величносте, що королівські секретарі нарешті надали мені право на цю аудієнцію, — не дуже-то й прагнув дипломатично маскувати свою образу український магнат. — Під час якої маю змогу відзвітувати про виконання ваших наказів.
Почувши, що в приймальні чекає Кисіль, монарх і сам зрозумів, що занадто вже забарився з аудієнцією для цього депутата. Проте вдав, що нічого особливого не сталося.
— Завдяки вашим письмовим донесенням, а також звісткам від переяславського старости Жолкевського, мені вчасно доповідали і про ваш сміливий похід до стін Кодака та острівного повстанського лігва, і про придушення цього козацького заколоту. — Король підійшов до однієї з двох статуй рицарів, що в парадних обладунках нудилися обабіч палаючого каміна, і зупинився в півоберта, нібито саме до нього і мав намір надалі звертатися. — Навіть коронний гетьман Конєцпольський, котрого дехто вважає неперевершеним полководцем сучасності, і той, нехай і зціпивши зуби, визнав, що вам вдалося придушити це повстання, не маючи під своєю орудою ні кварцяного війська, ні артилерії; без втрат, не спровокувавши жодної більшменш значної битви, тобто, власне, безкровно. А чого вартий арешт усіх шістьох призвідців цього повстання і привезення їх до столиці!
— Смію вас запевнити, що крові вже пролилося чимало. Проте проливає її сам Конєцпольський, катуючи тепер повстанців та відтинаючи їм вуха і носи, перш ніж сотнями відсилати до своїх маєтків під Гадячем та іншими містами.
Король невдоволено покректав, даючи зрозуміти, що депутат вдався до підступного випаду, який порушує основний канон спілкування підданого зі своїм коронованим патроном, далі не стримався і, красномовно розвівши руками, повернувся до троноподібного крісла за велетенським столом.
— Ви справді зробили важливу послугу своїй вітчизні, пане Кисіль, але чи варто нашу спільну перемогу перетворювати на привід для непорозумінь і протистояння? — скрадливо проказав монарх, покладаючи обидві долоні на якийсь папір на своєму столі, наче на Біблію. До речі, вчора канцлер та коронний гетьман мали розмову з обома полковниками реєстру, Караїмовичем і Барабашем, — зазирнув до паперу, — які очолювали вірних нам козаків і провадили переговори з Сулимою.
— Обох їх слід було б гідно винагородити, щоб це стало переконливим свідченням вашої милостивості для інших реєстрових старшин.
— У проханні, з яким канцлер звернувся до мене після тривалої розмови з названими полковниками, є конкретні пропозиції щодо цих, як він сам написав, "тридцяти срібних" винагороди для них.