— Як усі сьогоденні творчі інтелігенти, ви виявилися на краю фінансової безодні. А тут вам заплатили, щоб ви подалися до Києва, на акцію протесту. Класична пом'якшувальна обставина, подаючи яку, адвокат ридатиме на грудях у прокурора, — й далі не відривався від свого писання Скворцов. — До речі, скільки вам заплатили?
— Послухайте ви, Скворцов, Шпак, чи як вас там!.. Мені ніхто нічого не платив... на жаль.
— Тобто, не більше, ніж усім іншим, — навіть не відірвав погляду від протоколу старлей. — По тридцятці на добу, плюс дорожній пайок. Не густо, але все ж таки...
Відкинувшись на спинку стільця, Ігуда хижо всміхнувся і задумливо подивився у стелю. "Захопити б його за волосся, притиснути до столу й одним ударом у потилицю хвилин на десять "вимкнути"... Гаразд, "вимкнув", що далі? — розробляв він план утечі, хоча самого рішення про втечу ще не прийняв. Це всього лиш була своєрідна інтелектуально-детективна гра уяви. — А далі... По коридору пройти спокійно, повз охоронника прорватися з боєм, заволодівши його зброєю..."
Зрештою, він давно подумував над тим, щоб озброїтися, відійти в Карпати і розпочати повстанський рух. Незалежність здобувається у боротьбі. Справжня незалежність — тільки в жорстокій боротьбі; іншого шляху не існує.
Дивовижна річ: комуністична імперія розпалася, Україна здобула незалежність, позбулася комуніст-фашистського режиму і колоніального підпорядкування Кацапії... Проте нічого не змінилося: міліція, Служба безпеки, всі урядові установи — й досі в руках проросій— ськи та прокомуністично налаштованих колоніальних чиновничків! І таких набирається до біса, справжнісінька, незліченна, досі ще не лякана, антиукраїнськи налаштована п'ята колона! А в самої цієї держави не існує більшого ворога, ніж свій-таки, український інтелігент.
— Але нічого: прийдуть "наші"... — не зчувся він, як останні слова мовив уголос.
— Що ви сказали? — нашорошено зиркнув на нього Скворцов.
— Кажу: "Нічого, ось прийдуть нарешті "наші"..."
— А так, — незворушно підтвердив старший лейтенант, — сподіватимемось, що колись та прийдуть. — І загадково якось всміхнувся. — Але поки що їх нема, і над містом усе ще майорять не ваші червоно-чорні, а наші, не при дальтоніках будь мовлено, жовто-блакитні, прапори; тому плавно повернімося до ситуації з пікетуванням.
І тут Ігуда розсміявся. Як би там не було, а цей старлей все більше й більше подобався йому. Мабуть, тому, що в Скворцові-Шпакові проявлялося щось від тих незашорених професіоналів, на яких тримається кожне справжнє ремесло, в тому числі й ремесло слідчого або ката.
— Ще раз повторюю: я не був того дня в Києві, не брав ніяких грошей у людини, яку ви називаєте Зборенком і, що для вас найтрагічні— ше, не пікетував резиденції вашого, вибачайте на слові, президента.
— Тих, хто не пікетував резиденції вашого, — з якимось особливим смаком наголосив він на слові "вашого" — "вибачайте на слові", президента, ми записуємо до групи, яка вчинила сутичку з міліцейським кордоном поблизу Верховної Ради, — поблажливо пояснив йому Скворцов, дивуючись, що цей велетень, що конвульсійно стискає перед ним кулацюги, демонструючи свою ковальсько-оунівську лють, не здатен збагнути: версія, яку він, слідчий Скворцов, підсовує йому, є найгуманнішою; і що вдається він до цього задля загального, так би мовити, добра...
— Навіть так?
— Тих, хто не пікетував, точніше, тих, хто відмовляється визнати свою участь у пікетуванні, ми автоматично заносимо до списку підозрюваних, які проходитимуть за карною статтею "участь у сутичках з міліцією", — не відриваючи пера від паперу, пробубонів Скворцов. — Пікетувальників ми називаємо "наметниками", бо ж вони ставили намети, а тих, хто чинив опір — "опірниками". Вам зрозуміло, про що йдеться? Хіба ж не краще проходити "наметником", ніж "опір— ником"? До того ж тут — поки що тільки свідком, а там — одразу ж підозрюваним.
.. .Й Ігуда, так і не зважившись на втечу з міліції, з нападом на слідчого та проривом через чергову частину (що не кажи, а в Карпати слід було подаватися раніше, аби мати час організувати групу повстанців, озброїтися та підготувати місця базування), раптом гіпнотично визнав: звичайно ж, краще проходити "наметником", до списку карних злочинців потрапити він ще встигне. І взагалі, що може бути довер— шенішим за міліцейську логіку?!
— .От тільки, на ваш клопіт, я не брав участі у жодних акціях. Причому досить легко зможу довести, що того дня мене взагалі не було в Києві. І вся демократична преса писатиме про вас, як про — даруйте на слові — "неляканого ідіота" в міліцейській формі, якого підставило його ж таки начальство, і який, дотримуючись кадебіст— сько-енкаведистських традицій переслідування опозиції, злочинно намагався зліпити мені карну справу. От тільки робив це слідчий — до речі, з ненависним всякому поважаючому себе українцеві російським прізвищем Скворцов, — як, зрештою, і все інше в своїй міліційній практиці, — абсолютно бездарно.
Тільки тепер, та й то всього лиш на якусь мить, старший слідчий відвів погляд від кінчика своєї кулькової самописки і зацікавлено зиркнув на допитуваного. Очі його зблиснули іронією переможця: допитуваний занервував, а отже, дозрів для серйозної сповіді.
— Тобто як свідок ви нарешті вирішили дати визнавальні покази у цій справі. Тоді почнемо все з початку..
— Ні, справді, хто, який кретин, вніс мене до списку учасників цього вашого задрипаного пікетування? — внутрішньо розпалювався тим часом Ігуда, хоча зовнішньо все ще зберігав спокій. Принаймні до істерики не доходив. — Ще раз заявляю, що в подібних акційках, у ходіннях по Києву з транспарантиками "Геть!.." та з вигуками "Ганьба!" — участі не беру. Принципово. Я в гробу бачив і цю вашу, вибачайте на слові, резиденцію, і цих ваших, вибачайте на слові, пікету— вальників. Ви зрозуміли мене?!
— Оце ваше "вибачайте на слові...", особливо стосовно особи президента...
— В даному випадку — резиденції, — меланхолійно уточнив Ігуда.
— Та навіть якби й президента, як-то мовилося вами раніше... Чудова знахідка для адвокатів. Нібито ж і ставлення негативне, але прямої словесної образи гідності Президента висловлено не було. Бо хтозна, що там, за вашим "вибачайте на слові", криється? Але якщо ви ще слово мовите в цьому ж дусі, я певні місця на стрічці диктофона зітру, а в протоколі буде зафіксовано образу всенародно обраного, і так само всенародно шанованого, Гаранта Конституції.
— Навіщо ж стирати? Я можу проказати цю образу відкритим текстом. І нехай ваш...
— ...Не забудьте додати: "вибачайте на слові"...
— ...вибачайте на слові, "Гарант" позивається до мене з цього приводу у вашому найгуманнішому, та ще ж і в єдиному на всю Україну "не корумпованому", Печерно-Печерському суді Києва.
— Все ж таки треба було б віддати вас, Ігудо, до рук хлопців із групи психологічної обробки; нехай би з годинку потренувалися на вас, відпрацьовуючи свої спецназівські прийоми, — мляво відреагував на цей емоційний вибух Скворцов. — Дивуюся, чому й досі не вдався до цього.
40
Достругавши рубанком дошку на саморобному верстаку біля церкви, Владьо старанно приміряє її до місця, відведеного у вже майже готовому вівтарі, і прибиває. Ось тепер вівтар майже готовий. Сержант ще підправляє, підстругує окремі дошки і, відступивши на кілька кроків, не те що оглядає, а просто таки милується своєю роботою.
— Що тут нам ще потрібно? — вголос запитав себе Авгура. — Ага, треба завершити роботу над іконостасом. А вже подумки додав: "Дивна у нас реставрація виходить: дах церкви поки що напіврозкритий, двері перекособочені, стіни облуплені. Зате вівтар — новісінький. Та й образів поназношувано з навколишніх сіл на повний іконостас. Ще кілька зусиль, і чорнокнижний храм Чорнобильської зони готовий буде приймати паству". — Бог відвернувся від цієї землі, а двоє приречених відбудовують храм, — знову вголос промовляє Авгура, заходячи за іконостас, де розстелена його куртка. Прилігши на ній, сержант якийсь час замріяно дивиться на склепіння. — "Здається, Господь взагалі відвернувся від усіх нас, а ми повинні молитися і дякувати за все, що він тут натворив, — продовжив свої філософські роздуми. — Втім, нічого ні дивного, ні нового. Звичайнісінька історія в біблейському стилі".
Ще по якійсь хвильці Авгура стуляє повіки і починає відчувати, що ось-ось засне, аж раптом від входу долинає голос Іларіона:
— ...Е, та не гнівіть Бога. Який не є, а все ж таки храм. Он, солдат уже й вівтар спорудив, і лик Ісуса окреслив, тільки ще не довершив. Дивні речі коїтись почали під небесами чорнобильськими. Солдат-дезертир споруджує вівтар у напівзруйнованій церкві посеред випаленої "Зіркою Полин" Зони і, не маючи жодних навичок з малярства, починає малювати ікону з розп'яттям Христа, а недовчений семінарист-чернець самочинно приймає на себе сан священика цього храму, щоб відпускати й відмолювати гріхи святих у своєму мучеництві чорнобильців...
— Така вже, мабуть, доля цієї сплюндрованої церкви, — відповідає йому жінка, по голосу якої сержант впізнає в ній Марію Людську.
Це одразу ж пробуджує в ньому інтерес. Намагаючись не шуміти, він припіднімається і, спираючись на лікоть, припадає до щілини у вівтарі.