Ту вигоду намуляв його економ два роки тому. І справи пішли на лад. Тепер горизонти розширяться, пахне непісним прибутком. Той пейсатий жидок виявився таки тямущим. Комерція з кожухами — то теж його знахідка. Ще вигулькує надія з общинним лісом. Матвій тоді вдало нараяв йому те незавидне жиденя. Хазяйнує Давид в Макаровому недовго. Незгірш виходить. Попри все обжився. Купує, продає, вирощує. Грошики завелись сякі-такі, приростають.
О, то, я, вам скажу, чаклуни в грошовому ділі, — чи то захоплювався, чи гудив тоді цей талант Матвій. — Жид навіть з води, в якій варилися яйця, зиск матиме. Де лиш копійкою чути — він там. Корчма, ярмарок, больниця, аптека, крамниця — то його. Цибульський чомусь їх не дуже шанував. Може тому, що не циндрять гроші, як він. Чи хитрі вельми, знають як навіть після пана з чоловіка олію видушити.
Ага, Матвій. Він з усмішкою дивиться, як його пан витанцьовує перед дзеркалом гардеробу: у що вдягнутись в таку стужу, на таку зустріч? Надійно — прекрасний кожух, пошитий йому майстром, який залучений до спілки, биті валянки. Ну, в'язаний вовняний светр, сплетений Ганною. Чи сорочку з стоячим вишитим комірцем? Е, ні, ні! Тільки він, і ще троє панів, їде на таку зустріч! Це тобі не корчма. Закордон. Європа. Зодягнув костюм в "ялинку", сорочку білу, галстук приторочив, капелюхом увінчав голову, на ноги черевики. Насамкінець пальто. У дзеркалі справжній пан, бізнесмен. Матвій заперечливо похитав головою.
— Владика Мороз не любить моди. Кожух наопаш накиньте, шапку-сибірку, а капелюш там вдягнете. Ноги вкрити — в мене шкура бараняча.
— Твоя правда, — по хвилі погодився Давид.
— А корзину не забули?
— Ні, ні, мастило не забув. Як без нього?
У корзині, вкритій рушником, стояв поліський презент для гостя з Великої Польщі — макітра з двома кільцями запеченої в печі домашньої ковбаси, залитої смальцем, шинка, мацик[XCIII]. Від такого презенту і він не відмовиться: стосунки — то теж капітал.
— Ху! — переступивши поріг ганку, видихнув Давид хатнє тепло, що враз сиво заструменіло. — Ото воєвода прийшов!
Майнула думка, чи не забрати Азу в тепліше приміщення. Але ж той пан у Львові казав, що вовкособи невибагливі до умов, витримують і сорокаградусні холоди, а їх чистокровні батьки якраз і паруються в найлютіші морози. Мабуть, аби їхнє потомство було витривалим. Давид кинув позирк на широкий двір, огороджений, просторий вольєр, теж опоясаний, але вже двометрової висоти, штахетами. Не подолають і чистокровні вовцюги.
Густе від морозу сухе повітря забило дих. А від того, що побачив, у голову вдарила гарячінь — кров бо закипає куди швидше води: у вольєрі, біля Ази, пес, якого він тут вже бачив. Здається, сусідський, не всіх виловили вовки. Давид нервово здвигнув плечима, скинув у сніг накинутий кожух, підбіг до Хорошої. Та стояла біля відчинених дверей вольєра, блаженно усміхалась, плескала в долоні, на диво, повторювала:
— Любов..., любов...
Розпалений Давид підбіг до неї, схопив за петельки, струсонув щосили.
— Ти, курка безмізка! Дурепа недороблена! Та я тебе.
З люттю вирвав у неї з попідруччя кий, уперіщив Азу, яка різко смикнулась, Тузик заскавулів — тепер вони як одне тіло. Зло вилаявся, замахнувся вдруге, та Аза перехопила кий мертвою хваткою. Вирвати не зміг.
Хороша сторопіло зиркала то на закохану пару, то на украй злого, розчервонілого пана, і ніяк не могла второпати, що вона недоброго вчинила. Аза — то своя. Велика, гарна, хоч трохи сердита. Тузика вона знала, добре завертав корів. Спритний, веселий, добрий. Вже три дні поспіль підбігав до штахетника, шукав лазівку. Сьогодні знайшов! Витанцьовував тепер біля дверей вольєру, заглядав у щілини, повзав по снігу, зазирав у очі Хорошій, коли та несла Азі корм. Аза теж привітно хитала довгим хвостом, тикала носом у щілини, їхні носи стикались. Може, так вони цілувались? Ой, то й Хорошій добре відомо, що в такому разі хочеться обом. Впустила Тузика. Ну, полюбились досхочу, а тепер розійтись не можуть, злончені. Стоять, бо смикне один, а болить двом.
Давид секунду дивився на мовчазну пару, затим притьмом кинувся на кухню, вхопив столовий ніж, прибіг. Гостре лезо чвиркнуло по червоненькій морквині, що в'язала два собачих тіла. Вони враз розпались. Тузик дико завищав, зігнувся, став спішно зализувати рану, яка струменіла кров'ю, калиновою барвою фарбувала сніг, і небавом затих.
— .Зупинись. Віднеси того кобелюку хазяїну. Скажи, що повториться з іншим, те і йому буде, — кинув Давид Матвієві, коли проїжджали повз подвірок, що був рідним для Тузика.
Іван Карпович у клуні якраз вимолочував околот[XCIV]. Матвій приніс Тузика в мішку, поклав перед порогом. Топтався, не знаючи що сказати.
— Матвію, ти що, подарунок мені від свого пана приволік?
— Виходить, — відвів у бік погляд. — Тільки недобрий. Погано вчинив мій пан. Тузика твого життя позбавив.
— Тузика? — спішно відставив ціп Іван Карпович, нагнувся і витрусив на сніг страшну поклажу. — Тузик, Тузик... Та як же так? Француз застрелив? За що?
— Іване, собаче діло. Скліщились твій Тузик і його породиста сука. За неї він знаєш скільки відвалив? Чекав, щоб злучити з породистим псом, то ще й виручив би грубі гроші за потомство. Ну, а тут твій Тузик випередив. То ж тварина. Хіба він знав, що пан замислив? Та й вини його нема — як сука не схоче, то кобель не заскоче. Ну, Хороша ще допомогла. Розшаленівся пан. От і чиркнув ножем по тому ділу. Кров'ю зійшов Тузик.
— Де він, той твій гицель? — випростався Іван Карпович, в його голосі зазвучали погрозливі нотки, він рвучко вхопив ціп і швидко рушив до дороги.
Матвій відчув, що заварюється щось недобре, обігнав господаря, плюхнувся в сани, смикнув віжки, цьвохнув коня батогом. Той з ходу рвонув, за полоззям завихрилась снігова курява.
Сум і жаль на всю сім'ю. Для Дмитрика горе безутішне. Схлипує, розмазуючи сльози, від гніву і безсилля скрегоче зубами, стискає кулачки.
— Я тому Французу.., я йому.., я його.., — дрижав його голос над чотирилапим другом.
— Дмитре, — мов до дорослого звернувся Іван Карпович, пригорнув сина до себе, відчув як дрижало від гніву дитяче тіло. — Заспокойся. Прийде пора то й він одержить своє.
ВАЖКИЙ ТРЕНІНГ
Вигідні перемовини на зустрічі втихомирили розбурхані мізки Давида. Прислужився і його поліський презент. Однак випадок з Азою муляв, мов камінчик, якого випадково занесло
у взуття. Та, навіть без цього, треба було відвідати з нею пана, якого йому рекомендував ще у Львові пан Тадеуш. З його породистим собацюрою, і слід було пов'язати Азу. Запізнився. Назріло багато питань у Давида щодо тренувань і дресирування Ази. Фелікс жив у приватному будинку. Невисокий, чорнявий, міцно скроєний чоловік, зустрів Давида привітно. Попри те, що перша їхня зустріч закінчилась невдало: Фелікс відмовився тоді стати тренером і дресирувальником Ази в Макаровому. Тепер запросив до хати. Від нього віяло якоюсь енергією, рішучістю, впевненістю. Давид чомусь розпочав з сьогоднішнього трапунку.
— Що ви наробили? — схопився за голову Фелікс. — Ви втратили Азу! Вдарили її, а висікли себе. І пса погубили.
Дресирувальник нервово міряв кроками кімнату. Давид, хоч відчував свою вину, але бурхливої реакції не поділяв, — не його ж Аза!
— Вовкособи розумом навіть вище вовків, — знизив тон Фелікс, — читають людину і звіра, знають собі ціну, не підлещуються, не терплять принижень, тим більш фізичних покарань, добре пам'ятають образи. Мстиві. Той, хто їх тренує, дресирує повинен домінувати над твариною наполегливістю, справедливістю. Але не жорстокістю. Тепер Аза показала, що вас не боїться. Ролі помінялись.
— Те мені говорили і у Львові.
— І що? Забулась? То ж було недавно.
— Зірвався, — нервово махнув рукою Давид. — Нерви. Аза — і тут якийсь пес-приблуда. Родослівну зіпсував.
— Ви, і лише ви винні, що пропустили пору в'язки. Пес не винен. Фізіологія і ситуація вимагає свого. Що було Азі робити? Так, вовки безжально знищують собак. Але вони і в'яжуться, буває, з ними. Для продовження роду. Люди самі до цього їх змушують, коли руйнують природну статеву структуру відтворення. А першу помилку ви зробили, коли купували Азу. Хотіли мати серйозну зброю, якої нема в інших, але не думали, що найперше треба знати як з нею поводитись. Треба спершу бути дресирувальником, а потім господарем звіра. То важка і марудна робота, не для ділових людей. Знаєте, Девід, — перейшов на довірливий тон Фелікс. — Може й смішно для декого, але іноді, аби зрозуміти собаку і прийняти правильне рішення, треба ніби, — Фелікс засміявся. — Ну, на хвилинку стати нею, зрозуміти її...
Хе! Давид вже те практикував і без його поради. Не розповів, — сором. Якби хто побачив це, сказав би, що у Француза не все гаразд з головою. Ну, навчив він Азу виконувати команди: "Стояти!", "Лежати!", "До мене!", "Гулять!", "Сиди!", "Фу!". Навіть "Принеси!". Швиргав на природі щось перед собою, давав команду і Аза приносила. Серйозний успіх. Недалеко від того, що робила шефова вівчарка в Америці. Він уже перевтілювався в Азу, показував їй що треба робити. Повинна ж, розумна. Коли був дома, давав собі команду "Принеси!", біля дверей брав у зуби портфель чи елегантну палицю, які для цього спеціально придбав, і ніс до стола, де стояла Аза. Вона байдуже дивилась, і жодного поруху. Потім вони мінялись ролями: він за столом, вона біля порогу. Після команди Аза стояла в тій же позі, навіть позіхнула.
Так от, — продовжував Фелікс. — Покупцем, власником ви стали, тренером і дресирувальником — ні. До того, бачу, у вас не підходить характер. Ви людина ніби добра, але жорстока, — неочікувано різонув Фелікс.
Давида пересмикнуло від такої безцеремонності. Таке чув, коли наймався до панів. Тепер він не остання спиця в їх колесі, небідна людина. І йому лізе в душу якийсь собаковод! Але проковтнув образу, — ще не мав відповіді на багато питань. Фелікс, мабуть, зрозумів його реакцію, бо розмова далі пішла у спокійному руслі. Він насамкінець втішив Давида: чистота породи відновиться, а в'язка з тим псом може виявитись холостою.
Не сталось.