Та годі вже цих дискусій. Давайте будемо пити чай, такий ви навряд чи коли смакували, а потім прогуляємося Городом. Андрій Остапович багато знає про його історію – Андрусю, ти ж розповіси її гостям? – бо без історії зрозуміти культуру важко. Думаю, вам стане легше сприймати багато тутешніх особливостей.
Ми не проти. Хай і потайки, та, здається, всі з полегшенням видихають: полеміка стомлює. Доки Андрій Остапович заварює якийсь екзотичний чай – схоже, в цій родині куховарить господар – Аліса з Ларисою Семенівною вже досить таки емоційно обговорюють текстиль штор у світлиці. Наминаючи рештки шпундри, чую захоплені вигуки дружини біля вікна: "Це Ваша ручна робота?! Дивовижно! Яка краса!" і дещо заспокоююсь – вміє таки моя Аліса комунікувати, невимушено згладжувати конфліктні ситуації, мовби й не було тут ще десять хвилин назад не мало, не багато екзистенційного нерозуміння сторін. Ну чисто тобі Хасточка.
Чай легкого зеленкуватого кольору, пахне чимось дуже знайомим: щось рослинне. До чаю – гора притрушеного цукровою пудрою заковиристої форми печива на великій тарілці.
– Вергуни! – виголошую я, радий, що швидко згадав назву смаколиків з нашого далекого вже дитинства.
– Хворост!.. – одночасно зі мною промовляє Аліса й тут же осікається: теж хотіла похизуватися й своїм знанням, а вийшло невлад. Попри все мені стає жаль дружину, тому заспокійливо кладу руку на її коліно: та годі, мовляв, чого ти шугаєшся, все нормально, хворост, то й хворост.
– Здогадалися з чого чай? – майже врочисто питає Андрій Остапович.
Ми нюхаємо й принюхуємося, проте сказати не можемо, лише плечима знизуємо.
– З гілочок груші-дички, – нарешті зізнається чаєвар, – ну, і ще деякі секретні інгредієнти. Три години в термосі настоювався. Якщо сподобається, поділюся власним рецептом: що смачний, що корисний; ну і традиційно народний, ясна річ.
Смак... незвичний, аромат теж не вражає, у світі чаю смаків та ароматів багато: і вишуканіших, і багатших, і гармонійніших, та ми, аби зробити приємне господарям, нахвалюємо і напій, і хрусткі вергуни. Колись давно баба Ліда пекла їх чи то на гусячому, чи на качиному жирі, через що вони мені й запам'яталися своїм специфічним запахом і присмаком. От шпундра сподобалась по-справжньому, як і картопля з печі – не цієї, звісно, що вихваляється перед нами в світлиці писаним своїм боком, а якоїсь іншої, певно, теж громадиться в літній кухні, або десь глибше в саду, під повіткою, як тут в декого заведено.
Нарешті обід наш добігає кінця й ми, відповідно до озвученої програми, гуртом рушаємо на екскурсію, а Всевидяче око Клевені лазерним променем свердлить дірки в наших спинах і задається німим питанням: "Куди ж це Чепурноуси гостей своїх повели?!" Мене воно навіть зловтішає: маю відчуття, що й Андрій Остапович з дружиною живуть тут зі статусом диваків не від світу цього, що, власне, і мене з Алісою очікує, навіть коли все складеться в нас так, як мало би бути, але від сьогодні наше майбуття знову під загрозою, бо останній вибрик дружини свідчить сам за себе: бур'ян, що так давно пустив коріння, навіть вирваний, проростає знову...
– Чому ти мовчиш? – стиха питається Аліса, вже за містком вішаючись мені на руку. – Сердишся?
– Та ні, – обережно зітхаю я, – думаю, що нас тут чекає: мене, тебе.
– Мені просто схотілося подискутувати, – майже шепоче Аліса, – завжди цікаво поміряти глибину людей, з якими щойно познайомилася. Все буде добре, от побачиш.
"Ну не зараза?! Знайшла привід для вистави, ще й таку дражливу тему зачепила. Не могла промовчати?"
– Побачу...
– Ну припини, бо я буду почуватися тут самотньою, чужою і нещасною.
– Ох ти в мене ж і штучка! – виголошую я зумисно безбарвним тоном, щоб Аліса не змогла дібрати: це осуд чи захоплення.
– Але ж так цікавіше, правда?
Я не витримую і сміюсь, а вона ще більше висне на руці.
– А тепер ти припини, – уже вдавано шиплю я, – хочеш, аби мене прямо тут правець ухопив? На людях?!
Алісі більше нічого й не треба: швидко, мов злодюжка, цьомає мене в щоку, хапає в долоньку мій безіменний та мізинець і тулиться плечем до мого.
Андрій Остапович водить нашу трійцю центральними вулицями Города і показує:
... – Ось тут Троїцька церква стояла, там Покровська, а отам Спаська, – і кожного разу він демонструє нам на своєму смартфоні старі світлини храмових споруд. – Ото з-за дерев Михайлівська виглядає, та, що на площі – Свято-Миколаївська, наша, до речі, Клевеня за її приходом значилась і храм у нас шостого грудня, на день Святого Миколая, знайте, згодиться. Де сквер тепер, там стояла Іванівська з дзвіницею: з неї на тридцять верст навкруги все було видно. Ще, кажуть, на в'їзді до Города мала бути Хрестопоклонна, вже й капличка стояла, так не судилось збудувати: революція почалася, потім більшовицький переворот...
– Навіщо ж було все це руйнувати?! – в Аліси, бачу, і настрій зіпсувався. – Ну, закрили би. Архітектура до чого тут? Варварство якесь...
– Символи, шановна Алісо, – Андрій Іванович мовить безбарвно, відсторонено, – важать в людському житті більше, ніж нам здається на перший погляд. І тому коли влада робить спробу нав'язати суспільству якусь абсолютно нову парадигму буття, вона береться за нищення символів попередньої епохи. Запровадили християнство, і Церква знищила практично всі символи язичництва, натомість ввела свої; прийшли безбожники-комуністи і в свою чергу взялися ліквідовувати християнську символіку, навзамін ставлячи мавзолеї, кам'яні ідоли своїх вождів; комунізм не вдався, тепер ось у нас декомунізація і нищаться вже комуністичні символи.
– Ви проти декомунізації? – обережненько цікавиться дружина.
– Історик не має права на емпатію, його обов'язок – безпристрасно й неупереджено фіксувати події, вести хронологію. Емоційні оцінки мають оприлюднювати ті, хто потім читатиме написане ним. І щоб уже закінчити початий ланцюжок руйнацій: три роки назад Тойхтовкремлісидить, у свою чергу проголосив денаціфікацію України і, будьте певні, стирав би з лиця землі всі українські національні символи. Така ось історія...
– Невесела, – погоджуюсь я.
– Уявляю вигляд Города, якби всі церкви стояли й тепер: він був би зовсім іншим, – Алісу, здається, вперше за ці дні по-справжньому зачепило почуте.
– Так. А ще він багато втратив і продовжує втрачати через нашу банальну безгосподарність. Впевнений, що ви з Глібом навіть уваги не звернули на добрий десяток цегляних будинків, що трапились нам по дорозі. Вони всі ось уже ціле століття фарбувалися вапном, а в наш час водоемульсійною фарбою в один і той же білий колір. Оце лише один виняток, – наш гід показує рукою на ошатний цегляний двоповерховий будинок з фасадом, фарбованим у два кольори, – та й то лише тому, що тут працює моя Леся, тобто, Лариса Семенівна: тут її дітище, Центр дитячої творчості, й ідея оздоблення фасаду теж її, і кошти на фарбу сама добувала, випросила в підприємців. Гарно ж, правда?
Ми стоїмо у сквері, розглядаємо ошатну споруду навпроти, зовсім невелику за сучасними мірками, проте добре помітно, що роблена вона незрівнянно якісніше сусідніх біленьких будинків з вивісками всіляких магазинчиків. А я, стільки разів бувавши тут і тридцять років назад, і три дні, жодного разу навіть не замислився над їх походженням. Теж мені історик!
– Коли маєте бажання, пройдімося ще: покажу вам купецько-поміщицьку історію Города.
Заінтриговані, ми з Алісою радо киваємо головами.
– До сімнадцятого року[39] в Городі більше сотні купців жило – приватних підприємців по-сучасному. Тому, що торгувати було чим: ковалі, кушніри, шевці, кравці, шаповали, лимарі, гончарі, цегельники, гуральники – це ті, що горілку гнали; а ще й такі майстри були, які черепицю робили, і кахлі, й посуд навіть. До Катерини Другої Город Магдебурзьке право мав, ремісницькі цехи існували. А та все міське самоврядування ліквідувала. І з того часу, вже більше двох століть, Город наш тільки повільно, крок за кроком, занепадає: було самоврядування – відібрали, мав статус повітового містечка – за совітів став селищем міського типу, був райцентром – перед цією війною не тільки й такий статус втратив, але вже і просто в селище перекваліфікували.
– Та й права відновленого зовсім недавно самоврядування вже встигли скоротити, – підтримує чоловіка Лариса Семенівна.
Я не витримую:
– А знаєте, що мене завжди найбільше дивувало в цій історії? Мовчазна байдужість населення, за якої більшовики руйнували всі ті церкви. Здавалося б, віра – якщо це дійсно віра! – мусила в першу чергу підняти людей на спротив. От просто апріорі, без жодних умов-передумов. Усі ж про свою віру говорили, ходили до церкви, пожертви несли, божилися, врешті-решт. Та й церкви ці щонайменше наполовину були зведені на людський кошт і утримувались коштом своїх громад. Але ж ні – здали мовчки, без опору. Якщо перша хвиля колективізації не вдалася саме через спротив населення, то з церквами нічого схожого, принаймні відомого мені, не сталося. Виходить так, що для тодішніх вірян власне майно виявилося вагомішим, ніж віра в бога?
– Хтозна... – замислюється Чепурноус. – Тепер уже не скажеш напевно. А спостереження Ваше, Глібе, дійсно цікаве.
Не знаю, що саме смикнуло мене за язика, певно, тригернуло все, почуте й побачене сьогодні.
– Будь ласка, не звіть мене більше Глібом... – на мить я затинаюся в нерішучості, жалкуючи, що бовкнув це спонтанно.
– Овва!
– А як же? – в один голос вигукує неабияк здивована чота Чепурноусів.
Аліса спершу теж здивовано зводить брови, а далі просто усміхається собі, мовчки чекаючи на розвиток подій.
– Моє справжнє ім'я Хліб, – кажу я ошелешеним Чепурноусам, зрозумівши, що відступати вже нікуди. – Був би мій батько живим, він вам краще розповів би. Але ось Аліса підтвердить, що не брешу.
Дружина з усмішкою киває на знак згоди головою, чим ще більше інтригує слухачів, а я дещо з натугою беруся розповідати таємницю походження свого імені, десь насподі душі розуміючи, що коли до мого тутешнього іміджу додасться ще й цей штрих, уява деяких клевенців може просто не витримати.
– Ого! – Андрій Остапович від явного задоволення мало руки не потирає. – Прямо готова фабула для цікавого допису в газету.