І ні суддя, ні королівський комісар в Україні пан Кисіль, який, власне, й придушував повстання Сулими та брав його у кайдани, теж про нього не згадали. Чи то не знали, чи не захотіли звертати на цей факт увагу короля.
— У такому разі наш із вами християнський обов'язок разом домогтися аудієнції у короля і врятувати цю, ще остаточно не занапащену, душу.
— Суд над гетьманом і кількома його однодумцями розпочнеться завтра, і вирок має бути винесений на третій день, тобто за дві доби до початку роботи сейму, на якому цей вирок має бути схвалений. Але вже по тому, як його схвалить король.
— Отже завтра ми й повинні потрапити до короля. Повідомте його, що прибув особистий представник папи кардинал Одіні. У дуже терміновій, невідкладній справі. А сьогодні я ще спробую зустрітися з самим гетьманом.
19
Гетьман уже знав, що до цієї камери в'язнів заводять, аби провадити допити, або просто катувати. Оскільки через те й те він, здається, пройшов, і якийсь прокурорський інспектор навіть наказав слідчому припинити тортури, щоби дати в'язневі трішечки оговтатися, бо ж із ним іще має зустрітися дехто з сенаторів та депутатів, — то й переведення до цієї "ешафотної сповідальні" не могло не заінтригувати Сулиму.
Невже сам депутат Кисіль вирішив прийти і, яко шляхтич перед шляхтичем, покаятися за підступність свою, за недотримання слова честі аристократа? Тим паче, що, готуючи до переведення сюди, йому дозволили так-сяк обмитися, видали чисту сорочку і нового кожуха, та ще й допустили до нього тюремного цирульника.
Старший наглядач — сухотного вигляду п'ятдесятилітній чоловічок, котрий будь-яке пом'якшення умов утримання Сулими сприймав, як особисту образу, — з обуренням просичав:
— Щоб ти знав, негіднику, що в такий спосіб споряджають тільки тих, кого ведуть на страту. Та й то лише тоді, коли присутнім на ній мають бути король, канцлер, або примас-архієпископ. — А, трохи поміркувавши, додав: — Одначе над тобою, як "упокій" над померлим, ще й досі не зачитали вироку. Тому й питаю: що в цій чортовій в'язниці відбувається?
— Невже не зрозуміло? Всі троє, а з ними — і коронний гетьман, хтять побачитися зі мною ще до вироку, — вирішив пограти йому на нервах в'язень, зрозумівши, що старший наглядач сподівався дізнатись від нього про щось таке, про що сам не відає.
— Щоб король — та прийшов на побачення з тобою до в'язниці?! — гнівно підвів пласке, мізерне підборіддя старий служака.
— Сам комендант в'язничного замку повідомив про це. Через слідчого.
По цих словах рука цирульника здригнулася, так що бритва мало не вп'ялася гетьманові в горло. Вибачившись, він відхилився, щоб придивитись до своєї роботи і, поскаржившись на погане освітлення, пробурмотів, що вилиці й так мав намір дещо підправити.
— Не може такого бути! — відсахнувся тим часом старший наглядач, сумніви якого підсилилися ще й поведінкою голяра.
— Може, як бачите. До речі, кайдани з мене велено зняти.
Яким же був подив Сулими, коли котрийсь із в'язничних службовців, мало не зіткнувшись на порозі з цирульником, рішуче наказав наглядачеві:
— Кайдани з цього шляхтича зняти, проте охорону під час розмови з високими відвідувачами посилити.
— Свята й пречиста! — вжахнувся старший наглядач, віддаючи одначе наказ охоронцеві звільнити в'язня від залізяччя. — Невже цього зрадника короля і віри христової — та помилують?
Проте службовець уже зник, а в'язень, потираючи зранені кайданами руки, суворо проказав:
— Ну, так... Нарешті і в цьому гадючнику згадали, що мають справу з гербовим шляхтичем.
.Ось уже хвилин двадцять Сулима сидів перед столом слідчого, напружено вдивляючись в квадрат дверей і намагаючись відгадати, що то за візитер зважився завітати до нього. А коли до камери раптом увійшов в'язничний ксьондз і запитав, чи має намір він, православний, гідно зустріти посланця папи римського кардинала Одіні, гетьман мало не занімів од подиву.
— То Одіні вже у сані кардинала? — тільки й зміг проказати.
— А, звичайно ж, у сані. До того ж, разом із ним прибула баронеса Оржинська, — додав ксьондз, — котра постає в іпостасі перекладачки й особистого секретаря кардинала. Зараз вони обоє в кабінеті коменданта тюрми.
"Ось візит цієї аристократки уже зайвий!" — подумалось Судимі. Звичайно ж, йому хотілось побачити цю красуню-польку, яка і по стількох роках, мабуть, не постаріла та не втратила своїх принад. Можливо, вона стане останньою жінкою, яку йому судилося бачити ось так, зблизька, перед стратою. Та водночас не бажав, щоб у пам'яті баронеси він залишався в тому жалюгідному образі, в якому змушений поставати перед нею у ці хвилини.
— Мушу зазначити, що кардинал Одіні є радником самого папи і хранителем таємного ватиканського архіву, — скрадливо повідомив священик, спостерігаючи за тим, як двоє охоронців заносять до камери крісло для поважної дами. — Це дуже впливова людина.
— Ми знайомі ще з тих часів, як 1620 року папа Павло V, в резиденції у Римі, удостоював мене золотого медальйона зі своїм портретом, — і, розчахнувши поли кожуха, полковник видобув з-під сорочки заповітну відзнаку, про яку не дуже-то й розводився, побоюючись, щоб, із жадібності, тюремники не відібрали її.
— У вас... золотий медальйон папи?! — ошелешено прошепотів ксьондз, хрестячись і підсліпувато наближаючись до відзнаки так, начебто мав намір поцілувати лик понтифіка прямо на грудях приреченого козацького гетьмана. — Ви хоча б уявляєте собі, якого ґатунку ця святопрестольна відзнака?
— Судячи з того, що й досі ношу її на своїй шибеничній шиї. — розважливо пояснив полковник.
— Як же після цього ви могли виступати проти короля і церкви? — тремтячим голосом запитав шістдесятилітній священик. — Чому й досі не перейшли хоча б до уніатства?
— Е, ні, панотче, для ешафотної сповіді ксьондза я поки що не замовляв, — ледь помітно всміхнувся Сулима, чуючи, що до дверей уже наближається цілий гурт візитерів.
— Що ви, що ви! Навіть у в'язниці таїна сповіді не може здійснюватися з примусу, — завчено проказав ксьондз, усе ще не маючи сили волі відвести погляду від медальйона, що тьмаво зблискував при денному світлі, підсиленому промінням двох каганців.
— Почекайте, панотче, — зупинив ксьондза, коли той уже почав задкувати до дверей. — Перед стратою я проситиму суддів, аби цю медаль поклали в труну разом зі мною.
— А так, маєте право.
— То, мабуть, це ваш святий обов'язок — простежити, щоб останньої волі моєї було дотримано.
— Ніхто не посміє зневажити останню волю небіжчика, — смиренно схилив голову ксьондз. — Та ще й таку., волю, котра пов'язана з волею самого понтифіка! Я простежу за цим, пане полковнику.
20
Вразила невимушеність, з якою Одіні увійшов до камери. Вбраний у чорний, підбитий хутром зимовий плащ — з пелериною і з відкритим каптуром, — між полами якого проглядався чорний, схожий на кавалерійський, мундир — він виглядав так само моложаво, як і чотирнадцять років тому, коли вони востаннє бачилися в Римі. Навіть видавався худорлявішим і підтягнутішим, ніж колись.
— Якби понтифік Павло V дожив до цих днів, то був би дуже розчарований вами, полковнику, — розважливо проказав він сідаючи на стілець по той бік столу. — Молитовно розчарований. Одначе й нинішній володар Святого Престолу понтифік Урбан VIII теж спантеличений вашим нападом на Кодак та інші польські міста.
— На українські міста, ваше високопреосвященство — неголосно, але досить твердо заперечив гетьман, побоюючись, одначе, доводити справу до полеміки.
— Я мав на увазі міста, що перебувають під польською юрисдикцією й охороняються польськими гарнізонами, — ввічливо уточнив посланець папи. Польською він говорив із помітним акцентом, а до того ж раз-по-раз вставляв французькі слова, проте вони добре розуміли один одного.
Незважаючи на певну неузгодженість висловів, Сулима продовжував дивитися на кардинала, як на явленого небесами Христа під час другого пришестя, і боявся не те що відвести від нього погляд, а навіть кліпнути. Раптом із цим змигом ока марево розвіється, і видіння, яке відкрилося йому у прохолодному мареві камери, зникне, як, рано чи пізно, зникає остання надія будь-кого з приречених. Але він усе ж таки опанував себе і набрався мужності перевести погляд на так само у все чорне вбрану жінку, обличчя якої розгледіти не зумів, оскільки трималася вона позаду кардинала, та й відведене їй крісло поставлене було теж трішечки позаду і праворуч од нього. Навіть якби за кілька хвилин до цього ксьондз не назвав її імені, все одно якимось особливим чоловічим чуттям Сулима розпізнав би в ній баронесу Ванду фон Оржинську.
І лише тоді, як сама жінка відчула, що її впізнано, вона подала негучний, з таким знайомим переливчастим придихом голос:
— Вітаю вас, адмірал-полковнику, — вжила той, тільки їм двом знайомий, чин, яким сама ж і нагородила козацького отамана після здобуття "Ісмаїла-паші". — В яких тільки дивовижних ситуаціях не доводиться зустрічатись із вами, і в яких несподіваних іпостасях — бачити!
— Я теж вітаю вас, баронесо.
— Нехай моя присутність не пригнічує і не примушує вас ніяковіти, адмірал-полковнику. Згадайте, за яких обставин ми, двоє галерних невільників, познайомилися.
— Добре, що наголосили на цьому, тому що моє нинішнє становище справді змушує почуватись невпевнено. Але то вже мій душевний клопіт. Що ж стосується вас, баронесо, то саму вашу появу в цих стінах можна назвати "солодким сном в'язня".
— Вічного в'язня, полковнику. "Явлення "вічної вдови", якою я так і залишилася, "вічному в'язневі" — ось як назвав би кращий художник Варшави увічнену на полотні сцену нашого побачення. Втім, не наважуся й далі відволікати вас обох од розмови, тому що надія всього вашого подальшого життя пов'язана зараз із появою кардинала, а не з появою давно і безнадійно закоханої жінки.
"Невже й справді, давно і безнадійно закоханої?! — навіть у замогильній атмосфері цієї в'язничної камери мрійливо всміхнувся приречений. — І в цьому зізнається така жінка!".
— Я домовився з начальником в'язниці, — запевнив їх обох Одіні. — Ви ще матимете змогу перекинутися кількома компліментами наостанку нашої зустрічі. Ви повинні зрозуміти, в якій ситуації опинилися Ватикан, я особисто, як ваш патрон, і, звичайно ж, герцог де Невер.