Підсліпувато придивившись до картини, він переводить погляд на Авгуру. — Та в тобі, чоловіче, й справді прокидається талант іконописця!..
— Це ще не талант, а така собі учнівська чернетка. Свого часу доля звела мене з одним кіносценаристом... То він по-справжньому захоплювався живописом. Навіть казали, що пензлем володіє вправніше, ніж пером. А я, що?.. Я — так собі.
— Е, ні, мені доводилося бачити перші проби багатьох іконопис— ців-самоуків, котрі тяглися і до семінарії, і до монастиря. Звичайно, вчитись тобі ще й учитись, але. пензель майбутнього іконописця вже проглядається, так-так, він уже дає про себе знати.
"Севастополь — во все века бил аплотом марской мощі Рассійскай держави! — знову ожив диктор "божевільного радіо". — Ми нє можем пазволіть, чтоби он, как и весь Крим, являющійся нєотьемлємай частью Рассії, і дальше аставался пад юрісдікцієй Украіни!"
Диктора заглушив сильний грім. Потім ще й ще один. У цьому передгроззі руське "Брехостанкіно" то замовкало, то знову зривалося на істеричний вереск, з якого можна було розчути хіба що: "Крим всегда бил ісконна русскай терріторієй! Крим — наш! Крим, канєшна жє, наш! Крим бил і всегда будет наш!".
— Занось своє малювання в церкву, бо ще заллє-затопить його водами йорданськими, — порадив Іларіон, осіняючи збожеволіле чорнороте радіо розлогим хрестом.
— Я таки відкопаю могильник, знайду цей динамік і примушу його замовкнути навіки, — погрозливо обіцяє Авгура, беручи обидві ікони.
— Боже збав, боже збав! — рішуче заперечує Монах. — Кожне слово, мовлене цією "імперською ката-клізьмою" для мене — як провіщення вселюдського божевілля. А до блаженних Христос завжди ставився по-християнському.
39
Скворцов виявився худорлявим, щоб не сказати — хирлявим, чолов'ягою, з рано полисілою головою і глибоко посадженими, безколірними якимись очима, загрозливо обрамленими фіолетовими "нирковими" мішками.
Цей не став розігрувати жодних сцен, а відразу ж заявив, що він, Роман Климович Ігуда (принаймні не знущався з його прізвища), поки що допитується в ролі свідка у справі про грубе порушення громадського порядку під час пікетування поблизу резиденції Президента України.
— Яке, в біса, пікетування?! — меланхолійно, з гонором англійського лорда, обурився Ігуда. — Якого Президента?! На фіга він потрібен мені, цей ваш, вибачайте на слові, президент, щоб я ще й пікетував його?!
Скворцов нервово, як Мюллер у фільмі "Сімнадцять миттєвостей весни", пересіпнув підборіддям, і, заклавши руки за спину, неспішно пройшовся кабінетом.
— Тобто, ваша лінія поведінки на допитах буде такою? — холодно обурився він. — Гаразд. Одразу ж повідомляю, що така поведінка не— оригінальна і неефективна, але, зрештою, ви — у своєму стилі; впізнаю.
— А вам, шановний, звідки відомо про мій стиль? Щось не пригадую, щоб я вас раніше допитував.
— Ви? — стомлено витріщився на нього Скворцов. — Мене?!
— Але нічого, настане час, і я ще обов'язково допитаю вас, причому з усім можливим "пристрастієм".
...Саме оця внутрішня готовність, в разі чого, взяти в руки зброю і винищувати всіх оцих комуняк-міліціянтів та кадебістів, мов скажених собак, та ще величезна фізична сила — позбавляли Романа якогось особливого страху перед слідчими, перед партійними номенкла— турниками і стукачами... Він завжди волів поводитися з гідністю, або, як полюбляла казати його давня подруга суворих літ студентських Зоряна, "амбітно й гонорово".
— А що, могло статися й так, що ви дозволили б собі допитувати мене? — чомусь іще раз ошелешено втупився в нього Скворцов. Мабуть, лише тепер по-справжньому збагнувши зміст мовленого Незламним Команданте.
— От, бачите, а стверджуєте, що вам відомий мій стиль, — ледь помітно всміхнувся Ігуда. — Ви неуважно слухали мене: ті часи, коли я допитуватиму вас, ще тільки прийдуть. Але не дай вам боже дожити до них. То звідки вам щось там відомо про стиль моєї поведінки на допитах?
Перш ніж відповісти, Скворцов довго грав жовнами, аби втамувати свою лють, проте затриманий не осуджував його за це. На місці слідчого, він просто затопив би йому, Ігуді, в пику. Інша річ, що це пов'язано було з певним ризиком.
— З матеріалів справи, з "орієнтировки", — врешті-решт мужньо опанував себе старший лейтенант, не виказуючи ніякого роздратування поведінкою свідка, — випливає, що на політико-криміналь— ному тлі ви — постать примітна. У вашому досьє записано, що під час допитів поводитеся виклично й агресивно. Не приховуєте своєї ненависті до комуністів, а росіян навіть дозволяєте собі називати "кацапами". До речі, щоб ви знали, в деяких регіонах Росії "кацапи" — це народна, сказати б, самоназва. Сільські жителі цих регіонів самі називають себе "кацапами". Зокрема, і в тому селі, з якого походять мої батьки. По деяких містах України "кацапами" й досі називають себе російські старообрядці, котрі давно переселилися туди. І нічого образливого в цьому слові не вбачають. Велику частину відомого подільського міста, в якій оселилися старовіри, самі ж вони й досі називають "Кацапщиною". Щоправда, саме походження цього слова ні їм, ні мені невідоме.
Почувши це, Ігуда ошелешено якось подивився на Скворцова. Такого повороту допиту він не чекав. А ще помітив, що спілкується цей слідчий-росіянин майже бездоганною українською мовою.
— Я теж цікавився, звідки воно взялося. Припускають, що слово "кацап" стало похідним від "кацавейки", як колись, у давнину, мос— ковіти називали розпашну коротку кофту. Секрет полягає в тому, що в деяких місцевостях її ще діалектно називали "кацапейкою", або й "кацапкою".
— А щодо пікетувальників... — вирішив уникнути філологічної полеміки старший лейтенант. — Не ви одні значитеся по міліцейських паперах у свідках.
— Я ж уже сказав, що в гробу бачив і вас, і резиденцію вашого, вибачайте на слові, президента, разом із вашими, вибачайте на слові, пікетувальниками. І взагалі, прийдуть "наші" — тоді й поговоримо.
— Так от, підтверджую, — не відривав погляду від якогось папірця Скворцов, — що тут вас, тобто тих, котрі поки що проходять, як свідки, набирається на чималий перелік. До біса й трішечки. І не думайте, ніби я, міліцейський слідчий, задоволений з того, що доводиться братись за справу, від якої на кілометр тхне політичними чварами. Але що вдієш: наказ. Я, он, уже навіть маю розроблений кимось "до— питувальник". — І, морально відсторонюючись від усього, що відбуватиметься далі, Скворцов продемонстрував йому зшиток із десятка аркушів, текст яких слугував заготовкою для майбутнього протоколу, і запитання якого були набрані на комп'ютері.
— В такому разі підпротокольно заявляю, що ні в якому пікетуванні участі не брав. Взагалі ніколи. Я рішуче проти подібних акцій. Принципово. Тим паче — біля вашої, даруйте на слові, резиденції Президента.
— Не втрачатимемо часу, пане Ігудо, — не полінувався слідчий зазирнути до якоїсь там своєї цидулки, аби не помилитися у вимові прізвища. — Тут у нас понад двадцять запитань, і на всі слід дати правдиві, підкреслюю: винятково правдиві, відповіді. Уважно прогляньте їх, — підсунув Ігуді "допитувальника", — і п'ять хвилин вам на обдумування. Уявіть, що складаєте іспит, може, навіть державний.
У цьому, якимсь ідіотом від міліцейського чиновництва намару— дженому, "допитувальнику" від Ігуди вимагали пояснити, як, де, у який спосіб і скільки він заробляє собі на хліб; хто оплачував його відрядження до Києва для участі в пікетуванні; чи знає він якогось там Зборенка, — й Ігуда навіть не зміг пригадати людини з таким прізвищем, напевне, то був котрийсь із тих "нових руських", що, як свого часу російський мільйонер Сава Морозов — комуняк-більшовиків, собі на лихо, фінансували пікетувальників; і чи знав він про рішення Київради, яким це пікетування на Банковій, біля резиденції Президента, оголошувалося протизаконним[12].
— Маячня якась, — гонорово стенув плечима Ігуда. — Заявляю: ні в яких антипрезидентських акціях ні в Києві, ні в якихось інших містах та селах я не брав, оскільки принципово участі в подібних акціях ніколи не беру.
— Ну от, ситуація вам знайома, — посунув до себе "допитувальника" Скворцов, абсолютно не реагуючи на заяву Романа. — Характер запитань — теж. А тепер давайте по порядку... Точніше, почнемо зі Зборенка. У вас, звичайно ж, виникли були проблеми з грошима. Та й у кого їх тепер нема, цих "проблем із грошима"? Тому ви й купилися на подачку цього добродія, — вже одверто підказував старший лейтенант своєму свідкові-підозрюваному найприйнятнішу в його становищі лінію поведінки. — Добродія, нагадаю вам, який, награбувавши народних грошей, фінансує тепер антиурядові акції. Як я зрозумів, ви визнаєте, що фінансували вас саме люди народного депутата Збо— ренка, — ні на мить не відривався від складання протоколу цей Цицерон від міліцейства, примудряючись одночасно говорити, слухати, щоправда не так допитуваного, як самого себе, і, звичайно ж, писати.
— Ніякого дідька я не визнаю, — стомлено проказав Ігуда, виклавши на коліна свої ковальсько-боксерські кулаки-гирі. — І припиніть цю свою писанину, старлею, не марудьте паперу, — подався до нього через стіл Ігуда. — Я вже сказав вам, що нічого не визнавав і ніколи не визнаю, і підписувати цього вашого туалетного папірця не буду.
— Це ж у ваших інтересах! — незворушно подивувався Скворцов.