Руки завів за спину, ними обвів дерево, зв'язав сорочкою, ноги штанцями. Міцно пристебнув спиною до дерева своїм ременем. Десятки тисяч розтривожених комах, які вже обладнали свій зимівник до холодів, накинулись на беззахисного хлопця, безжально кололи голе тіло, впорскуючи отруту, завдаючи щемний біль. Несила була зігнати хмару рудих з обличчя, які лізли в очі, ніс, вуха, рот. Хлопець шарпався, кричав, благав. Мідний вдоволено посміхався.
Відпочивай. Зроблю обхід, тоді розв'яжу, — кинув байдуже і пішов.
Коли повернувся, тіло хлопців нагадувало живий рудий панцир, який ворушився. Та воно було безживним.
Сколихнулося село від страшної звістки. Такою жахливою мученицькою смертю тут ще ніхто не вмирав. Навіть не вірилось, що таке можливе. Вперше люди співчували Грибисі.
Грибиха йшла за домовиною, мов кам'яна. Не причитала, не ойкала, ні з ким не розмовляла, не плакала. Тільки почорніла ще більше, зігнулась. Лиш, коли на цвинтарі прощалася, відхилила рушник, яким було прикрите спотворене лице онука, обцілувала його, з очей покотилися сльози, які вона й не витирала. Стиха промовила те своє: "Горе горем відплачується".
Мідного через тиждень арештували. Та слідство просувалось, мов равлик. За таємну нитку тягнув Шнобель, який добре змастив коліщата слідства і суду. Вони й рішили: обвинувачуваний не мав наміру позбавляти хлопцеві життя, який до того ж скоїв злочин. Мідного зобов'язали турбуватись про Грибиху, яка стала геть немічною, до смерті, і відпустили. До тої ж роботи.
Село обурено загуло: виправдали вбивцю.
Через тиждень Мідного знайшли в Казні. Неподалік місця, де зупинилось життя Модестика. Шия, обличчя — барви спілої сливи. Без слідів насильства, ран.
Село здригнулось, заніміло...
Та хоч-не-хоч, а таємнича і дивна смерть Мідного в'язалась людьми помстою баби Грибихи.
"ТОМУ ЖИДУ КОПНЯ В ДУІІУ..."
У ті часи Польща запроваджувала на західноукраїнських землях програму осадництва, чим прагнула там зміцнити свій вплив. З числа довірених, заслужених, представників влади, чи близьких до неї, у сільську місцевість направлялись люди, які мали бути її опорою. Вони одержували землю з усіма її щедротами, пільги, вплив. Частина Макарового, сусіднє Грабове, частина Казни, дісталась полковнику Війська Польського, який проявив себе в боях з більшовиками. Щедру нагороду, з дозволу влади, батько здарував своєму сину Владу Бжезицькому. Той теж три роки служив у війську, але в чині молодшого офіцера, звільнився.
Польське військо дисципліноване і гонорове. Той дух на своїх теренах став запроваджувати і Бжезицький. Високий, стрункий, офіцерська виправка, військова форма, лише без погон і шевронів. Нівроку вродою. Трохи псував портрет завеликий орган нюху, за що хтось і накинув друге ім'я — Шнобель. Гостроязикі зразу провели паралель, між товаром на вітрині і в "магазині". Життя села той мало знав. Його ніяк не вдавалось укласти в прокрустове ложе армійського порядку, через що виникало немало конфліктів і непорозумінь, які допомагав розрулювати староста.
Влодек квартирувався у Ковелі, звідки раз на тиждень наїжджав, доки йому збудують належні хороми. Дорога на в'їзді в Макарове бігла мимо хати Грибихи. Якраз навпроти неї його гривастий красунчик раптом спіткнувся, потім осів на задні ноги, ніби їх перебили. Такого ще не було! Кучер Маркіян смикав за віжки, батожив. Дарма. Влодек вихопив у нього батіг, зіскочив на землю, оббіг бричку.
Курва мама! — лайнувся. — Ніц нєма! — і з усієї моці оперізав бичем свого улюбленця, який лише сіпнувся.
Маркіян взяв коня за вуздечку, нокнув1, смикнув. Той лиш трусонув головою. Фурман безпомічно розвів руками, затим кинув спасенний погляд на двір Грибихи, яка поралась там. Знав-бо про її здібності, місцевий.
1 Нокнув — від команди коневі рухатись: "Но!".
вмов
— Добрий день, тітко! — поздоровався.
— Хай буде добрий, — відказала господиня, продовжуючи перекладати снопці квасолі на призьбі. — Ти за чимось зайшов?
— Та за вашою поміччю, тітко. Мабуть, то тільки ви тут зможете зарадити. Он бачите, — кивнув на дорогу. — Кінь осів, і ні з місця. А пану Влодеку спішно їхати тре.
— Заморив, певно, коня твій пан, той і сів передихнути, — ніби насміхаючись завважила Грибиха. — Не знаю, не знаю, Маркіяне, чи зможу. Хочеться допомогти добрим людям. Ну, почекай, — обнадіяла і пішла в сіни.
Через трохи винесла кубок1 з водою, простягла Маркіяну.
— Хай твій пан половину вип'є, а решту хлюпне на коня. Вода для обох помічна.
Влодек вперше в житті слухняно виконав те, що сказала хлопська баба. Кінь пружно устав, трусонув тілом, заіржав. Влодек повеселів, розсміявся, — дивина! Витягнув палярес[XC] [XCI], дістав злотий.
— Віднеси тій бабі.
Маркіян взяв порожній кубок, плату, через хвилину повернувся.
— Не взяла, пане. Каже, щоб першому жебраку віддали.
Влодек взяв злотувку, сховав у палярес.
— .Все, все, пане, — дискантом пропищав Янкель, Давидів економ, фінансист, і кинув на стіл папери. — Ой, вей! Щоб так образити жида! Та я ж у вас на службі!.. Зганьбив на все село.
Янкель, молодий, високий хлопець, нічого не пояснював від хвилювання, вейкав, розмахував руками, хапався то за голову, то тягнув себе за пейси. Давид нічого не міг второпати.
— Матвію, яка там оказія трапилась?
— Зустрілись із Шнобелем, пане Девід.
Матвій з Янкелем поїхали тоді на другий кінець села до Терентія Небаби домовитись за вичинку шкір, рецепт якої той тримав у секреті. Янкель познаходив добрих майстрів, то ж взуття і кожухи йшли на ринку добре. Терентій жив на межі частки Макарового, що було за Влодеком. Той якраз проїжджав мимо, завернув. Зрозумів чия бричка.
— Що робить хлоп Француз на моїй землі?
— Пане Влодек, мій господар такий же пан, як і ви, не хлоп, — заперечив Матвій. — Тут його економ.
— Що? — верескнув Шнобель. — З хлопа пана не буває.
— Як? Так і сказав? Та він.., — Давид брудно лайнувся і почав міряти кімнату нервовими кроками. — Я йому, прищ чортів.., я йому. Надурняк відхопив луччі землі, частину Казни і ще кпиться! Крулем польським себе вважає.
— Не псуйте нервів, пане Девід. Скрутиться і він. Навіть цареві муха в миску потрапляє, — спробував вгамувати його емоції Матвій. — Будуть у вас справи йти краще, — ото йому сіль в очі. Янкель допоможе.
У Ковелі Янкель закінчив якусь фінансову школу, то ж його батько, який тримав у селі лавку, у розмові з Давидом так розхвалював сина, що місце того — хіба керувати банком. Та все ж зійшлися на умовах роботи, оплати. Янкель і справді виявився тямущим, фінансові справи пішли незгірш. А тепер що?
— Чим тебе так допік Шнобель? — допитувався Давид.
— Соромно, — закрив долонею очі Янкель. — Хай Матвій скаже.
— Та що тут казати? Якраз він, — кивнув на хлопця, — вийшов з хати у двір. Шнобель зиркнув на нього, засміявся: — "А жидок! — і до свого кучера: — Дай йому копня в дупу, хай летить до свого хлопа!"
Давид знов скипів від образи. Матвій ледь вгамував його шал: бракувало, аби два пани побилися, ото буде подія, до Варшави дійде. І Давид схолонув. Але чим таки заткнути пельку гоноровому Шнобелю? Фінанси, про що каже Матвій? Довго і не пектиме. О! Вчена собака! Еге ж. Хіба тоді Шнобель не виглядатиме придурком навіть у своєму товаристві? На сміх піднімуть: "Нічого собі хлоп! Має секретарем вовка!"
Ця приспана часом і справами давня забаганка раптом стала прихованою зброєю пімсти, що враз підняло настрій. Янкелю пообіцяв додати платні, а Матвієві кинув:
У четвер їдемо у Львів...
От тоді і відбулась та поїздка. Ех, якби ж то знаття за чим вони їдуть! Її б, напевно, не було. Обоє вдовольнилися б тим, що збулось Матвієве передбачення: Шнобель скрутиться і без Ази. Та ні вони, ні Шнобель тоді того не відали.
А так славно почалося у Влада його друге, ніби холостяцьке життя на Волині, в цьому райському куточку природи, який довічно стане частиною його Польщі. І він буде допомагати своїй Ойчизні, яка обласкала його дарунками і правами.
Тут Влодек опинився без гальм. Ні суворого батьківського нагляду, армійської дисципліни, ні прискіпливого контролю вередливої дружини, ні обов'язків батька двох дітей. Він далеко від дому. Його Гертруда не захоче сюди переїжджати з чудового міста. Зрештою, як би вона вписалась у його нинішнє, зовсім інше життя? Він вільний птах. Для людей суворий пан. Для приятелів — інша людина. Швидко надбав їх, міцно вписався у те веселе кулко. Ох, яке ж то райство відкрив для себе! Певно, для міста розваги грошовитих людей не є чимось незвичайним. Для села, де все заступає робота, — тим більше. А от те, що до веселої компанії почали долучатися двоє гарненьких молодих дівчат з Макарового і Грабового, стало подією, що колола язики багатьом. Одна з них доводилась родичкою Грибихи.
Для Влодека, мов грім серед зими із неба бахнув: осічка з новою любаскою, за якою він довго полював. Красиве молоде створіння мовчки зіслизнуло з ліжка, почало вдягатись. "Казанова" рипів зубами від злості. Втіхою була надія, що то випадковість, бо те було вперше. Нова осічка. Жах! Відвідини лікарів показали погоду без змін. Влодек вже котрий раз просіював через густе сито своє вільне життя і не знаходив жодних задрипин, окрім пригоди з конем і кухлем води. Все ж сталось після того. Боляче, ой боляче різонула його життя доля. Незрима біда, якою не поділишся навіть з найближчим другом. Віддав би все, чим його обдарувала рідна держава, аби повернутись до дружини, дітей таким, яким покидав їх. Клята Грибиха! А він ще їй хотів віддячити злотим...
УСІКНОВЕННЯ
Вже місяць, як Макарове віддзвеніло, відспівало різдвяними колядками, хоча в окремих хатах не вивітрився святковий дух і запах ковбаски. Морози прийшли тріскотні. Снігу натрусило не так і багато. Але він пухкий, сипучий, легкий, проти сонця аж іскриться, ріже очі синюватими іскорками. Глабці[XCII] по ньому пливуть легко, безшумно. Вдихнув би, здається, на повні груди прозорого, настояного на здоров'ї природи живлющого повітря, і став би сам міцним та всесильним, мов той мороз, що обпікає, забиває дих.
В такий ранок Давид, попри стужу, з добрим настроєм, намірився їхати до Ковеля на зустріч з представником торговельної фірми, яка поставляла поліських биків за кордон.