Аж коли наше начальство, побачило, що люди до роботи не виходять, сказало нам усім, яка то причина "пошесті". А люди тоді в крик: мовляв, на холеру ж було те насіння давати і що з ним робити? Порадили нам продати все державі. Так що ж — задурно майже повіддавали, бо дістали ми знову ж послід, а. хто олій видушив, то тому ще менше платили. Кажуть: "Це до аптек, а воно негі... ніге..." От і не вимовлю, як воно в біса!..
— Негігієнічно?
— От-то-то! Нігінінічно. Кажуть, чистити треба і на фільтер пускати. Так і пропала наша праця ні за цапову душу. Коли б же були, холерники, до ладу роз'яснили і по-розумному зробили та й сказали людям: "Сійте стільки й стільки тієї рицини для держави, а на тих двадцять процент землі, що з них маєте врожай собі лишити, посійте ріпак, чи просо, чи гречку, чи ще там щось". Все ж була б людям якась користь. А то так — пішло з димом, бодай вас видушило!..
Конята тюпали поволеньки, сани йшли в затоки, а балакучий дядько не вмовкав.
— Оце добре, що ви надумали до жінки приїхати, — змінив він тему, — а то наш народ, знаєте, некультурний (дядько казав "некулітурний"), плеще всяке, бодай їм заціпило... А ваша жінка — гарна людина, любили їх всі — і старі і малі, поки ото хтось слави не розніс. Воно, знаєте, таке діло, що його, коли час прийде, в скрині не сховаєш — видно... Вйо!..
Ігоря кольнули слова колгоспника і оте дієслово "любили", вжите в минулому часі. Отже, тепер уже не люблять... Бідна Марусина!..
Переїхали кілька горбків і долин, вкритих ствердлим снігом, минули гайок, переїхали й замерзлу ріку, за якою стояло село. Помимо нетерплячки в очікуванні скорої зустрічі й хвилювання, Ігор не міг не бачити цієї колгоспної руїни. Тут і там, мов щербини в ряді зубів, підносилися занесені снігом купи, з яких подекуди ще стирчали осамітнені, порозвалювані комини, — сумне свідоцтво про людське житло "в минулому часі"; тут і там стрічалися залишки розкішних садків, також у "минулому часі", бо тепер на їхньому місці виднілися пеньки, чи ями від пеньків, та ще стирчала якась деревина, обчімхрана до самого вершка. Зі всього можна було встановити, що майже половина села щезла з лиця землі.
— Скільки у вас дворів? — спитав Ігор.
— Що кажете? Дворів? Дворів тепер є чотириста і ще щось. А було сімсот, та ще на хуторах вісімнадцять, — підтвердив Ігореві міркування дядько. — Два млини мали ми колись, дві церкви, більш, як дві тисячі рогатої худоби та коней щось із тисячку. А тепер, вже про церкви й не кажу, лишився один млин, та й в тому молоти нічого. Корів разом із колгоспом село має несповна триста, а кінських хвостів, отаких, як оце бачите, є всього-навсього шістдесять вісім. Дожилися, як то кажуть, по самі тпруті... Вйо!..
Їхали сільською вуличкою поміж нерівними шеренгами нужденних, покривлених від давности хат. Багато шиб було замінено дощинками, або попросту затичками з соломи, обгорнутими в старе ганчір'я. Пороздавлювані часом, давно не перешивані стріхи ще ховалися під снігом і не виглядали так страшно. Зате давно не білені, пооблуплювані стіни, почорнілі двері й рами вікон, поламані тини говорили самі за себе. Видно було, що люди вже не дбали ні про що, окрім свого власного мізерного животіння. Скрізь бруд, безнадія і запустіння.
Врешті дядько скрутив ліворуч і став перед якимсь трохи охайнішим двором з чепурнішою хатою на дві половини.
— Гей, Федорко! — крикнув до підтиканої молодиці, що викидала гній зі стайні й світила посинілими від холоду голими колінами. — Гостей тобі привіз: учительшин чоловік приїхали...
Молодиця приставила дашком руку від сонця, подивилася на гостей, а тоді кинула вила, обсмикала спідницю й побігла до воріт.
— Заходьте, заходьте, — попросила з радістю, — Марія Григорівна у хаті. Ото буде радости!.. Заходьте... Чамайдана вашого, давайте, понесу...
Коли б не молодиця, Ігор напевне постояв би трохи, щоб відсапнутися і набрати відваги. Але цікава Федорка, бажаючи, очевидно, бути при "оказії", бігом бігла до хати, і він мусів поспішати за нею.
Скрипнули двері і, відхиляючись у сіни, вирвали за собою сильний струмінь тепла, напоєний таким знайомим запахом сушених яблук, і Березовський ледве підняв нестерпно отяжілу ногу, щоб переставити її за поріг. Але в тій самій секунді скрикнув і стрибнув відразу на кілька кроків: на земляній долівці, розкинувши руки, горілиць лежала з заплющеними очима Маруся. Схилився, підхопив її й закрутився, як божевільний, не знаючи, що робити.
— Оце! Ой, лишенько! — забідкалася господиня. — знову умліли?.. Кладіть їх на постіль, кладіть... Вони часто умлівають... Чуть що — вже й умліли, сердешненькі...
Майже силою відібрала у Березовського Марусю, поклала її на ліжко й заходилася щось розстібати і розв'язувати, приговорюючи пестливо:
— Нічого, нічого... Ось я зараз водичкою холодною покроплю — вони й одійдуть... То вони з радости... Побачили вас у вікно — та й той... То нічого...
А він тиснув її холодні пальці до уст, боязко торкався її волосся й не міг відірвати погляду від обличчя, що особливо рельєфно виділялося на тлі білої подушки. Була якась неподібна до себе й мов би чужа: не вражала надміром барв — навпаки — ясніла неприродною порцеляновою блідістю; безтямний, глибокий спокій, як печать непорочности й святости, лежав на довгих віях, відсвічував на гладенькому чолі та на строго стиснених, зовсім дівочих, зовсім невинних устах...
— Марусю, моя Марусино, моя дружинонько, моя дитинонько, мій світе, моє щастя!.. — шептав уголос те, що вже стільки разів повторював у думках, і зовсім забув про присутність Федорки.
— Ото, як ви гарно приговорюєте!.. — просльозилася молодиця. — Видно, любите їх дуже. А ті язикаті все плескали: "Нагуляла, нагуляла!.." "Таке, — кажу їм, — нагуляла!.. Це не з гулящих. І по них видно, що чесного роду. Може чоловік при війську, чи при якій другій роботі, а ви вже й раді каляти сиротину, бо нікому заступитися". Питала їх за чоловіком, а вони тільки усміхнулися, та так сумно-сумно: "Нема", — кажуть. Що ж їм, ученим, було простій бабі казати?
Федорка працювала одночасно і руками і язиком, а він слухав і не слухав і все дивився на дороге обличчя з тоненьким, але сміливим рисунком чорних брів на гордому чолі, на цнотливо-строгий затиск уст і темні, аж чорні, серпики тіней під очима. І саме такою затямив її на довгі дальші роки...
— Марусю, дитинко, ти не чуєш?
Тихо-тихо затріпотали повіки, піднеслися трохи вгору і втомлено впали знову.
— Марусю! — покликав голосніше, втішений тим проблиском життя. — Марусиночко, отямся! Я приїхав, я біля тебе!
Знову піднеслися повіки, і в обличчя Ігоря вперся свідомий, але повний моторошного спокою, нерухомий погляд. Не було в ньому ні радости, ні здивовання, ні докору, ні ненависти, ні теплоти — нічого. Самий спокій. І це було страшніше й болючіше від сподіваних сліз, докорів і гніву.
Припав до її руки і важко застогнав.
— Дякую вам, Федорко, — слабим голосом обізвалася врешті Маруся до господині. — Мені знову зробилося погано... Дякую... Можете йти...
Господиня з видимою неохотою покинула хату й обережно примкнула двері.
Коли залишилися самі — запала тиша. Він не важився говорити, не важився торкнутися її, бо здавався собі негідним такої ласки, і лишень мовчки дивився на неї. Але, коли помітив, що у неї з-під повік побігли сльози, заговорив. Каявся, благав прощення, запевняв у своєму коханні, обіцяв викупити свою вину. А вона лежала нерухомо далі, не стримуючи сліз, що стікали струмочками по скронях і лунко падали на тугу подушку. Дивний був цей плач, без найменшого виразу болю, чи терпіння на обличчі, без найнезначнішого дрижання хоч би одного мускула, — немов би плакала не людина, а маска.
— Марусю, — молив він, — я, може, не смію тебе просити, але все ж прошу: будь моєю дружиною, вернися до мене, щоб почати наше життя наново. Я не можу бути без тебе, я дуже страждаю, Марусю!..
Тут наважився таки взяти її за руку і припав до неї довгим-довгим поцілунком.
— Страждаєш? — перепитала. — То ти щасливіший за мене, бо я вже не здатна і страждати...
Він злякався і цих слів, і її втомленого голосу, і того нерухомого обличчя, яке не зраджувало нічого, крім збайдужіння і втоми.
— Не кажи так! — попросив палко. — Я знаю, що ти багато пережила, і це тебе зламало, але воно мине, Марусю, запевняю тебе! Я постараюся зробити все, щоб ти віджила, щоб ти відпочила, щоб видужала і щоб була щасливою. Марусю, я все зроблю для тебе, тільки скажи! Наказуй, моя єдина!..
Нічого не відповідаючи, вона підвелася і спустила ноги з ліжка.
— Не вставай! — спробував її затримати. — Може б покликати лікаря?
— Ні, мені вже добре, — відвела його руку. — А лікарів тут поблизу нема.
Він кинув оком на її заокруглену постать і затремтів від нового напливу глибокої ніжности.
— Марусю, — пригадав несміливо, — ми ж ще навіть не привіталися. А я так страшно стужився за тобою!
Ледве торкнувся її плечей, як його несміливість щезла під натиском потрясаючого вибуху почувань. Пригортав її, пестив, обціловував від голови до стіп і приговорював палко:
— Моя дружинонько!.. Моя маленька мамуся!.. Яка ж ти втішна!.. Ти ще ніколи не була такою гарною, як тепер!.. Тепер вас є двоє у мене, двоє!.. Я направду негідний такого щастя!..
Не помічав, що його пестощі лишаються без відповіді — був щасливий тим, що може її торкатися, може говорити про свою любов.
Скрипнули двері і в них просунулася господиня, питаючи, що робити на вечерю. Почала при тому бідкатися, що білої муки нема, що корова вже не доїться і що курку тепер шкода різати, бо незабаром почнуть нестися.
Ігор нетерпеливо впхав їй у руку гроші, попросив зварити що-небудь і випровадив за двері. Але ця прозаїчна, розмова привернула його від освідчин і сентиментів до реальних речей.
— Отже, Марусю, — заговорив діловим тоном, — ми, перш усього, щоб покласти край усяким пліткам, підемо, завтра до сільради і зареєструємо наше подружжя.
— Авжеж... — гірко усміхнулася Маруся. — І тим самим тільки докажемо цілому селу, що досі подружжям не були... .
— Гм, так... — заклопотано потер Ігор чоло. — То, може, поїдемо додому і там?.. .
— По-перше, Ігорю, щоб поїхати додому, треба стратити найменше два дні, а ти па скільки маєш відпустку?
— Не журися, я якось то...
— А, по-друге, — перебила його, — я в такому вигляді до ЗАГСу не насмілюся піти.