Мабуть, тому й під загальним наркозом?!
– Мабуть, – каже вона. – Тільки ти не падай духом.
– Не буду, – кажете ви і відчуваєте, що мурашки на вашій спині зараз вийдуть на старт.
– Голубий апендицит, синок, це звичайний катаральний. У тебе, значить, взагалі не було ніякого апендициту. Видно, неточний діагноз поставили, – чуєте ви знайомий голос. Ви повертаєте голову і тільки тепер пізнаєте сусіда по палаті № 7. Це той, що уже переніс 16 операцій, не рахуючи сьогоднішньої. Прізвище його Козак.
– Голубий апендицит, – пояснює він з французьким прононсом, бо одна ніздря у нього зайнята шлангом, через який проходить кисень, – це той, синок, з яким бігають за дівчатами, не боячись, що він прорветься, до ста з половиною років. Даремно тебе прооперували. Видно, хтось неправильний діагноз поставив.
"Хто ж, як не Фартушняк, і... доцент", – хочеться сказати вам.
– Мене спочатку хотіли виписувати, – кажете ви і чуєте, що старт мурашками на вашій спині уже взято і вони роблять, здається, дванадцяте коло навколо лопаток.
– Ото й треба було, синок, уже давно сидіти вдома...
– А для чого ж загальний?
– Мабуть, щось шукали. Хотіли встановити, що ж тебе все-таки поштрикувало, синок. Боліло ж, еге-е? .
– Хто його зна, – механічно відповідаєте ви, і вам раптом себе стає жаль. "Невдача, – думаєте ви. – Проклятий Фартушняк! Теж мені друг зі своєю міною уповільненої дії. Але куди ж дивився Місюрський? Доцент? Що ж він там мацав? Мак-Бурней. Симптом Щоткіна-Блюмберга. Очі б їм повилазили. Не було у мене ніяких ні симптомів, ні Блюмбергів. Правильно сказав професор. Коліт. Ні, понесло мене сюди. У палаті тринадцяте ліжко. Один виписує, другий оперує, третій каже – сорочка навиворіт. Здуріти можна. От і не вір після цього в забобони. Швидше б виписатися. Тепер мене в лікарню ніхто не затягне. Хіба що непритомним візьмуть", – клянетесь ви і засинаєте, забувши попросити обезболюючого.
Розділ VI. Коли настає пора великих перемін
Болі, як і сторожі, приходять надвечір.
– Сестро, сонечко ти моє, – стогне на ліжку Валігура.
– Чого тобі?
– Укольчик. Обезболюючий. І снотворне, – просить він у неї.
– На обезболюючі ліміт кінчився, а снотворне можу дати, – каже сестра.
– Ой, ой, йой, – вплітаєте в цей діалог і ви свої звуки.
– А вам чого? – підходить сестра до вас.
– Хоч трохи ніжності й ласки.
– Завтра вранці прийде Сергій Іванович, – каже вона. – Він вам зробить таку приємність. Потерпіть.
– Не треба, сестричко. Не кажіть йому нічого. Він завтра мені шви зніматиме.
Вона посміхається посмішкою переможця і йде з палати, як артистка під аплодисменти зі сцени, знаючи, що в неї ноги значно кращі, ніж голос, і вона від того не в печалі.
– Пора великих перемін, – каже Козак. – Раз, синок, ти вже сестру доглядаєш, а не вона тебе, то й додому час. Та й дзеркальце ти з жінчиної сумочки, здається, сьогодні попросив. Гребінець. Це перші ознаки того, що йдеш на поправку. Хірург помітить – негайно випише.
Вони по цьому в основному орієнтуються. Вважай, що тепер тобі тільки телефон залишилося дати медсестрі або адресу: "Головпошта, до запитання".
За вікном на землю опускається ніч, а в коридорі хірургії спалахує світло.
"Найдовші ночі у хірургії, – думаєте ви, – і в сторожа, якщо він страждає безсонням". Спить Валігура, як спокійний пасажир у залі для транзитних. Ви йому трохи заздрите.
Ранок до вас у палату заглядає несподівано, як заступник головного лікаря по господарчій частині. У коридорі починається зміна караулу: на пост заступає нова медсестра. Ваш найближчий сусід по палаті виймає з тумбочки окуляри, ретельно протирає їх, а тоді, примружуючи одне око, до другого приставляє скельце, наче лорнет, і довго й уважно дивиться.
– Куди це ви? – прокидається Валігура.
– На пост! – відповідає колишня виразка шлунка. – Сьогодні моя симпатія заступає.
– О, діло буде. Ви вже теж ідете на поправку, – втручається Козак. – Це перша прикмета. Передайте жінці, нехай негайно принесе вам дзеркальце, піжаму, одеколон...
– .. І модний широкий галстук, – додає Валігура. У палаті лунає сміх. Перший ранковий сміх.
– Мічений, – раптом чуєте ви своє прізвище, – вам уже пора ходить. На сніданок, – запрошує вас дієтсестра таким голосом, ніби збирається вас пригостити за свій рахунок.
– Я з задоволенням, – кажете ви.
У коридорі хворі вже займають столи: дружно, весело, життєрадісно, як у вашому дворі "козлятники".
– У вас що? – питає роздавальниця.
– Апендицит.
– Який день?
– Третій.
– Перший "а"...
– Що – перший "а"? – перепитуєте, ніби ви не в хірургії, а в дитячому садку.
– Стіл перший "а", – ставить перед вами ріденьку кашу роздавальниця.
– Тут одне зернятко доганяє друге, – пояснює вам сусіда.
Ви нічогісінько в цьому не розумієте і тому питаєте:
– Де?
– У каші, – кидає нашвидкуруч він, забувши навіть розреготатися, бо зайнятий своєю справою.
У хірургії жартують всі: медсестри, хірурги, няні (дуже рідко), професор, доцент і, звичайно, хворі. Найбільше жартують "безсовісні",
Безсовісні – це ті, що ходять повз післяопераційну палату і регочуть так голосно, що медсестра не чує, чи там стогнуть, чи теж сміються.
– От безсовісні, – каже вона. – Тихіше, ви ж у лікарні, – нагадує вона їм. – Там тяжкохворі, – показує вона на післяопераційну палату.
– Ох, безсовісні, – ледь вимовляєте ви пересохлими губами. – Завтра-післязавтра і вони будуть отак лежати.
І справді, "безсовісні" лягають на ваше місце, а ви ходите вже повз ту палату і гомоните, жартуєте, тільки не регочете – боїтеся, що розійдуться шви.
– Совість у вас є? – цікавляться медсестри і вказують на ту палату, де вчора лежали ви.
– Ох, і люди! Ох, і безсовісні! – чуєте ви з палати і затихаєте. Тоді набираєте серйозного вигляду і йдете по коридору, зупиняєтесь біля вікна й даєте першу консультацію новоприбулому з таким виглядом, начебто ви все життя те й робите, що тиняєтесь по лікарнях.
– Підв'язуйте простирадлом живота. Це лікарі не всім радять, але, між нами, не всі це й знають. Цьому в інститутах не вчать.
– А під час операції дуже болить?
– Під час операції зовсім не болить, – кажете ви. "А втім, звідки мені знати! Був же під загальним наркозом". – Після операції трохи болить. Але то вже не страшно. Біль швидко проходить, як любов після весілля.
– А що у вас? – зупиняє товариш ще двох, що вийшли після сніданку і чергових "променад" на "рандеву" у коридорі.
– Апендицит, – водночас ледь не вигукують вони.
– Скажіть, дуже болить, коли ріжуть? – перевіряє ваші дані товариш.
– І не чути...
– А чого ж ти верещав, що ми у палаті вуха затикали? – перебиває його напарник.
– Хто-я?
– А що ж – я?
– Та ти що! То ж водночас зі мною на сусідньому столі жінку різали. Вона й кричала...
– Отаким басом?!
– Під час операції не тільки басом закричиш, вовком завиєш.
Новоприбулий іде в палату. Йдете за ним і ви. Адже колись ви тут лежали. Тепер у вас таке враження, ніби ви повертаєтеся з госпіталю в рідну військову частину.
– А-а-а! Привіт! Ну, як справи? Вирізали? Молодець! А ти боявся, – летять звідусіль голоси.
Ви залишаєте палату, але рожевощокий не залишає вас і своїх тепер уже банальних запитань.
– Якщо хірург не черкне випадково по кишці ножем, то не страшно, – кажете ви, щоб він тільки відчепився.
– А таке може трапитися?
– А чого ж не може?! Все може. Може трапитись, що ви потрапите до хірурга, може, до доцента, а може, й до студента шостого курсу. Як кому пощастить...
– А якщо попередньо домовитися? – його губи ледь не торкаються ваших вух...
– Тоді й професор може!
– А професор як?
– Бетховен, – згадуєте ви слова Фартушняка.
– Хто, хто?
– Бетховен, композитор такий, – кажете ви. – Пальці тонкі, ніжні й точні, а око зірке, як у чемпіона з стрільби з пневматичного пістолета. Зрозуміли?
– Смієтесь, – сердиться дядько, і його щоки спалахують, як начищені довоєнні п'ятаки з червоної міді. Він круто повертається і тікає від вас у палату.
Розділ VII. Коли слід чекати виписки
Виписки ви чекаєте, як модниця чобіток, висланих поштою. Ви ждете і думаєте, чому ж не заходять хірурги, професори, доценти. Чому ніхто з них вами не цікавиться перед тим, як удруге вас пустити в світ, щоб ви творили там свої незакінчені діла. Оскільки у вас апендицит, та ще й не який-небудь, а голубий, найлегший, то не думайте, будь ласка, що до вас у палату хтось з названих осіб хоч загляне. Єдине, на кого ви ще можете розраховувати, це на старшу медсестру. Вона завітає до вас у палату і скаже:
– Мічений, документи вам виписані. Ми готові.
– Але не готовий я.
– За чим затримка?
– За штаньми, – кажете ви. – І сорочкою. Треба ж жінці подзвонить. Хай приїде, привезе.
– Дзвоніть, – коротко кидає вона, ніби розбиває фразу об цементну підлогу.
– Рано тебе щось, синок, виписують, – каже Козак.
– Рано, – погоджуєтесь ви й думаєте, що Люба, ця золотистокучерява німфа у вигляді постової медсестри, чергуватиме тільки післязавтра.
– Рано, – зітхаєте ви. – Та й живіт щось здуває. Медсестра дала парочку синіх таблеток. Трохи начебто легше стало...
– Не страшно, – блимає очима найближчий сусід. – Не вийдуть природно – ще раз операцію зроблять. Раз сюди потрапив – звикай.
– Фурункул, – по-вченому кажете ви, – фурункул вам на кінчик язика.
– Завбільшки з м'яч, – додає, як завжди, Валігура, не уточнюючи, який саме м'яч він має на увазі. Ви висловлюєте йому свою вдячність, одначе в очах у вас щось близьке до тривоги і смутку.
– Щось рано тебе виписують, – наче в унісон Козакові, заявляє ваша дружина крізь телефонну трубку й електричні розряди в ній.
– Рано, – погоджуєтесь ви,
"Ще ж хотів Любину адресу записати. Чи хоч телефон". Останніх слів ви в трубку не кажете. Їх ви промовляєте подумки.
– Дуже рано. Чимось я хірургу не сподобався. А може, через апендицит. Каже, з таким апендицитом, як у мене, за часів академіка Грекова прямо з операційної відправляли додому, а на третій день дозволяли брати участь у народних танцях.
– Ну, гаразд. Після обіду я за тобою приїду. А взагалі – це щось дуже рано. Ти там нічого не накоїв? Бюлетень видали чи довідку?
– Бюлетень, – маловпевнено стверджуєте ви, бо його ви ще в очі не бачили, як і свого апендикса під час операції.
"Накоїв! Що ж я справді накоїв?! – піднімаючись по східцях на третій поверх, запитуєте ви самі себе.