Ні, слід віддати належне здібностям Аліси – вміє уколоти, а потім ще й замаскувати свій укол під досить таки невинну постановку питання, нав'язуючи жертві нападу свій танець.
– На світі, дорога Алісо, таких місць куди більше, ніж чогось подібного до Дубаю, – Лариса Семенівна сама ввічливість. – Вам доводилося там бувати?
– На жаль, ні.
Один-один.
– Тридцять років назад на місці сучасного аеропорту була пустеля і паслися дикі верблюди. А штучний острів Пальма Джумейра збудовано і заселено з початку цього століття. Там спека літом до сорока градусів, а вологість часом мало не сімдесят відсотків, через що відчувається температура на рівні плюс шістдесят – на вулиці за годину можна банально вмерти. Але в цій пустелі, на такій спеці працюють вуличні кондиціонери. Та більше – в Дубаї є свій гірськолижний курорт зі справжнім снігом: в приміщенні, ззовні якого вдень плюс п'ятдесят, усередині мінус п'ять.
– Це всім відомі факти, не обов'язково навіть їхати в Дубай, – з усмішкою парирує Аліса.
– Так, – погоджується Лариса Семенівна, – проте для жителя Дубаю наш Київ, чи Харків теж відстають від його міста років на п'ятдесят, або й сто. І все ж, сподіваюся, Ви не станете оцінювати стан розвитку наших столиць винятково за ознаками технічного прогресу, чи з цієї причини менше любити рідне місто.
По-моєму, рахунок стає два-один на користь господарів.
Господарі шпильку Аліси відчули, робити вигляд, що нічого не трапилося, не стали. Я сиджу, опустивши очі, злюся і мовчу.
– Я лише хотіла сказати, що в нашому конкретному випадку відставання в технічному прогресі визначає і відставання в культурі загалом, а це дуже сумно, принаймні для мене, – дружина хоче зайняти позицію, суспільно вагомішу від позиції опонента.
– Цікаво! – раптом оживає Андрій Остапович і собі приєднуючись до жіночої дискусії. – Не могли б ви в такому разі, шановна Алісо, дати нам загальне визначення поняття "культура"?
Аліса стримано торжествує:
– Авжеж. Культура це все, що створено людьми.
– Дещо матеріалістично. І суто по-російськи, – усміхається Чепурноус і мені незрозуміло, радіє він, чи кепкує. – Але де ж тоді в цій конструкції місце національним культурам?
– Використовуємо принцип "від загального до часткового".
– Чесно кажучи, не уявляю, як культура британського чаювання "файф-о-клок" може цікавити шведа чи бразильця. Немає загальної культури людства, є лише національні культури. А національна культура в свою чергу є сумою культур кожного представника нації. Тож якщо Вам не сподобався русскій мір зблизька, відповідно, і російська культура також, бо той конструкт є її вагомою, навіть визначальною, частиною.
– Добре, – Аліса силувано зображує легку посмішку, – дам Вам визначення самого Арістотеля: "Культура це розваги".
Тут уже й Лариса Семенівна повертається в дискусію:
– Арістотель, звісно, один із батьків філософії, але невже в нашому світі за двадцять чотири століття нічого не змінилося?
– Багато чого змінилося, проте загальновідомо ж, що культура виникла, коли виникло дозвілля і що це спосіб проводити дозвілля.
– Знову: це російське осучаснене прочитання Арістотеля. І тому Ви пов'язуєте культуру з технічним прогресом?
– Так.
– Але ж існує вираз "Цивілізація виникає там, де вмирає культура", от тільки автора я, на жаль, забула. Не підкажете?
Щось мене сумніви беруть, буцімто Лариса Семенівна взяла отак просто і забула автора настільки оригінального формулювання. Три-один, як на мене.
– Освальд Шпенглер, – дружина звично демонструє свою начитаність. – Проте це думка лише одного із вчених двадцятого століття. Особисто мені ближче ототожнення культури і цивілізації, ніж природи і культури, бо якщо цивілізація не тотожна культурі, тоді люди ніколи не стануть кращими, прогрес виглядає марною тратою продуктивних сил, а культура втрачає сенс. Загалом же культурологи в своєму визначенні поняття "культура" притримуються принципу єдності та боротьби протилежностей.
– Дозволю собі наголосити: матеріалістичного принципу. І тому це характерно саме для російського розуміння проблеми, – вперто гне свою лінію Андрій Остапович.
Шпилька адресована безпосередньо Алісі. За інших обставин я би встав на її бік, принаймні спробував згладити кути, бо ж двоє на одного. Але не сьогодні – заслужила, сама винна. Тому сиджу й мовчки наминаю шпундру.
– Хм... Чому саме російського? – схоже, дружина щиро здивована.
Був би я футбольним коментатором, оголосив би зараз: "З м'ячем знову Лариса Семенівна!"
– Бо якщо цивілізація і культура тотожні, а остання в такому разі є просто сукупністю видатних творчих та наукових досягнень, то вона, культура, виглядає як банальний ресурс, котрий можна витрачати на потреби держави. Для Росії завжди було характерно торгувати та воювати ресурсами: нафтою, людськими життями, своїм простором, навіть культурою – в російському, звісно, розумінні.
– А Ви можете запропонувати більш цікаву альтернативу? – Аліса відбиває м'яч на поле господині.
– Не я. Існує думка з позицій ідеалізму: культура – це призма, крізь яку людина дивиться на світ, простіше кажучи, її світогляд. А світогляд людини це результат її виховання, освіти, впливу звичаїв і традицій, саморозвитку, моральних принципів – ну, Ви зрозуміли. І сподіваюся, що не заперечуватимете: поза нашою свідомістю світу, як такого, не існує. Тож кожен з нас бачить світ по-своєму, тобто для мене він один, а для Вас зовсім інший. Відтак Ви оцінюєте світ, події, предмети, інших людей, пропускаючи все це через свій культурний стан. Виходячи звідси, сума культур індивідуальних носіїв стає національною культурою. От, наприклад, Ви самі сказали нам, що чомусь не стали частиною русского міра, так? Тоді виходить, що Ви де-факто людина іншої культури. В такому разі чому ж певні елементи чужої цивілізації, – очевидно, Ви мали на увазі продукти російської культури: мистецтво, музику, – для Вас такі дорогі? А культура, духовно з Вами споріднена, викликає всередині Вас певне нерозуміння?
Аліса ніяк не хоче здаватися, хоча шансів у неї практично не лишилось, навіть я це розумію.
– Мені здається, у Вашій думці, Ларисо Семенівно, присутня підміна понять. Бо Ви говорите про культуру, як світосприйняття, а я про матеріалізацію чийогось погляду на світ. Як на мене, то українська культура має широку базу, але малу надбудову, чи, коли говорити лексикою... е-е-е, провінції, маємо дуже плідний ґрунт, чи там дерево, але на ньому обмаль смачних плодів, тоді, як мене завжди цікавили саме плоди.
Чепурноус робить здивовано-поблажливий вигляд:
– Хіба Ви забули Протагорове "Людина – мірило всіх речей"?
– Та ні, – Аліса дещо розгублена.
На противагу чоловікові, Лариса Семенівна сприймає почуте від моєї половинки дещо серйозніше:
– Ну що ж, коли застосовувати такі алегорії, тоді мушу Вам сказати, що плоди, які Ви весь час споживали, росли не на дереві, що живиться соками Землі, а були вирощені гідропонним методом – чули щось про такий?
Аліса ствердно киває головою, а я й трохи не сумнівався в її обізнаності.
– Та коли серйозно, то підміна понять існує лише в тому варіанті розуміння культури, яку Вам колись нав'язали. Матеріалізовані предмети культури, як ви їх називаєте, це лише інтерпретація культури, а не сама культура. Культура з позиції того ж Шпенглера, це коли кожен її член за бажання стає творцем сенсів чи символів цих сенсів і йому для цього не потрібно ні коштів, ні знайомств, ні чийогось дозволу – як це було до приходу технократичної цивілізації. Так сама по собі виникала скрізь у світі народна творчість: казки, пісні, приказки, ремесла, кухня. Вони в свою чергу формували світогляд, простіше кажучи, національну культуру. От в ЮНЕСКО в якості української культурної спадщини зареєстровано більше п'ятнадцяти тисяч народних пісень. А спробуйте назвати мені хоч одну російську дійсно народну пісню – їх немає: в кожної є автор, відомий поет, і всі написані в двадцятому, максимум дев'ятнадцятому столітті. Пригадайте з чого почалася наша дискусія: Ви сказали, що дуже любили російську культуру, а далі ми почали розбиратися що є культура насправді й ось тут приходимо до висновку, що культура в російському розумінні це дещо не те, що нею називається у решті світу. Коло замкнулося? – тепер уже поблажливо усміхається Лариса Семенівна.
Чи все ж таки запал в моєї Аліси скінчився, чи агументи, а, можливо, вона відчула нарешті, що не личить гості й далі так затято сперечатися з господарями, та вона, як завжди, вміло й невимушено переводить розмову:
– Даруйте мені цю мою затятість; я обов'язково без поспіху поміркую над вашими словами. І все ж маю одне-єдине запитання до вас, – дружина обводить поглядом подружжя приймаючої сторони, – не стільки для дискусії, а щоб отримати просте пояснення: в чому цінність того, що я побачила й почула за трохи не два тижні перебування тут?
Андрій Остапович поривається відповісти, але його подружжя кладе свою руку на чоловікову – ніби слова просить:
– Тоді давайте уточнимо що саме Ви тут побачили й почули.
– Давні традиційні страви з неочікуваними мною смаками, багато природи, ммм... традиційну народну архітектуру, багато всяких приказок, досить таки дотепних і смішних, автентику – ось цю, – Аліса широким жестом вказує на інтер'єр помешкання Чепурноусів, – і ту, що у вашому дворі, різне ставлення до порядку, чи різне його розуміння. А, ще, ледь не забула! – архаїчні звичаї: ота Купала́ з піску – так здається? З одного боку, це, як на мене, дещо забагато для дванадцяти днів життя: весь час казала чоловікові про культурний шок. А з іншого – в чому тут аж така цінність, щоб нам оце так довго потрібно було ламати списи?
Я мушу ствердно кивнути головою на знак згоди: саме так і було.
– Це називається самобутність, дорога Алісо, – Лариса Семенівна мовить терплячим тоном, наче до нетямущої дитини, – і саме в цій самобутності, несхожості з цілком подібною культурою навіть в сусідніх місцевостях її цінність і полягає. Світ прекрасний своїм багатобарв'ям, а зовсім не одноманітністю, як того хотілось би імперцям. Коли я приїхала сюди, мене теж дещо дивувало, щось шокувало, навіть обурювало, але загалом якраз ця самобутність і вразила, потім захопила, влюбила в себе так, що тепер свого життя в іншому місці я й не уявляю.