Не залякуватиму вас тим, що на правий берег теж підвезли гармати, тільки вже прусські, далекобійні. І що обстріли тепер триватимуть з обох берегів, щодня, оскільки пороху і ядер гармашам уже не бракуватиме, в той час, як вам бракуватиме геть усього, і не хотів би я побувати зараз у вашому шпиталі.
— Ти про біди наші, та нам же, не розповідай, — суворо збив його зі слова Сулима, нагадуючи про мету візиту. — Краще викладай комісарові пропозиції. А ми послухаємо і поміркуємо.
— На ваше щастя, коронний гетьман Конєцпольський зі своїм прибалтійським воїнством поки що в дорозі, але вже десь поблизу Чигирина.
— А таки-так, поблизу.. — недоріко підтакував Барабаш, добре знаючи, що головнокомандувач військами навіть не виїжджав з Варшави, тому що королівський комісар твердо пообіцяв йому і королю: вже на початку грудня повстання буде придушене, козаки і селяни впокорені, а вцілілі призвідці нападів на Кодак та інші міста і фортеці привезені до столиці на суд.
— Як не завтра, то позавтра, кінний авангард його війська буде тут. А потім заявиться і сам коронний, який уже листовно, через гінця, пригрозив: усіх повстанців, зрадників Речі Посполитої, вирубає. До одного. Крім старшин, яких накаже четвертувати. Живими. Не залякую, переказую, як воно насправді склалося.
— А таки-так, четвертувати.
— Ти, Барабаш, помовчав би! — грюкнув кулаком по столу Сулима, не витримавши його недорікуватості. — Що пропонує Кисіль?
— Як королівський комісар, як православний українець, а до того ж, поки що наділений повноваженнями коронного гетьмана, він пропонує вам, отаманам повстанців, зараз же прийти до нього на переговори. Безпеку він гарантує під слово честі аристократа, комісара і депутата сейму. Крім того, Кисіль стане посередником у ваших переговорах з королем, чи комісією, яку той призначить. Користуючись своєю владою та впливом, комісар обіцяє, що всі учасники повстання будуть амністовані. Ну, можливо, когось там, на кого володарі маєтків покажуть, як на паліїв та грабіжників, відшмагають батогами. То вже, як водиться.
— Ми з полковником Караїмовичем, — раптом повернув собі здатність тулити слово до слова Барабаш, пригадавши, що повинен сказати те, чому його напоумив Кисіль, — теж гарантуємо вам безпеку. Проведемо через польський табір до самого комісара. Ніхто й пальцем вас не зачепить.
— Якщо вирушимо зараз, до ранку й повернетеся, — підхопив його слова Караїмович, — аби провести свою раду і вирішити, пристаєте на умови комісара чи ні. Тільки ходіть усі, комісар хоче знати думку всіх очільників повстання. Щоб потім не вийшло так, що він домовлявся з одними, а поки ті повернулися, повстанцями вже верховодять інші.
— А таки-так, ходімо всі, — піднявся з-за столу Барабаш. — Ми тепер на вашій стороні, разом і домовлятися буде легше. Щоб польська влада і помилування повстанцям дарувала, і фортецю Кодак відбудовувати не веліла...
— І козацький реєстр збільшила, — докинув Павлюк.
— А таки-так, про реєстр мову повести — сам бог велів.
Сулима підвівся й нашорошено оглянув старшин, котрі, при двох каганцях, сиділи за столом.
— Якою рада ваша буде, брати мої шабельні?
Старшини перезирнулися.
— Та що тут довго мізкувати? — відповів за всіх Павлюк, — Все одно нічого путнього придумати не зможемо. Ще по чарці — і йдемо в гості до самого королівського комісара.
.Коли, вже останнім, Тугай виходив із куреня, один із козаків, які прийшли з гінцями від Киселя, перехопив його за передпліччя і притягнув до себе.
— Я від капітана фон Штаффена, — проказав польською, але з помітним германським акцентом. — Чув про такого?
— Та вже ж наслухався.
— Виведеш офіцерів за той прохід, яким привів, а далі не йди. Бери з собою десятьох пластунів і повзком з острова, на південь. До ранку на кризі чатуватиме залога рейтарів, якою командує товариш фон Штаффена, — пішов пліч-о-пліч із сотником. — Поки не проповзете повз цю залогу, не підводьтеся, бо на березі роз'їзди кінних польських драгунів. Тільки умова: обов'язково виведи з табору Характерника. Це жорстка умова фон Штаффена, — негайно ж відринув козак від отамана пластунів, — урятувати Характерника. За будь-яку ціну, під слово честі.
— А що буде з Сулимою та іншими отаманами? — потягся до нього сотник.
— Комісар клянеться, що Сулиму спробує врятувати. Але без суду, мабуть, не обійдеться. Проте вибору у гетьмана вже нема: здаєтеся, або гинете.
За внутрішнім валом Тугай випередив гурт полковників і повів їх до яру, а далі — до таємного, замаскованого перелазу. Пропустивши повз себе останнього з козаків, того, що приніс йому звістку від капітана, він прошепотів: "Е, ні, хлопці, на чужому весіллі й похмілля буває кривавим", осів і непомітно пірнув у кучугуру. Полковники ще тільки огинали косу, як він уже влетів у землянку з пластунами, разом із якими жив і Характерник. Вивівши пластунів, скільки їх було в землянці, за перелаз, він наказав усім вивернути кожухи і вивалятися в них у снігу. Як розвиднювалося, сотник по якомусь яру добувся зі своїми хлопцями до степу і подався з ними на південь, у бік рятівної річки Самари.
І лише згодом він дізнався, що всіх шістьох старшин-повстанців реєстрові козаки пов'язали одразу ж, щойно вони увійшли до польського табору. Своє заступництво перед коронним гетьманом, монархом і сеймом королівський комісар Кисіль пообіцяв уже тоді, як полонених розсадили по двох санях і в його супроводі, а також у супроводі Караїмовича і Барабаша, повезли на правий берег. Причому сталося так, що надійною охороною заколотників, сформованою з рейтарівсаксонців, командував той-таки всюдисущий капітан фон Штаффен.
18
Звістка про поразку повстання й арешт Сулими застала кардинала Одіні у "старій столиці" королівства Кракові, куди він прибув з особистим посланням папи до примаса Польщі, та для ознайомлення з тамтешнім секретним архівом єзуїтського ордену. Дізнавшись, що обоз, яким полонених доправляють до королівського суду, ще в дорозі, кардинал доручив попереднє ознайомлення з матеріалами архіву одному з двох своїх помічників, а сам теж подався до Варшави. При дворі готувалися до сесії сейму, отож архієпископ Гнєзненський, він же і примас Польщі, Ян IX Венжик до "старої столиці" так і не прибув. Та вже навряд чи й міг прибути, тим паче, що напередодні відкриття сейму королівський суд мав розглядати гучну справу призвідців чергового буремного повстання в Україні.
Примас волів зустрітися з ним у своїй резиденції — старовинному палаці, наявність біля якого костьолу і каплиці надавали йому монастирського вигляду, — у невеличкій кімнаті для приватних зустрічей. Це був аскетичного вигляду літній чоловік, на зморшкуватім обличчі якого проглядалися всі ознаки не так старіння, як фізичної і душевної втоми.
Отримавши сувій із посланням папи, Ян Венжик одразу ж відклав його на бюро поблизу свого крісла і знову запитливо подивився на Одіні. Він чудово розумів, що перед ним — не той канонік, який десятки діб мучитиметься у кареті, щоб тільки привезти до Варшави листа папи.
— Перше, чим ви поцікавилися, кардинале, щойно прибули вчора до столиці, — "Де перебуває заарештований бунтівник, гетьман Сулима, і яка доля його чекає?". Чим викликаний ваш інтерес до цього зрадника вітчизни, котрий, навіть перебуваючи на шибениці, залишається підданим польського короля?
Примас говорив спроквола, ввічливо, проте манера його поводження аж ніяк не здатна була вплинути на гостроту запитання.
— Навіть не приховую, що, разом із папським нунцієм у Варшаві, маю намір вирвати цього воїна з-під сокири ката. І папа, який давно стежить за походами гетьмана до османських берегів, і якому нунцій ще вчора послав звістку про його арешт, безсумнівно, підтримає нас у цих домаганнях.
— То понтифік знає про існування цього свавільника?!
— І навіть вимагав час від часу доповідати йому про напади козаків Сулими на османські гарнізони. На сьогоднішній день козаки — єдина християнська потуга, яка збройно протистоїть мусульманській експансії в Європі. Єдина, архієпископе. Свого часу ми з герцогом де Невером мали намір призначити гетьмана Сагайдачного командувачем загонами хрестоносців європейської християнської міліції. Так ось, після його смерті, найпевнішим кандидатом на цю посаду залишається саме він — гетьман Іван Сулима. Й останні походи його під Азов та інші турецькі міста лише утвердили нас, із папою та герцогом, у мудрості такого вибору.
Брови примаса здивовано поповзли догори. Він стурбовано глянув на сувій із буллою папи, далі на кардинала, і щиро зітхнув.
— Сподіваюсь, вам уже перерахували всі ті злочини, які скоїв гетьман Сулима проти підданих короля і самої Польщі?
— Як і ті заслуги перед королівством, на які він спромігся, воюючи проти Кримської Орди й Османської імперії — одвічних ворогів України і всієї Речі Посполитої.
— Заслуги теж були, цього ніхто не заперечує. Але король уклав мирну угоду з султаном Туреччини, з чого випливає, що, під гарантію Польщі, козаки не мають права вчиняти напади ні на ординців, ні на гарнізони Османської імперії. Тобто своїми свавільними діями він мало не спровокував Стамбул і Бахчисарай на війну з нами. А, повернувшись із походу, вирізав гарнізон польської фортеці та сплюндрував кілька великих українських міст, призвівши до загибелі понад тисячі воїнів та цивільних осіб. Ясна річ, його злочини обговорюватимуть депутати сейму, і вирок їх буде суворим. Одверто кажу: як би ми з вами не ставилися до гетьмана Сулими, які б заслуги не пригадували, все одно суд оддасть його в руки ката. І сейм одностайно схвалить цей вирок.
Одіні з натугою підвівся з глибокого крісла, відзначаючи про себе, що й ноги вже слабнуть, та й взагалі, старіє, пройшовся кабінетом і, зрештою, взявшись руками за спинку крісла, запитав:
— Тобто ви, впливовий у своїй країні і шанований у Ватикані глава польської церкви, ладні спокійно сприйняти той факт, що сокира ката опуститься на шию, на якій висить золотий медальйон із ликом папи римського? У єдиного з усіх православних віруючих світу?
Почувши це, архієпископ несамохіть вхопився за підлокітники крісла і подався вперед, мало не налягаючи своїм сухорлявим підтягнутим животом на коліна.
— Про який медальйон ідеться, пане кардинале?
— Про той, якого, приймаючи в себе полковника Сулиму після його чергової перемоги над турками, понтифік Павло V особисто надів на шию цього воїна, відзначаючи у такий спосіб його заслуги перед усім християнським світом.
Архієпископові знадобився якийсь час, щоб осмислити цю новину, а головне, отямитися після неї.
— Шкода, — проказав він нарешті, — що, йдучи вчора на зустріч із королем, у якій брав участь і головний королівський суддя пан Закревський, про існування цього медальйона я не знав.