Отоді— то вони з вами розберуться, — відказав Ігуда і, не чекаючи дозволу, підвівся на увесь свій майже двометровий зріст. Майор навіть не примусив його сісти; почуваючись супроти цього велетня щуплаком, він майже заздрісно оглянув його постать.
— Хто це "ваші"?! — все ж таки примудрився нагнати на себе суворості майор. — Хто у нас тут "ваші"?! Хто б вони, ці "ваші" не були, до Києва вони вже ніколи не прийдуть.
— Нічого, — із сатанинською впертістю стояв на своєму Ігуда, — прийдуть "наші", тоді й поговоримо.
— Відвести його! — наказав Живодьоров сержантові, що, викликаний сигнальним дзвінком, постав на порозі. — До старшого лейтенанта Скворцова. На допит.
Ігуда мстиво посміхнувся, стенув плечима і рушив до виходу. Та коли двері за ним уже мали б зачинитися, майор раптом схаменувся і гукнув його:
— А все ж таки, хто вони такі, ці "ваші"? Хто це, в вашем політічєс— кі незрелом паніманії, — "ваші"?
— Це ті — звернув до нього усіяне синцями лице Команданте, — що таки справді "наші". І коли вони прийдуть, ви про це дізнаєтесь першим.
Оця фраза: "Нічого, ось прийдуть наші!..", у різних її варіаціях, причепилася до Романа ще на першому курсі. І не мало значення: перебував він у колі патріотично настроєних українців, чи україно— ненависницьки налаштованих хохло-кацапів; доводилося йому маскуватись під сумирного громадянина "Неозорої", чи просто дізнаватися про чергову гучну кримінальну справу, пов'язану з арештом котрогось із "високодостойних" чиновників... В усіх випадках тривале мудрствування своїх співбесідників Ігуда підміняв, відкидав, або й делікатно підсумовував однією-єдиною сентенцією, яка завжди здатна була погамувати його вічно розбурхану патріотичну душу: "Нічого, ось прийдуть "наші!..". І можна було лише здогадуватися, яких це "наших" має на увазі Ігуда в кожному конкретному випадку.
З огляду на атмосферу стеження, стукацтва та "невпинної боротьби за комуністичну чистоту студентських лав", яку насаджували в ті часи по українських вузах комуніст-кадебісти, Ігуда іноді поводився, мов одчайдушний камікадзе. Коли тривало гоніння на "українських буржуазних націоналістів"; коли все ще судили "дісідєнтов— отщєпєнцев", Ігуда міг стояти в гурті, десь у коридорі факультету чи гуртожитку, і, не криючись, без будь-яких недомовок, переповідати одверто антирадянські анекдоти про КПРС, Хрущова чи Брежнєва, одним даючи підстави вважати його провокатором й агентом КДБ; іншим — сміливцем, який навіть не приховує своєї зневаги до комуняк.
Коли ж опинявся у колі справжніх націоналістів, серед яких теж поводився досить виклично, — на всі докори з приводу пасивності його опору владі, в'їдливо так запитував: "А що, ви вже спромоглися створити якусь партю чи підпільну організацію, яка готова взяти на себе керівництво повстанським рухом; чи, може, відродили підрозділи УПА, до одного з яких я міг б приєднатися зі своїм обрізом?.. — І поки його співбесідник з жахом роззирався, чи нема когось підозрілого поблизу та намагався з'ясувати для себе, з яким це ідіотом — незалежно від того: провокатор перед ним, чи справді хоробрий комуноненависник, — він зв'язався, — Ігуда, не чекаючи його відповіді, завершував: — Ага, то, кажете, поки що нічого такого вами не відроджено, на створено, не існує?.. Тоді, пардон, заробляти собі карну статтю "націоналіста-антирадянщика" за пляшкою горілки — не в моєму амплуа".
Він добре знав, що всі відомі йому патріоти-політв'язні загриміли до таборів винятково через своє незмірне та неконтрольоване патякання, оскільки жоден із них навіть і не пробував реально та повнокровно створити бодай якусь там підпільну організацію, партію чи повстанський загін, взагалі зробити щось таке, за що справді не гріх було б і відсидіти. Ото збиралося троє — четверо таких "патрійотів— патякальників" у коридорі гуртожитку чи в кімнатці за пляшкою, а вранці двоє з трьох сідали за доноси, або бігли стукати своїм каде— бешним кураторам. У цьому й полягала уся їхня так звана "боротьба з комуністичним режимом".
Зриваючись, він, Ігуда, теж іноді поводився виклично, випробовуючи долю: клюнуть кадебешники на його патякання, чи не клюнуть? І, знаючи, що особисто він створити партію чи повстанський загін не здатен, чи принаймні поки що до цього не готовий, — не бажав устрявати в жодну із компаній доморощених коридорно-кухонних "патрі— йот-романтиків". У кадебе про це, напевне, добре знали і до часу ним не "цікавилися". Принаймні всерьез і грунтовно. Зате сам він не раз з упевненістю казав собі: "Якби таку партію, чи якийсь повстанський загін, справді було створено, ти туди неминуче пішов би, тому що це, тобто реальна боротьба проти комуняк, — якраз твоє".
"Але ж бездіяльно чекати теж не можна!", — заперечували Ігуді, знаючи, з яким сарказмом ставиться до їхніх національних стенань.
"Нічого, почекаємо. Поки що можна. Час працює на нас".
"Але ж чого саме чекатимемо?!"
"Як це "чого"?! Поки нарешті прийдуть "наші"!".
...Одначе все це у спогадах. Та й "наші" вже, здається, прийшли. Ось вони: хоча б в образі того ж таки слідчого Пахома Живодьорова, який неминуче має стати героєм його сценарію.
38
Тільки-но, по тривалих дощах, видався перший сонячний день, як, з допомогою ієромонаха, Авгура почав опановувати мистецтво богомаза. Приладнавши на саморобному мольберті велику старезну ікону, на "розп'ятті" якої лик Ісуса Христа вже ледве проглядався, він маленьким пензликом заходився старанно наводити обриси геть ви— цвілого хреста, на якому його розп'ято. При цьому він поглядав на приставленого до церковної стіни древнього кам'яного розп'яття, на якому не тільки лик, але й усе тіло Христове було посічене, як переповідали місцеві, автоматними чергами комуніст-енкаведистів та порубане їхніми саперними лопатками.
— Не знаю, яким вийдеш у мене ти сам, — проказав Авгура, звертаючись до Христа, — тому що художник із мене ще той... Але про судний хрест для тебе, як бачиш, я все ж таки маю намір потурбуватись. З камінного змалюю, щоб правдивіше видавалося, аж до натуралізму. Словом, міцний хрестище дістанеться тобі, нівроку. Так воно завжди в житті буває: чоловік ще й лик свій грішний не встиг до кінця сформувати, а доброзичливці вже подбали, щоб його було на чому розп'яти.
Він хотів мовити ще щось, але в цей час від радіоактивного могильника долинув хрипкий істеричний голос "божевільного радіо":
— .Не дадім аканчатєльна растаскать Савєтскую армію, аплот Рассійскай державы, па національним квартірам!"
Авгура застиг із пензлем в руці і здивовано дослухався до божевільної маячні "Брехостанкіно".
— Ми требуем немедленна падчініть так називаемую Украинскую армию єдиному камандованію, а на всей тєрріторії Украіни ввєсті в дєйствіє канстітуцію есесесеер!
Позаду Авгури з'явився чернець. Почувши голос диктора, він розмашисто наклав хреста на той бік, де, посеред сміттєзвалища, продовжувало репетувати московське радіо, і воно несподівано замовкає.
— До чого ж вона живуча ката-клізьма ця імперська! — вражено проказує Іларіон. — Хотів би іноді почути про щось святе на цій землі — так мовчить же. А щойно заходиться про Україну — на весь світ горлає, та з такою нелюдською ненавистю, що вражаєшся: звідки її стільки береться у тих москалюг! Ото вже справді: "ката-клізьма імперська", як називає це руське радіо Ліквідатор...
Ще певний час обоє дослухаються, проте, захлинувшись маніакальною ненавистю й істеричним божевіллям своїх дикторів, московське радіо мовчить.
— І що характерно: хреста це "божевільне Брехостанкіне" ще іноді побоюється; осіниш його, бувало, — і ніби десь там, на Московії їхній, хтось та схаменеться. Але ж не надовго, до чергової політичної ката-клізьми.
Знову обидва дослухалися. Слів репродуктор зі звалища нібито не промовляв, одначе люто хрипів, часом аж гарчав.
— Ну, що тут у тебе виходить? — наблизився ієромонах до ікони, яку реставрує Авгура. — А чого ж, — задумливо розглядав її. — Хрест — уже як хрест, обриси уловлюються, а далі — діло техніки. Тільки, чому так повільно працюєш?
— Оволодіваю таїнствами іконописного мистецтва. До війська я ж бачив себе тільки поетом, і не лише на літстудії ходив, але й на всілякі там поважні літературні зібрання, на яких бували Іван Драч, Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Ліна Костенко...
— Певний час я теж захоплювався поезією, — несподівано зізнається ієромонах, — причому не богословською, а, власне, теж духовною, але цілком земною, любовно-гріховною. Саме це захоплення й стало однією з формальних причин мого вигнання з семінарії.
— А що стало неформальною причиною?
— Серед семінаристів утворився невеличкий гурт патріотів, які почали переконувати самих себе, що Українська православна церква має право вийти з-під церковної влади Москви і стати Українською Помісною Церквою Київського патріархату. З п'яти семінаристів, попався на цій крамолі тільки я, тому що в мене виявили відповідні що-
денникові записи. Проте жодного з чотирьох своїх однодумців я не виказав, отож тільки один і постраждав.
— Виходить, що в кожного своя Голгофа, нехай навіть не така вже висока та мученицька, якої удостоївся цей іудейський проповідник, — кивнув Авгура в бік розп'яття.
— Так, чимало нинішніх проповідників хотіли б удостоїтися власної Голгофи, але рекламно-пропагандистської, щоб обійшлося без мук, — задумливо мовить у відповідь Іларіон. Помітивши за хрестом кусок фанери, чернець піднімає його, розвертає, і з подивом бачить недомальовану голову Христа.