Найважчим було одержати дозвіл від солтиса і поліції. Нелегко, але вдалось переступити і цю перешкоду. Людей набилась повна клуня. Аншлаг! З успіхом пройшла "Наймичка", співочі номери. Та, мабуть, найпалкіші оплески одержав дядько Панфіл за "Сон", "Розриту могилу", "Заповіт".
— Панфіле! — після вистави обхопив його Дмитриків батько. — Та ти ж справжній артист!
— Хе, артист! Як з клоччя батіг, — відмахнувся Панфіл, хоч видно було, що йому приємно. — Знаєш, як Оксана загадала мені, та сказала, що ти свою клуню під те діло надаєш, думаю: я що — колода якась безмізка? Ну, долучусь, спромогну чимось. Але те багато хто може. А в мене є "Кобзар". О, то сильна книжка! Я його напам'ять знаю. Там такі вірші, такі думки і поради, що їх не приспиш, не запроториш в жодну Картузберезу[86]. Чую, нуртують, не дають спокою. На волю просяться. Ото я їх і випустив. Їм вільно стало, мені полегшало, і людям, бачу, до серця припали...
З того часу приморозок Панфілової душі почав відтавати, він став почувати себе впевненіше: Шевченко — його могутній спільник. Словами з його поезій він часто пересипав свою розмову. Поки що за виставу нікого не оштрафували, але недвозначні натяки солтиса говорили, що те попереду.
Пішли рясні дощі, полізли гриби і Грицько сказав Дмитрику, що дід збирається в суботу за ними, і велів переказати йому. Ого!.
— От, бачите, хлопці, ми і без вужа маємо по повній корзині, — вдоволено пурхнув хмарою диму дядько Панфіл, коли вони присіли для відпочинку. — Хай тепер Вужиха позаздрить нам.
— А як вона того вужа приручила? — перепитав Грицько.
— Хто зна. Може, через батька, він, кажуть, був чи то чаклуном, чи вовкулакою. Хмари вмів розганяти.
— Хмари? — аж розширив очі Дмитрик. — Як це? І бачили люди?
— Не бачили. Вужиха, коли молодою була, своїй подрузі розповідала. Тоді лили й лили дощі. Її батько вийшов за клуню, в поле, і став щось руками розмахувати, говорити. А вона з-за рогу клуні зирить. Він, не повертаючи голови, каже: "Не підглядай, я ж бачу". Зрозумів, що до того діла вона має інтерес, то й, мабуть, навчив її. Бо не кожен надається.
— І хмари розігнав? — допевнюється Дмитрик.
— Розігнав.
— А про страшне, про страшне, ну, розкажіть дядьку, — канючили хлопці. — Ми ж не боягузи і не маленькі вже.
Після довгого роздуму дядько Панфіл попустився.
— Ох, і надокучливі ви. Як мухи в спасівку. Але, коли вам так свербить. То було, як ще моя Маківочка жила, але важко нездужала. Попрохала, аби провідав у місті Теклю, її хресну. Старенька та була, теж хвора. Поїхав я в місто, на ніч, перед Трійцею. Побув ранком у церкві, подав на молебен за здоров'я болящих, набрав у пляшечку свяченої води, вернувся, якраз обід, поговорили. Текля накинула мені на шию хрестик, помічний, каже, то для похресниці, хай одягне. Доки я дочалапав до секунського лісу, сонце сідало. А ще далеченько йти. Ну, думаю, навскіс, навпростець, через край Казни, Воротень піду, є там сяка-така дорога, виходить до села трохи з іншого боку. Ох, недаремне кажуть: "Хто прошкує — дома не ночує..." О, бач, і Тузик твій те стверджує, — показав дядько на пса, який чомусь зірвався і кинувся в кущі.
Та хлопці мовчать, лиш сопуть, їм інше кортить.
Мені як з голови тоді вийшло: в лісі ж темніє раніше. То я і збився з дороги, чи нечистий зіпхнув. Шукати дорогу вже даремно. Бачу, дуб. Гіллястий, можна залізти, переночувати, бо ж на землі небезпечно. Окропив я його навколо свяченою водою, заліз вище, шитиком1 до рала пристебнувся, щоб не впасти. Задрімав, навіть заснув. Прокинувся від свисту і світла. Розплющив очі і не второпав де я, і що то діється. Внизу горить вогонь, біля нього п'ять циган, свистять, регочуть, кличуть до гурту: "Шостий будеш! Злазь, дивись який у нас царський стіл!" На чорній скатертині тьма наїдків, питва. Придивився пильніше, а у них замість ніг ратиці, ззаду, через штани, хвости стирчать.
Ну, тут ото мені й стало страшно, спина кригою взялась: чортяки! І вони вже не кличуть, погрожують, шпурляють в мене каменюччя, ножі: "Злазь!" Але за коло, яке я окреслив, не переступають. Що маю робити? Приріс, здається, до дерева. А їхній старший, бородатий, тримає стрельбу: "Зараз злетиш, я тебе на мушку[87] [88] візьму!" І цілиться. Мої руки самі — одна в кишеню, де в капшучку пляшка з залишками води, друга — з шиї хрестик. Обмотав їх шнурочком і шпурнув у того бороданя. Блиск, грім, все стихло, темінь, тиша. Що сталось — не розумію, але сиджу, не до сну, чекаю ранку, мов порятунку. Вже, як стало добре видно, поволеньки опускаюсь, оглядаю. Нікого. А от трава витолочена, де горіло вогнище, — жовта, моя пляшка — в друзки, хрестик цілий, лиш шнурок наполовину згорів. Одягнув я його дома своїй Маківочці, та не порятував він. Всевишній покликав її до себе.
Хлопці дивились на дядька й заціпеніло мовчали, аж він стривожився:
— Е, сміливці, не треба було вам казати.
— Ні, ні дядьку, — першим оговтався Дмитрик. — Ми от думаєм, як то вам було. Нам тут нема чого боятись. Можна вас ще щось спитати?
— Хе, розійшовся ти, хлопче. Навритливий. Що ще хочеш?
— Дядьку, кажуть, що ви, коли йдете мимо корчми, то хреститесь.
— Хто тобі таке сказав?
— Від батька чув, — не збрехав Дмитрик.
— То правда. Кладу хрест, коли покидаю храм, коли минаю одне, друге кладовище.
— Та ж у нас воно одне! — здивувався Дмитрик.
— Е, ні. Корчма — то теж цвинтар. А їх у нас дві на село. Там люди добровільно, за свої гроші хоронять розум, здоров'я. Власть і ті, хто там торгує, не хочуть, щоб люди знали про Шевченкове слово. Бо розум — з книжок, а дурість — з пляшок. Бач, за те, що почули, твого батька і тітку Оксану оштрафували. Бояться правди. В "Кобзарі" все сказано.
— Ой, дядьку, а ви дасте мені його почитати?
— Приходь, почитаєш. Але додому не дам. Вельми дорога. Бачиш, як вона людей гуртує. Дрімати не дає.
МОВ ЛІТНІЙ ГРАД
Біда і горе сипались на бабу Грибиху, мов літній град. Та от якась дивна прикрість: справжнє співчуття односельці висловлювали не їй, а жертвам з її сім'ї, Зенону, Севастьяну. Повіз її зять у Ковель на ринок вгодованого веприка. Не провернувся. З кабанчиком, возом, конем. Не знайшли. Правда, таке бувало й з іншими. Грибисі співчували на словах. Вона лиш хитала головою у відповідь і тихо казала: "Горе відплачується горем".
Через рік, вночі, на окраїні міста, спалахнув будинок, де жила московитська сім'я з десяти осіб: батько з двома дорослими синами, меншими дітьми, жінка. Жодна душа з пекла не вирвалась. Поліція розводила руками, хоч то був явний підпал: хтось з уцілілих жертв чи родичів убієнних віддячив бандитам і зарізякам. А про те, що саме вони були ними, засвідчили докази. У стайні, яка стояла оддалік і уціліла, родичі жертв знайшли деякі свої речі. Привела свого коника і Лукія, дочка Грибихи.
Те віщунське передбачення, адекватне біблейському "око за око", "зуб за зуб", чула від ще молодої Грибихи її сусідка Палажка Клин. Федул Тимошко, їхній сусід, мав необережність покарати корову Грибихи, яка зайшла в його шкоду. Так уперіщив габуном по лапі, що тварина ледь придибала до хліва на трьох. Ходити на пашу вже не могла. Пішла під ніж.
Тижнів через два Федулова рогата чомусь здулась, мусили дорізати.
Відтоді люди почали підозрювати, що Грибиха знається з чорною силою і може накликати біду. Ще кілька господинь помітили: коли вона на поріг, а вони щось роблять, ну, не клеїться, не йде робота, і все. Чи миска розіб'ється, чи хліб не допечеться, чи корова молоко з відром виб'є, чи борщ не вдасться, чи молоко не по порі скисне, чи сметана — скільки її не товчи, не збивається в масляну грудку, чи ще щось. То як у вікно бачили, що вона от-от зайде, кидали роботу, накривали заміс чи масницю[89] рушником. І коли в корови одна дійка перестає давати молоко, знатурився чи поніс кінь, то те пришивали їй теж. Тому з нею неохоче спілкувалися, але нічим не ображали, не сперечались, не зачіпали. Навіть Домка, найближча з часів дівоцтва, перестала з нею ходити в ліс за грибами чи ягодами. Перелякано затремтіла, не могла вимовити ні слова, коли побачила, як подружка без ляку взяла у руки вужа, повісила собі на шию, погладила по голові і відпустила.
Справді жахне сталося згодом. Такого велелюддя Макарове ще не бачило. Чи не все воно вийшло провести в останню дорогу онука Грибихи, десятилітнього Модестика. Чотири роки тому Поліна, його мати, за селом жала жито. Спекотний був день. Враз зірвався зимний вітер, нагнав темну хмару, вперіщив холодний дощ. Доки жнечиня добігла до першої хати, — мов в ополонці побувала. Злягла. За шість днів не стало. Ніби згоріла. Модестик став єдиним помічником баби. Ріс працьовитим, слухняним, трохи відлюдькуватим.
Модест, її Модестик, мабуть, хотів тоді здивувати, пригостити її тими клятими горіхами, яких того року в Казні щедро вродило. Потайки пішов, ослухався, хоч вона йому казала, що та частина лісу належить тепер дуже сердитому панові Бжезицькому. Ходити туди за грибами, горіхами, ягодами без дозволу і плати не вольно. Стереже, доглядає той ліс лихий чоловік. Мало хто знає його ім'я. Мідний — і все. Барвою такий. Статурою під сохатого. Навіть голос. Натурою — під злого пса. Кожен затриманий доставляє йому втіху. Позбиткується, оштрафує, кулацюги об тебе почистить.
Модест назбирав півторбинки. Горіхи-лущенці зрілі. Не треба п'ястися вгору, нагинати гілля. Добре струсонув ліщину і ті сипляться. Чисті, без чашечок.
— От і попався горобчик! — прогриміло позаду і хтось зіжмакав на спині благенький піджачок хлопчини.
Серце Модестика захололо: Мідний!
— Дядечку! — благально просить хлопча. — Не бийте, я більш не буду. Що скажете, я робитиму, допомагатиму вам...
— Не бійся, не буду, — зареготав Мідний. — Та в тебе і бити нема по чому. Я тобі, — на хвилю запнувся, кинув довкруж очима: — Я тобі м'яке сидіння приготую.
Мідний підвів Модестика до великого мурашника, наказав роздягнутись. Тричі копнув чоботом у високий мурашиний дім, всадовив туди хлопця.