Це тепер в інтернеті можна багато чого підглянути, а років з двадцять назад за взірцями хіба що в Пирогове доводилося їхати, чи в Опішне.
– А ці квіти на стінах? – не здається моя дружина. – Чи розпис воріт: я... ой! – ми, тобто, ніяк не очікували побачити таке в... тут, на Клевені. Це ж наївне малярство!
– О, ворота то окрема історія, – усміхається нарешті Лариса Семенівна, – я ж киянка; мені, юній, Андрусь голову так закрутив, що сама не зчулась, як опинилася в Городі. Ці ворота нібито як мій посаг: в перше ж літо їх розписала. Може, свекрам і не подобалось, але стерпіли, бо єдиний син дружину з самого Києва привіз. Тепер уже й сама не рада тому малярству, доводиться раз на кілька років усе це відновлювати – там стільки шарів фарби лежить! – а знищити рука не піднімається. Ну, ми про це ще, як охота буде, матимемо час поговорити, а зараз просимо до столу.
Хата в Чепурноусів звичайна, з традиційним плануванням. Я з подивом колись спостеріг, що де б не доводилось мені заходити в українську хату, зведену на початку або в середині минулого століття, – що на Чернігівщині, що на Полтавщині, Харківщині чи Дніпропетровщині, – воно, це планування, по суті своїй, скрізь незмінне: ґанок, прямо сіни, в сінях наліво комора чи так звана холодна хата – для літнього проживання, направо вхід до світлиці, з якої, в свою чергу, двері ведуть до двох кімнат, які слугують за спальню та кухню, з тією тільки різницею, що ці приміщення, як і місця входу до них, можуть мінятися місцями залежно чи то від місцевої звички, чи від уподобань конкретних господарів. Але навіть розміри хати не надто різняться по місцевостях.
Ми заходимо й знову потрапляємо в суто український простір: попри деякі сучасні, умовно кажучи, меблі, тут є ще й однозначно столітні речі – дерев'яний диван із різьбленням, у тому ж стилі й кольорі роблені стільці, масивний стіл на точених ногах, але стелажі для книг на півстіни явно набагато сучасніші. Стіни та стеля без шпалер, фарбовані, як каже моя Аліса "в складний колір" – білий з якимось легким, наче літній серпанок, відтінком. Біла піч, розписана-розмальована квітами й фантастичними жар-птицями. І скрізь вишивка: на шторах, на білих фіранках, на розвішаних по стінах рушниках, на серветках. І нічого тебе тут не дратує своєю надмірністю, умовністю або штучністю: просто житло, в якому хочеться перебувати.
– Ох! – мліє від побаченого дружина: ще, чого доброго, й знепритомніє отак.
Ці вже ж мені неофіти! Утім нехай ліпше моя новонавернена візуалізаторка мліє-обмирає від захоплення українською хатою, ніж від скрєп русскава міра.
– Моя дружина відома майстриня народної творчості, – з гордістю хвалиться Андрій Остапович, – ткацтво, вишивка, декоративний розпис, гончарство. І ще більше тридцяти років веде у Городі нею ж створений Центр дитячої творчості.
– Де ж Ви на все це час берете?! – на пару дивуємося ми з Алісою.
– Ой, не питайте, – сміється господиня, – коли б не Андрусь...
– А ось цей диван, чи, як галичани кажуть, бамбетель, і шафа ця, і стільці, та й стіл – все роботи Вашого діда, Глібе.
Невже?! Я мовби зачарований зовсім уже іншими очима розглядаю ці предмети чепурноусівського інтер'єру: ніби дід Сергій раптом передає мені вітання з далекого минулого й мене проймають одночасно і гордість за нього, і в доброму сенсі заздрість, що людина лишила по собі пам'ять, яка на певний час переживе його, по суті, продовжуючи тим самим життя Сергія Андрійовича Саганя.
Сідаємо за стіл, негусто заставлений наїдками: хліб, салат з редису, свіжі молоді огірочки, якийсь напій у скляному глечику і щось, швидше за все, алкогольне у трьох маленьких графінах, та ще господарі ставлять на кручені металеві підставки дві глиняні каструлі під високими кришками.
– Вам доводилось куштувати шпундру? – запитує Андрій Остапович.
Ми перезираємося.
– Ні.
– Але ж знаєте, що це?
– М-м-м... – невпевнено береться виплутувати нашу команду Аліса і ніяково усміхається: – Страва.
– Шпундра, – оголошує господиня, – стародавня українська страва з м'яса. Андрусь дуже майстерно її готує. Ну, і картопля з печі – без неї тепер ніяк.
Ага, так ось на що нам Гармашиха натякала! "Понадіявся дід на бабин обід", усміхаюсь я про себе. Ми з Алісою ненажерами ніколи не були, сьогодні, звісно, не Великдень, йшли в гості зовсім не з метою набити шлунок, а проте подружжя Чепурноусів, підозрюю, навіть однією цією обставиною вибивається із загального ряду клевенців, не кажучи вже про свою незвичайну господу.
– А ще я роблю наливки й домашнє вино, – хвалиться Андрій Остапович, – це ось вишнівка, це малинівка, а тут моя гордість – Каберне власного виробництва. У глечику Лесин узвар із грушок-дичок – дуже рекомендую до м'яса. Вам що налити?
Обід починається: напої чудові, кисло-солодкий смак м'яса в шпундрі неперевершений, картопля з печі неймовірно духовита, проте розмова настільки захоплює нашу четвірку, що ми лише спорадично згадуємо про свої тарілки.
... – Тато мій за національністю адиг, тобто, черкес, Селмен Дей, – розповідає господиня і я радію, що мій первинний здогад виявився правильним, – а мама українка, з Гуляйполя. Дарма, що я росла в російськомовному Києві, але завжди відчувала себе українкою, в мені весь час був дуже сильний потяг до всього українського.
– А як Ви пережили переїзд сюди? – цікавиться Аліса і я її розумію. – Чи легко тут акліматизувалися?
– У двадцять два роки це легше, ніж, наприклад, у сорок два. А ще коли й по вуха закохана... – Лариса Семенівна кидає на чоловіка теплий погляд. – Мене свекри добре прийняли; Андрусь робив просто неможливі речі, аби догодити: теплий туалет, ванну вони з батьком за три місяці винятково для мене обладнали, а це, між іншим, вісімдесят дев'ятий рік був – уявляю чого це коштувало сім'ї. Тоді на Клевені взимку всі ще в ночвах мились, бо комунальна баня, – була тут неподалік, за музеєм, – уже не працювала.
– Ще б я не старався! – Андрій Остапович сміється. – Таку красуню-киянку привіз – усі молодики Города заздрили: що врода, що фігура, а очі! Мати все боялась, аби не зурочили, щовечора Лесю святою водою кропила.
– Так і ти ж не гіршим був: стовідсотково відповідав прізвищу – вуса такі акуратні, завжди щіточкою підстрижені, а лоскотючі, страх!
Ми вже гуртом заходимося сміхом.
– Та що ми все мене й про мене... Вам самій як тут, Алісо? Хоч щось подобається після Харкова?
– Після Харкова точно не сподобалось би, – зітхає дружина, – тільки між Харковом і Городом ще стільки всього трапилось у житті, що я на багато речей стала дивитися зовсім іншими очима.
– А хто Ви по професії? – це вже Андрій Остапович.
– Маю диплом соціолога, тільки по своїй спеціальності не працювала жодного дня, переважно офіс-менеджером. Три останніх роки спершу дизайном інтер'єрів намагалася займатись, а тепер мушу заробляти на життя гелевим манікюром. А колись же мріяла бути філологом, російську культуру дуже любила, – кривиться Аліса на останніх словах, – доки не побачила зблизька русскій мір... Так відвернуло, що не можу навіть дивитися в той бік, а без мистецтва в душі багато стало пустоти.
– На світі є й інші культури: українська, наприклад, – Лариса Семенівна, як може, стримує здивування, навіть мені помітно, – хіба на тій одній світ клином зійшовся?
Аліса мовчить, опустивши очі, потім таки вичавлює щось схоже на зізнання:
– Це як в коханні. Ти любиш людину, а вона тебе максимально підступно зраджує. Розриваєш стосунки, але на нові не здатна, навіть дивитися ні на кого не можеш...
Западає тиша і всім незручно. Мовчки колупаємось в тарілках, доки я не наважуюсь спитати в господарів:
– Пам'ятаю ваших дітей, а онуків дочекалися?
– Онуків троє, – сумно всміхається Андрій Остапович, – правда, бачимося тільки в смартфоні. Славко давно вже в Штатах, свій бізнес там має, на однокласниці одружений, двоє синів у них; Софія наша вийшла заміж за японського дипломата, онучку Марину нам подарували, та й забрали; в Австралії зараз. Парадокс: вкладаєш у дітей все, що можеш – час, любов, виховання, пам'ять роду, а вони в результаті цього їдуть за тридев'ять земель шукати застосування тим здібностям, які батьки в них розвинули, сподіваючись, що вкладають у власне майбутнє.
– На жаль, і нас, очевидно, теж чекає щось подібне, – зауважую я, думаючи про Діану.
– Наші діти чудові, – Лариса Семенівна чи то виправдовується перед нами, чи дещо згладжує сказане чоловіком, – і люблять нас по-справжньому, й шанують, і допомогти ладні чим тільки можна: світ нам показали, гроші шлють, зять, коли його з Києва перевели, свій автомобіль подарував. Просто земне життя так влаштоване, що дітям, як пташенятам, самостійного польоту хочеться. Тож мусиш давити в собі батьківський егоїзм.
– Як вам моя шпундра? – Андрій Остапович робить спробу витягнути розмову з невеселої колії.
– О, чудова страва! – не знаю, вдавано чи ні, оживає Аліса. – По суті, м'ясо в кисло-солодкому соусі. Поділитеся рецептом?
На добрих двадцять хвилин увага компанії перемикається на кулінарні теми, аж доки моя половинка не видає, вочевидь, розслабившись, наболіле, але до цього часу замовчуване нею з делікатності переді мною:
– У мене складається таке враження, ніби приїхавши сюди, я зробила мандрівку в часі – років на п'ятдесят назад. Або й на сто. Чому тут час зупинився?
Я відчуваю, як тепла хвиля, супутниця сорому, приливає до обличчя: здається, й почервонів.
– Це з чого ж такі висновки, дозвольте поцікавитись, шановна Алісо? – здивовано усміхається господар.
– Ну, в нашій хаті, наприклад, жодних зручностей немає – і це у двадцять першому столітті! Та й, слід гадати, не в ній одній. Взагалі будинки тут якісь несучасні – я розумію, що регіон депресивний, грошей у людей мало, до того ж у всій цій старовині, – Аліса обводить очима світлицю, – є свій шарм, навіть більше, характер: я приємно здивована, не очікувала таке побачити. Ви тільки не подумайте, що насміхаюся, чи зверхньо ставлюся, навпаки: це все дуже мило. Місцева кухня сподобалась! Я нічого подібного в житті не їла, навіть у своєї бабусі. Діалект у вас тут цікавий. А ще за ці дні стільки всяких приказок наслухалась – за все життя подібного не чула. Тож яким чином це все тут збереглося?
Ти бач, як на ходу перевзулася: спершу куснула, під кінець погладила.