Ті з них, котрі підлікуються та підгодуються, а ще й наберуться хоробрості, — зможуть приєднатися до нас навесні.
Високий, широкоплечий, зі смаглявим вилицюватим обличчям та горбкуватим орлиним носом, Павлюк справляв враження фізично сильної, вольової і, безсумнівно, рішучої людини. Хіба що завічніла на вустах простакувата посмішка дещо руйнувала цей образ.
— Якщо тільки протримаємося тут до весни, — пробубонів собі під ніс Жадик.
— Щоб на такому острові, посеред рідного Дніпра — і не протриматися?! — не сприйняв його сумніву корсунський полковник. — Та з часом ми тут не лише Січ, але й справжню фортецю вимуруємо — кам'яну, неприступну, зі сторожовими вежами, і щоб у кожній бійниці — по гарматі. Ще й острів каменем обкладемо, щоб уже навічно...
Павлюк поводився з такою невимушеністю, немовби прибув на острів не після здачі міста, а в лаврах переможця. І ця впевненість у собі та в повстанській зорі війська мимоволі передавалася не лише гетьманові, але й усім, хто згуртувався в ці хвилини навколо командування, поблизу острівної пристані.
16
...Ось уже понад місяць тривала облога повстанського табору, проте й досі два полки реєстрових козаків, загін найманців і численне ополчення так жодного разу і не вдалися до справжнього штурму. Заки ріка не вкрилася кригою, кінні і піші роз'їзди карателів подвійним кільцем перекривали доступ до берегів, як повстанцям, так і тим кільком незначним бунтарським загонам з волості, котрі, не відаючи, в яких умовах опинилося військо гетьмана Сулими, намагалися підсилити його своїми погано озброєними лавами і благенькими обозами.
Так, допоки у реєстровців були гарматні набої, вони час од часу обстрілювали острів, особливо причали, намагаючись винищити якомога більше човнів, але ось уже впродовж тижня не пролунало жодного пострілу. Й упродовж того ж таки тижня тріщав мороз, віяла хуртовина, відтак на табір, у якому всіх коней уже було вибито, всі дрова й очеретяні в'язанки спалено, й завершувалися останні запаси борошна і проса, невідворотно насувалися голод, холод і хвороби. Вечорами, спустивши в ополонки, під кригу, померлих від ран і тифу, повстанці з сумом і відчаєм дивили на десятки багать, котрі реєстровці та поляки навмисне, аби вивести "зрадників" із душевної рівноваги, розкладали на самому березі, влаштовуючи, під гучну гру музик, ситі і п'яні гульбища.
— Видно, прогаяли ми той час, коли ще можна було прорватися крізь "коронне" оточення, — проказав Жадик, коли в черговий раз старшини зібралися за столом у просторій землянці, спорудженій неподалік лівобережної переправи. Деревина з рибальської хатини, як і з лабазу та з майже всіх возів, уже пішла на опалення та полагодження таких ось куренів-землянок. — Треба було все ж таки йти на прорив, коли ще можна було переправлятися на чайках та плотах.
— Тобто йти у човнах на гарматні жерла та сотні рушниць, пік і пістолів? — заперечив полковник Шило. — Там, у крижаній воді поблизу берега, всіх нас і поклали б. Якщо б подалися човнами за течією, роз'їзди драгунів теж переслідували б нас, берегами — та аж до самого порога, до кодацької фортеці.
— В якій нашого гарнізону вже нема, — подав голос пластунський сотник Тугай. Він прийшов останнім, дещо припізнившись, і тепер тулився на низенькому стільці у холодному запічку. — Як розповів полонений, котрого, вже пораненого, захопили мої пластунививідачі, — щойно до фортеці наблизився перший загін драгунів, частина козаків подалася на Січ, всі інші розійшлися по зимівниках, або пішли на волость. Та й на тих човнах, що вціліли після обстрілів, пішла б лише якась частина війська. Більшу частину повстанців ми змушені були б кинути напризволяще.
— Спочатку ми не нападали на карателів, тому що не могли дійти до них на човнах, — мовби вголос розмірковував Шило. Він був застуджений, ледве вимовляв слова, і чоло його палало від гарячки. — Потім не могли добутися берега, тому що крига була затонкою. І не крига зовсім, а такий собі "ясенець". Але ж незабаром крига буде такою, що здатна витримати навіть кінного. То, може, піднімемо всіх, поки що здатних тримати шаблю, і підемо на польський табір? На лівий берег, через плавні...
Всі очікуюче подивилися на Сулиму. Той сидів, уклавшись руками на стільницю, і невідривно дивився на полум'я каганця. Тугаєві навіть здалося, що він, або не чує мовленого старшинами, або ж просто не бажає брати участі в цій стихійній нараді. Та, розуміючи, що відмовчатись гетьманові все одно не вдасться, несподівано для всіх запропонував:
— Нам би, пане гетьмане, вийти на кілька хвилин на повітря та порадитись.
Оскільки сотник пластунів був єдиним, кому дозволялося усамітнюватися з Сулимою навіть під час нарад, усі, включно з гетьманом, сприйняли цю пропозицію спокійно. Тугай — чоловік хитрий і знаючий, раптом нарає щось путнє? Проте з порадами сотник не поспішав. Передусім звернув увагу, що полковник Бурлук на нараду не прийшов. А не поспішив до гетьманської землянки, тому що зараз у нього своя рада — з січовиками та реєстровцями сотника Яцуби, отого, що в Корсуні несподівано пристав до Павлюка. Та ще з тими тридцятьма, що прибилися до нас разом із останнім обозом з Переяславщини, з реєстру дезертирувавши.
— То що, Бурлук, Яцуба й інші. — вони збираються вийти з табору, щоб здатися полякам? Або мають намір по кризі відходити до Січі?
— Хтось із них, на варті стоячи, напевне, зустрічався з гінцями Караїмовича, за яким, звичайно ж, проглядає мармиза королівського комісара Киселя. Переговорів із поляками ці козаки прагнуть — ті і ті, ось у чому річ!
Вони підійшли під пагорб, з підніжжя якого, ніби велетенський гриб із-під пня, проростала невисока скала, і сховалися за неї від пекучого вітру, що бив у лице сніговою крупою. Бачачи, що мовчання гетьмана знову затягується, сотник запропонував:
— То, може, пов'язати їх — полковника, сотника, ще кількох горланів, — поки остаточно не збаламутили нам військо та не продалися полякам?
— Щоби поділити й без того ослаблене військо на два ворогуючі табори, які неминуче переб'ють одне одного? Ні, ми поведемося інакше. Поговори з Яцубою, прикинься його однодумцем. І завтра в нічний дозор нехай підуть його люди. Разом із твоїми. А ви з Яцубою будьте напоготові.
— Хочете самі вступити в переговори з Киселем?
— З обома полковниками, Караїмовичем і Барабашем, я знайомий. Під час зустрічі спробую схилити їх на свій бік; все ж таки під їх командуванням перебувають не поляки чи саксонські рейтари, а наші українські козаки, нехай і реєстрові, на службі у короля. І тоді вже втрьох будемо тиснути на комісара Киселя, котрий теж із наших, православних.
— Тобто здаватимемо табір?
— Не вдалося нам це повстання, сотнику. Мусимо визнати: не вдалося. Якби ми розпочали його ранньої весни, то до кінця літа мали б таку армію, перед якою тремтіли б гарнізони не лише Корсуня та Черкас, але й Кам'янця, Києва, Львова. Відтак значна частина тих реєстровиків, які сьогодні готові штурмувати наші укріплення, уже воювала б на нашому боці.
— Виходить, поспішили ми зі штурмом Кодака?
— Руйнувати його все одно треба було. Просто забули, що штурмуємо не чужинницький Трапезунд, після здобуття чи не здобуття якого можна сісти на чайки і податися в рідні краї. Тут усе складніше. Королівський комісар нахабно нацьковує козаків на козаків.
— Правду кажете, гетьмане. Бий свій свого, щоб чужий боявся — така війна у нас викрешується у ці дня.
— Тому й нагадую: у цьому таборі нидіє зараз цвіт козацтва. Немає значення — реєстрового, нереєстрового, повстанського — але козацтва. І погубити його постріляним на кризі чи вимореним голодом — гріх великий не тільки перед пращурами нашими, але й перед нащадками.
Тугай вигріб зі скельного виїмку трохи снігу, поласував ним, наче медяником, зітхнув...
— Тоді не гаятиму часу, — проказав. — Оце зараз і подамся до куреня сотника Яцуби.
— Прикинься, ти це вмієш, як ніхто інший. А я піду до гетьманського куреня і скажу, що нічого путнього запропонувати поки що не можу. Нехай кожен подумає. Зберемося завтра, та й уже будемо радитись.
Щойно гетьман проказав це, як із лівого, ближнього берега вдарила гармата. Потім гримнув залп одразу з п'яти чи шести жерл. Далі гармаші знову стріляли по черзі, розсіюючи ядра по всьому острову, наче велетенські насінини, з яких мали зароджуватися страх, біль і смерть. І так тривало довго, нестерпно довго.
17
...А за два вечори по тому, після чергового згубного обстрілу, та в самий розпал віхоли, сталося неймовірне: до південного мису острівця, по вже досить зміцнілій кризі, підійшли полковники Караїмович і Барабаш. Позаду них троє козаків ішли з мішками, в яких теліпалися бутлі з оковитою, а також лежали торбини з салом, шинкою, ковбасою-кров'янкою, цибулею і хлібом.
Побачивши таких високих старшин, Сулима, який сподівався зустріти бодай якогось там гінця від них, подумав, що в дипломатії своїй таємній Тугай, мабуть, занадто вже перестарався.
— Ми навмисне вийшли на цю косу, щоб не дуже кидатися у вічі твоїм козакам, гетьмане, — пояснив Караїмович, імітуючи щось подібне до обіймів. — Як бачиш, самі прийшли, віддаючись на твою милість, щоб не подумав, що, запрошуючи до себе, заманюємо у пастку.
— А таки-так, у пастку, — і собі розкинув руки Барабаш.
Щоб і справді не дуже привертати увагу, Тугай провів прибульців по ярку, над яким, через вал, було прокладено своєрідний "перелаз" і який підходив до скелі, що сіріла за двадцять кроків од гетьманського куреня, теж обведеного валом, але вже внутрішнім. Вартового, який чатував поблизу цього проходу, сотник спровадив одігріватися.
За столом їх уже чекали полковники Павлюк, Жадик, Бурлук і Шило, а також генеральний осавул Чернець. Козаки, що прибули з польського табору, швидко виклали з мішків усе принесене і, вийшовши в сіни, взяли на себе додаткову охорону цієї "таємної вечері".
Після першої та другої чарок зголоднілі повстанські старшини одразу ж накидалися на їжу, тому й балачка між ними та перемовниками з того берега точилася спроквола, і, власне, ні про що. Лише після третьої, як господарі вже не тільки зігрілися та підвечеряли, а навіть, з голоду, мабуть, захмеліли, Караїмович сказав те, задля чого й причвалав на острів.
— Як ви вже зрозуміли, панове, ми прибули сюди з миром, і надіслав нас королівський комісар Адам Кисіль.