Того й гляди, мого Марка-Мутанта зваблювати почнеш.
— Що значить "почнеш"? — коротко реготнула Ольця. — Я вже давно звабила твого нехристя. Тільки й того, що насолоди ніякої.
Варка, що вже налаштувалися було на продовження "оральних ігрищ", на якусь хвильку відриває голову від тіла мужчини, завмирає, намагаючись збагнути: варто Ольці вірити чи ні; зневірено проказує: "геть оскаженіла дурепа недогвалтована", і знову вкладається копичкою волосся на живіт Владя.
* * *
Виселок сестер Вербицьких сержант залишає лише через два тижні, перебувши під теплим дахом найсильніші лютневі морози. Проводжає його тільки Варка. Коли вони піднялись на пагорб, жінка показала на стежину, що ледь-ледь окреслювалася через проталини снігу.
— Оце нею й підеш, — ніжно каже вона, кладучи руку на плече Авгури. — Дійдеш до лісового озерця, а там побачиш путівець, який і доведе тебе прямо до церкви.
— Дякую, не заблукаю.
— Може б, ти й не йшов туди? — благаюче дивиться йому у вічі Варка. — За день-другий знову зайдеться на мороззя. У тій, прибудованій до церкви, комірчині-сторожці, в якій нудиться монах Іларіон, двом буде затісно, хіба що на годину-другу погрітися. Та й чернець останнім часом стає все відлюдькуватішим.
— Обіцяв ченцеві допомогти. Мріє до весни остаточно впорядкувати свій храм, але ж у самого в нього руки не майстрові. Певний час йому допомагали Ліквідатор і ще якийсь клишоногий чолов'яга, що випадково опинився на хуторі неподалік церкви і за азіатський лик свій прозваний був "Калмиком". Але з часом азіат цей зник, чутка пішла, що нібито його знайшли в зоні ті, від кого він переховувався, і вбили; а Ліквідатор захворів, та й остаточно занепав на силі, невідомо, чи й дожив до цих днів.
— Що б там не було, а надовго не затримуйся, ледве дочекалася зручної миті Варка, яка вже тричі вислуховувала це пояснення сержанта. — Звикла до тебе. Не просто як до прийшлого мужчини, а як до чоловіка свого кревного звикла. Ольця, та, бач, хіть свою сексуальну вгамувала, і тут же перестала звертати на тебе увагу. Мені ж, навпаки, з кожним днем ти здавався ріднішим, — потерлася щокою о передпліччя Владя, і не змогла стримати при цьому сліз.
— Ну, все-все, голі... Тільки сліз твоїх зараз не вистачало. Мені й самому не дуже хочеться прощатись, але. настав час побути на самоті.
— Так би й сказав, що набридли ми тобі. А то. "церкву треба лагодити; монахові допомогти обіцяв."
— І треба, й обіцяв.
— Хоча б під Новий рік навідайся; ніколи мені так страшно не ведеться в Зоні, як на свята. Збожеволіти можна.
— Ось і я теж божевілля побоююся. Можливо, до кінця зими ще побуду тут, а навесні треба виходити з Зони, поки ще є сили для того, щоб якось обживатися поза нею. Словом, подумати мені треба, й остаточно. на щось та зважитись. Але вже остаточно.
Ще не дослухавши його, Варка оглядається і бачить, що слідом за ними, скрадаючись, іде Марко-Мутант. Авгура простежує за її поглядом і теж помічає підлітка. Той підкрався ще ближче і зачаївся за широким стовбуром дуба.
— Я боюсь його, — вчепилася Варка в груди Авгури. — З кожним днем я все більше і більше страшуся цього ірода. Мене переслідує якесь лихе передчуття.
— Він що, нападає на тебе?
— Ні. Поки що — ні. Але дивись, як швидко і яким страшним він виростає. Спочатку здавалося, що так і залишиться карликом, аж раптом цієї осені та зими він подався у зріст, і тепер усе важче приборкувати його. До того ж, останнім часом він ще, здається, й ревнує. Мабуть, Ольга, ця дурепа недогвалтована, й справді розбестила його. Її ж і саму вітчим ще в дитинстві зґвалтувати намагався, проте сусідка випадково завадила. Щоправда, з часом Ольця зізналася, що то вона сама вперто провокувала вітчима, аж на дев'ять років молодшого від матері нашої. Відтак сама ж мати й назвала її по тому "дурепою недо— гвалтованою", причому прилюдно.
Сержант помовчав, даючи зрозуміти, що не хотів би й далі заглиблюватися в родинний содом Вербицьких, але, все ще не в змозі різко змінити тему, проказав:
— .Хоча згоден: з роками жити поруч із Мутантом ставатиме все страшніше.
— Правда, іноді він добуває їжу. Оце в сусідньому селі кролі розплодилися, то приносить. Але ж ти сам бачиш.
— Існує тільки один вихід: залишити Зону і віддати його до якогось інтернату
— Як же з ним вийти звідси? Як вказатися на люди? Та й куди я тепер піду?
— Туди ж, куди йшли всі інші біженці, про яких держава хоч якось там, а піклується.
— Легко тобі казати. А тут же моя рідна хата. Дім мій — тут, а не десь там, поза Зоною.
— Ну, інші чорнобильські біженці-переселенці теж залишали в цих краях не тільки стайні, але й родинні гнізда. Сама ж казала, що майже два роки в медичному училищі навчалася. Бодай санітаркою, а в якусь лікарню приймуть. Згодом підучишся...
Вони обійшли джерело, з якого витікав струмок, тепла вода котрого проступала через пробиту кимсь, можливо, оленями, лунку, — і далі стежина повела на пагорбок. Озирнувшись з узвишшя, вони побачили, що Мутант уже дістався джерела, став навколішки і по— звірячому якось п'є воду.
— Слухай мене, — взялася за сержантову рушницю Варка, — а може, б ти його. той?.. — кивнула в бік Мутанта, даючи зрозуміти, що має на увазі: "може, б ти його вбив?". — Ніхто б і не знав. А я б до могили мовчала. Був і нема. Ще й віддячила б тобі. Ой як віддячила б!..
— Ти що? — вирвав рушницю з її руки Авгура. — Збожеволіла?! Це ж твій син.
— А я вже й не знаю: син він мені насправді, чи лише якийсь моторошний привид, такий собі "дух-домовик", що випадково матеріалізувався та так і лишився на цьому світі. Ти повірив би, що ця напівзвіряча потвора — твій син? Потвора, яка тебе самого в будь-яку мить може розшматувати і злюдожерствувати?
— І "злюдожерствувати", кажеш? Ангельське слівце ти вигадала, — мрійливо прислухався до звучання цього моторошного словотвору. Час від часу в ньому прокидався літератор, поет. І хоча ще в казармі Авгура намагався зректись творчого пера, саме воно зрікатися його не збиралось. — Та все ж таки Марко — твій син.
— Тому й прошу, що мій, — крикнула Варка, і вхопивши рушницю обома руками, знову зірвала її з плеча Авгури. — А сина я собі народжу від тебе, чув? Таким народжу його, що всі навколо заздритимуть!
Відбігши від солдата, вона прицілилась в Марка, що саме вийшов на стежку й опинився за кілька кроків од них, і натисла на спусковий гачок. Потім ще й ще раз.
У цей час Марко-Мутант ішов, простягаючи до матері всі три руки, і, як завжди, всміхався своєю моторошною посмішкою.
Зрозумівши, що пострілу не буде, тому що в домі в них сержант завбачливо тримав рушницю розрядженою, Варка відкинула її від себе, осіла на почорнілий весняний сніг і, закривши лице руками, заплакала.
— Іди-ди! Ди! Іди-ди!.. — вигукував Мутант, поспішаючи до матері. — Іди-ди! Ди! Іди-ди!..
37
Допитувати Романа Ігуду почали лише на другу добу, вже по тому, як підмовлені співкамерники встигли добряче побити його. Правда, били акуратно, професійно, не калічачи і не травмуючи обличчя. Ігуда почувався сильнішим за будь-кого з них, але добре розумів, що побиття відбувається на замовлення, і хлопці всього лиш старанно відпрацьовують свій хліб. Коли ж він покалічить хоча б одного з них, це вже може перерости у карну справу. Якщо, звичайно, ці бандюки, з люті, не задушать його, сонного, серед ночі.
Єдине, на що Ігуда поки що зважився, то це дати кожному з п'яти співкамерників — кому в вилицю, кому під ребра, і твердо пообіцяти, що розбиратиметься згодом з кожним зокрема. І бандюки притихли; ще не збагнувши до пуття, що він за птаха, кожен із них уже відчув, що в м'язах цього чолов'яги причаїлася звіряча сила.
— Так, как ви в свое время назвалі "волгу"? — поцікавився майор Живодьоров, щойно Ігуду ввели до невеличкого кабінету, пристосованого спеціально для допитів, кажется, "кацапскім воронком"?!
— Хіба ж тільки я один так називаю?
— Вєкавую дружбу нашіх народав охаіваєшь, гніда кіношная?! Ето ми, русскіє, імєєм право називать вас, хахлов, — "хахламі", а всех прочіх — "нацменамі", пойняв? Но, чтоби ви, хахли, да нас, русскіх — "кацапамі" ілі "нацмєнамі"?! Да нікада! Ні тогда, прі Саюзє, ні теперь! І токо так, пойняв?!
— Загалом-то вас завжди презирливо називали "москалями", — сумирно визнав Ігуда. — Але, виявляється, "кацапи" звучить для вас дошкульніше, а головне, історично виправданіше.
Роман помітив, як збагряніло лице Живодьорова, і той навіть здійняв був кулак, щоб, чи то вдарити Ігуду в лице, чи вперіщити по столу, за яким вони обидва сиділи. Але в останню мить стримався, і повільно, знервовано опустив кулацюгу собі на коліно.
— Нічєво, ти у меня сейчас нє то запайошь, тому шо у нас токо так, пойняв?! — нервуючись, Живодьоров одразу ж переходив на свою суржико-москальську мову, і при цьому якось дивно, конвульсійно, стискав пальці рук, нібито розминав у долонях масажні м'ячики.
— "Запаю" я тоді, коли нарешті до влади прийдуть "наші".