Пахнув раз, другий, зробив глибоку затяжку, а тоді задоволено вихукнув такий струмінь диму, що Тузик кілька раз чмихнув і поспішно відійшов. Та видихнута ним хмара і була "вольним повітрям". Бо воно від власного виробу, про яке не відає влада. А провідає — лиха не оберешся. Як і за оковиту, якщо сам виженеш. Державна монополька. То й тиче дядько розсаду з турецького насіння десь між конопель, бобу-тичкуну, картоплі. Пасинкує, обрізає стебла, в'ялить, зв'язує листя у пампушу, тонко нарізує, буркун підмішує. Зате який пах! Але ж ховайся з ним, мов хлопчик від батьків, який пробує курнути самокрутку з дубового листя, кінського сухого кізяку, стручків бобу чи вати. Ділиться лише з двома-трьома мужиками. Не донесуть, знає.
Дмитрик, як тільки дізнався, що дядько, їхній сусід, з онуком, його другом, збирається в ліс, ублагав батька піти з ними. Бо гриби грибами, а з дядьком Панфілом, то ще й як цікаво! І не лише дітям, а й дорослим. Він стільки знає всього! Багато, мабуть, і небилиць видумує, але, видається правдиво все.
— З дядьком Панфілом можеш, — погодився батько. — Тільки в Казну не йдіть, і до Француза. Один в мурашник може посадити, другий теж не попустить. Заплатиш чи відробиш те, що нарвав чи назбирав. В ліс Цілінської можна. Полька, але до людей по-людськи...
— Нездала ця осінь на гриби. Дощів брак, — визначає дядько, докурюючи.
— Е, дядьку, недалеко від мене йшла баба Грибиха. Додому вже, мабуть. Повний козубець білих несла. У неї якийсь нюх на гриби. Коли не піде, — з повною корзиною.
— Який там нюх? — всерйоз заперечує дядько Панфіл. — Для неї вуж їх шукає. От він то має нюх.
— Як то? Ручний вуж? — округлились очі Дмитрика. — Оце то так! Не чув.
— То чуй. Бо ти ще малий. Ще не таке є на світі. Її даремне Грибихою прозвали, вона без вужа слабша тебе по грибах. Вона Вужиха. Вуж в неї дома живе. Здоровенний гад. Молоком ласує, її корову ссе. Певно і сусідських, бо, коли її криворога запускається, сусідські дають менше молока. В ліс іде
— обвиває її за пазухою, вона ще рушником обмотається, одіж накине. Там випускає. От тобі й секрет весь.
— Фу, — видихнув Дмитрик. — Ну й ну! А де ж він спить?
— В кучі1 зимою. Тепер з нею у постелі, мов із своїм чоловіком Зеноном. Нагло вмер, — дядько вмовк, щось роздумуючи.
— Заснув літом на свіжому сіні, що позакидав звечора на вишки[72] [73], а вранці вже не прокинувся. Страшно мені й казати таке, але я от думаю, що йому вкоротив віку отой вужака. Обкрутив уві сні шию, стиснув, і все. Чому б то лице Зенона було чорносинє, мов спіла слива?.. Тю! Дурень старий. Наплів чортзна що. Налізло на язик. Забудь. І нікому ні слова. Бо та Вужиха може нам обом поробити таке, що ніяка баба не відробить.
Дмитрику по спині ніби холодний вуж проповз. Але то на мить. Бо від почутого засвербіло до незнаного ще дужче.
— А вам колись бувало страшно? — ошелешив він дивним питанням дядька, від чого той спочатку чомусь усміхнувся, потім спохмурнів.
— Хе, чого захотів... Та якби я оповів, то ви б не спали ніч. Підростете трохи — почуєте. Нам вже й до хати пора. Дмитре, покажи-но свою корзину.
Нічого не підозрюючи, Дмитрик простягнув її дядькові. Той з своєї додав йому кілька справжніх, червоноголовців. Дмитрик норовито спробував віддати.
— Не візьмеш — більше не пара ти мені в лісі.
Зависокою була ціна, і Дмитрик здався.
— Тепер правильно. У всіх рівно. Дощі ще будуть, гриби теж.
ЛАТКА І МАКІВКА
Про те, що у серйозного на вигляд, з обвислими шевченківськими вусами, дядька Панфіла добра душа, в селі знали. До того ж весела, жартівлива. У виставах, які в селі почала ставити "Просвіта", він грав смішні ролі. Батько у Дмитрика суворіший. Але вони, можна сказати, товаришували. Як підмога кому треба, — в супрязі. До Паски в складчину навіть кабанця купили. Та й в підсобі іншим не торгувались. От тільки, вважав Дмитрик, хтось з недобрих людей накинув дядькові образливе псевдо Латка. Хоч таких, ніби, й не повинно бути, бо хата дядька Панфіла і тітки Зіни чомусь притягувала молодих. Тут навіть дихалось якось легше.
Вечорниці чи прядки1 найчастіше тут. Взимку це один захід — праця і розваги. Вечорничники знали, що у сінях, збоку хатніх дверей, у липовій бочечці, терпкий буряковий квас — черпай квартою. Тітка може пригостити скибкою маківника, квашею[74] [75]. Надвечір дівчата з кутка[76] сходяться з своїми прялками[77], днищами[78], кужілками[79], кужелем[80], веретенами[81] першими. Хлопці згодом. Працьовиті — з клубками мотуззя із волокон коноплі, глицями[82], копилами[83] [84], аби плести постоли, а для своїх батьків дехто — для виду, байдикуваті — з диньками11 чи смаженим горохом в кишенях, бажанням розваги. Спочатку мовчазна робота, потім робота з жартами, підколками, новинами. Хлопці грають в карпача[85], інші в дурня. Далі — спєвкі.
О, про пісні й говорити нічого. Як хліб до борщу. Коли хлопці починали козацьку, дівчата просили:
— Ви не на повний голос...
Те стосувалось насамперед Самійла, плечистого рослого парубка з голосом, мов ієрихонська труба. Не від подиху, від звуку, гасова лампа — блим-блим і гасне. Та спєвки продовжуються. Дядько Панфіл запалює на припічку лучину — ту не вгасить голос. Дівчата зупиняють прялки, відкладають веретена, долучають свої переливи до хору. Бо ж і перепочити треба. А хлопцям у напівтемряві котрусь і пригорнути.
До тітки вечорничниці звертались по імені, але в селі люди між собою називали Маківкою. Бо добрий шматок землі, який дядько завше називав латкою, засівала .маком. Маковками обдаровувала дітей, а то й дорослих, а для колядників
— маківничок. Дядько Панфіл, з яким вона жила душа в душу, називав ще ласкавіше.
— То ти, моя дорога Маківочко, — обійняв її, вернувшись з ринку, — наший на ті дірки латку. Я ж на панський баль не піду.
Дядько мав купити собі штани. Та привіз із Ковеля Шевченків "Кобзар". Потріпаний, зачитаний, але ще в гожому стані. Все село гомоніло. Отоді до нього Латка сама пришилась.
Три роки тому змінився дядько Панфіл. Овдовів. Удвох з Грицьком зостались. Бо ще раніше, коли той був маленьким, його матір поїхала в Росію, щоб повернути батька. Спокусив її, молоду, вродливу, але наївну, якийсь ловелас у Ковелі, де вона вчилась. Нівроку тваром, балакучий, навіть в село приїжджав. Обіцяв поєднатися. Такі щасливі картинки сімейного життя малював! Дядько Панфіл все одно ходив, мов прибитий,
— звихнулось дівча. І як з'явився плід нещасливого кохання, ошуканець накивав п'ятами. Нібито, у нього в Росії була сім'я.
— Я його поверну, — вперлась дочка рогом. — Синові потрібен батько.
— Дурепа! Кошеня сліпе! Теля наївне! — кидав розпалений неочікуваною впертістю своєї вчорашньої гордості і надії, від безпорадності і неможливості щось змінити, батько. — Не знаєш цього диявольського племені! Краще чорт в хаті, аніж москаль. Як не брехне, то не дихне...
Дочку, як темна ніч проковтнула. Може те й вкоротило життя Зіни, бо Маківка почала швидко всихати.
Поволеньки виходив з тої контузії Панфіл. Розраював Дмитриків батько, а найбільше — то Оксана Сулима, яка була в селі організатором "Просвіти" і намагалась знов прилучити дядька Панфіла до громадських заходів.
— Дядьку, ви "Кобзаря" вже напам'ять знаєте, — звернулась до нього. — Шевченків день через три тижні. Прочитайте щось людям.
— Добре, я подумаю, — пообіцяв, а на другий день погодився.
Дмитриків батько ради такого дня уступив під театр свою клуню. Один засторонок обладнали під сцену, тік і другий засторонок, який звільнили від околоту, під залу. Роботи хлопцям, дівчатам — по вуха, але вона успішно просувалась. Найважчим було одержати дозвіл від солтиса і поліції. Нелегко, але вдалось переступити і цю перешкоду. Людей набилась повна клуня. Аншлаг! З успіхом пройшла "Наймичка", співочі номери. Та, мабуть, найпалкіші оплески одержав дядько Панфіл за "Сон", "Розриту могилу", "Заповіт".
— Панфіле! — після вистави обхопив його Дмитриків батько. — Та ти ж справжній артист!
— Хе, артист! Як з клоччя батіг, — відмахнувся Панфіл, хоч видно було, що йому приємно. — Знаєш, як Оксана загадала мені, та сказала, що ти свою клуню під те діло надаєш, думаю: я що — колода якась безмізка? Ну, долучусь, спромогну чимось. Але те багато хто може. А в мене є "Кобзар". О, то сильна книжка! Я його напам'ять знаю. Там такі вірші, такі думки і поради, що їх не приспиш, не запроториш в жодну Картузберезу[86]. Чую, нуртують, не дають спокою. На волю просяться. Ото я їх і випустив. Їм вільно стало, мені полегшало, і людям, бачу, до серця припали...
З того часу приморозок Панфілової душі почав відтавати, він став почувати себе впевненіше: Шевченко — його могутній спільник. Словами з його поезій він часто пересипав свою розмову. Поки що за виставу нікого не оштрафували, але недвозначні натяки солтиса говорили, що те попереду.
Пішли рясні дощі, полізли гриби і Грицько сказав Дмитрику, що дід збирається в суботу за ними, і велів переказати йому. Ого!.
— От, бачите, хлопці, ми і без вужа маємо по повній корзині, — вдоволено пурхнув хмарою диму дядько Панфіл, коли вони присіли для відпочинку. — Хай тепер Вужиха позаздрить нам.
— А як вона того вужа приручила? — перепитав Грицько.
— Хто зна. Може, через батька, він, кажуть, був чи то чаклуном, чи вовкулакою. Хмари вмів розганяти.
— Хмари? — аж розширив очі Дмитрик. — Як це? І бачили люди?
— Не бачили.