лядали і від'їхали вони гень аж під вечір на доброму підпитку, бо їм довелося випити в різних місцях чимало дерманського самогону, що ще посилило їх приязні наміри, але коли вони запропонували мені вертатися разом з ними назад до Рівного, я делікатно відмовився, вказуючи, що маю відрядження побути тут кілька днів, що підтвердив також і Аріо. І вони від'їхали. І мені навіть прийшла була думка, чи не боялися вони, що я залишуся на селі і не вернуся назад, що було б для них чималою неприємністю... Але поки що ця проблема не виглядала аж так актуальною і вони спокійно повернулися во своясі.
А ми з Танею залишилися святкувати далі. Другого дня цих свят, прибули з Тилявки інші наші родичі і всі ми разом ще раз зустрілися на руїнах нашого старовинного родинного огнища, а пригадуючи, як то колись ми щороку з'їжд-жалися сюди, з далека і близька, щоб побути разом і відзначити нашу родинну нерозривність.
Із старого нашого гнізда стояла лиш одна мурована, крита бляхою хата, збоку стояв свининець, по середині, вкопаний в землю, кират без машини, трохи далі стовбичило кілька мурованих стовпів колишньої клуні, перед ними стояла маленька копичка соломи та відокремлено стояв ще шматок мурованого з каменю хліва і в ньому одна шкапина коняки і одна хвостина корови... Так загосподарила тут всемогутня партія визволення світового пролстаріяту... За гаслом:
Ми всьо разрушім,
А патом, ми наш, ми новий мір пастроїм,
1 Кто бил нічєм, тот будет всем...
Але очевидно, це станеться вже не за нашого життя. Бо за наше пів століття їм ще далеко не пощастило побудувати хоч би такого, як вони з такою фурією тоді руйнували...
Ми з Танею пробули тут три дні і звичайною підводою від'їхали до Рівного. Наслідком цієї поїздки друкувався в чисельній тодішній пресі мій екстатичний, школярського типу, фейлетончик "Поїздка через май". "Поля, одно за одним, відкриваються, мов сторінки чудової книги... Всі вони зелені... Прекрасна, свіжа, соковита зелень — зелень хліба, зелень чорної землі... Вітаємо тебе, рідна і прекрасна!" "І далі... Дермань! Знаєте ви, що таке Дермань? Ні, сказав би Гоголь, — ви не знаєте, що таке Дермань. Це дуже простора і дуже барвиста казка. Вже здалека розгортається вона цілими милями вправо і вліво, вже здалека виринають із зелені то знов десь зникають золоті хрести її церков. Вже здалека цілими натовпами облягають зо всіх сторін краєвиди і горе вам, чоловіче, коли ви не мистець, не поет, або принаймні не звичайний фотоаматор з яким небудь "Кодаком" на через-пліч. Все то накидається на вас хижо зо всіх боків, ніби зграї звірів і хоч-не-хоч ви здаєтесь. Зупиняєтесь, здіймаєте капелюх і глибинно вітаєте цю царицю волинських сіл"...
Таким ось пеаном почалась друга моя "неполітична" частина журналістичної діяльности у той час. Ніхто не казав мені, що я маю писати, але я і так знав, що я маю писати. Щось таке патетичне ніщо. І по можливості менше. Щось ось, як "Поля і танки", з такими розмайними розважаннями: "Ой, у полі вітер віє, та жито половіє! Знаєте цей розгульний, широкий мотив? Він виріс разом з житами, він викохався в просторах на крилах буйних вітрів. У ньому вислів душі людини, яка цілі віки тут жила, тут лила свій трудовий піт. Широкої, щирої, великодушної, правдивої людини".
"У ці зелено-голубі простори з невідомо яких далечин, вилізло і в неладі зупинилося п'ять залізних потвор. Отам на пригірку, там при долині і там під горбиком... Зеленавої барви під жито, а деякі вже поруділи. Вони стоять і дивляться в небо... Дивляться навкруги, нюхають обережно простір і, здається, кожної хвилини готові зареготати своїм сталевим реготом"...
"О, боже, танків, сталі і зубчастих коліс! Зглянься на свої творіння і зруш їх з цього закамянілого стану. Дай їм життя, щоб могли вони повзти житами, межами, чавити грудьми і лупати чорну землю, лишаючи за собою довгі, широкі, порепані сліди. Руш, руш їх — дикий, сталевий боже!"
"Вони знають, що сюди знову прийде плуг, і кожної весни обгорне їх старанно зо всіх боків, поблажливо з почуттям неймовірної і вічної певностн в перемогу. Золотий плуг з з доброю блискучою срібною плитою і з щедрою долонею, яка любовно та побожно оберне долоню землі і посіє зерно, щоб був хліб, щоб було життя і був людський на землі сміх"...
Отже, мир. Мир для орачів. Для людей. Безсилий бог танків проти сили жита. У той час, це звучало розпачливо. Що сказали б генеральні штаби, які повертали тоді планетою? І ті довгі низки потягів, які день-щодень везли на схід танки? Та і в нас самих ця розчуленість не значила ще миру, коли все довкруги було поняте війною. Це просто "мирність" серед немирности. Я це також висловлював у таких фейлетонах, як "Ера й література", з моттом молодого ентузіяста Герася Соколенка, який, вторуючи за Хвильовим, "Душа горить новою ерою, залізний ритм у ній росте", давав мені надхнення твердити, що "Людина ділиться на слабу і сильну, а тому вона поділиться на переможну і подолану" і тому радилось "нічого не боятися, дивитися на все відверто і свідомо, брати життя таким, яким воно є". З надією, що "ми переможемо".
Цю надію висловлювалось по різному. Наприклад, той
самий юнак Соколенке зо всією притаманною нам лірич-
ною щирістю, плеканою з часів незапам'ятних, надхненно
співав:
ВОЛИНІ
Палає день весняний, Над маривом долин... Вже новими піснями, Звучить моя Волинь.
Вже квітка і билинка Прокинулись від сну, І Леся Українка 4 Співає про весну.,'
Іде вона лугами В зеленому плащі, Шумлять над берегами Берези і кущі. В лісах, в степах безкраїх, V селах чарівних, Бадьорий спів лунає Повстанців молодих.
Встають вони з туману, Як молодість моя, За ними йду рум'яний Такий тривожний я. Іду, іду в загравах По огнених путях, — ; Закоханий у трави, У грози і життя.
Таке захоплення ще могло друкуватися у легальному жіночому часописі "Українка" в Костополі, висловлюючи "бадьорий спів повстанців молодих".
А це значило, що миру не було. Байдуже, що мої фейлетончики брязчалн миром. Не вірив у це також мій молодий адоратор Соколенко, гіперболізуючи настрої Волині, знаючи, що ця ідилія це кокетування з бочкою пороху.
А чи вірили нам тодішні наші протеже з високих урядів? Не дуже. До мене був приставлений своєрідний спостерігач Ю. Омельчук, який намагався втертися до нас в дові-р"я, вигадуючи чудернацькі претексти, щоб бути поблизу до нас. То йому дуже подобалось опалюватися на сонці в нашому городці, де не було для цього місця, то знов він привіз нам ціле піяніно, щоб могти лиш у нас "інколи" бувати і пограти на ньому.
Це, одначе, не багато йому давало, ми знали його, як ревного вислужника Ес-Де сексотського типу, а тому трималися від нього здалека. Наше товариство складалося з людей довірених, нам знаних, з якими ми могли говорити сво-бідно без страху, що нас може чути небажане вухо.
Розуміється, що я не цурався зустрічей з громадянством, мене часто кликали на різні засідання і зустрічі. Зустрічався з рівенським єпископом Платоном Артемюком, якого знав зі шкільних років, коли він учителював у Дерманській Учительській Семінарії і викладав у нашій Вище-Початковій Школі природознавство. Ми їздили з ним на села з приводу різних свят, де я виступав з промовами... Звичайно, після кожної такої поїздки, появлявся мій фейлетон в пресі.
До всього додавалось листування. Приходили листи з різних кінців нашого світу і нашого середовища з різними справами. Для прикладу, наведу з них кілька. Ось мій друг з Праги, відомий мистець-маляр Микола Бутович, міг писати таке: "Найзнаменитіщий з Волиняків! Листівку Вашу дістав, чув, що і п. Лісовський мав таку, лиш з більшими інформа-ціями. Дуже тут всі втішені, що коло Вас все гаразд... Видно, що і шлунок Ваш в порядку — значить, то було на нервовім тлі. Було би цікаво, щось більше довідатись про Вас і що коло Вас. Як можете — напишіть. Поінформуйте, чи такому чудакові, як я, треба бути там в Рівному, чи добре він там себе почував би, чи мав би працю (хоч би і в бюрі пропаганди) і чи мав би що їсти? Чи Ваша Маруся до Вас вже добралася, чи забарилась у Львові? Чи знаєте пані Ха-ритю Кононеикову? Здається, вона в Рівному. Користаю-чись з Вашої адреси, посилаю їй листівку і будьте ласкаві їй передати. Чув, що сестриці Льоліка за короткий час вибираються відвідати свою бабцю. Коло мене все по старому, хіба, що число дому змінилося з 126 на 128, але дім остався той самий, як і я, — хіба, що схуд! Але тут помітно всі схудли, то значить не доми, а люди. Часом мені сниться сало, соняшники і правдиві українські дівчата, а не емігрантські "напередп'ятами". Пригляньтеся мені щось цікавого, як обіцяли. Я написав цілу купу нових "дуже гарних" епіграм. Ваш приятель (проф. Антонович) щось на мене гнівається і то міцно, бо я про завдання мистців дозволяю собі інакше думати. Ваша симпатія Ляля, здається, зробила докторат, я там тепер не буваю, так що не цілком поінформований. Ляту-ринська хотіла б на Волинь вертатися та не може списатися з братами. Y Галі Мазепи син виріс, скоро, мабуть, до школи піде. А що ви? Треба продовжувати рід не лишень в романах, айв дійсності. Пишіть. Здоровіть знайомих. Ваш М. Бутович" (21.VI.42).
А Оксана Лятуринська, авторка збірки поезій "Княжа емаль", малярка і скульпторка, та сама, що "хотіла б на Волинь вернутися", між іншим, писала таке: (Прага, 2.VII) ..."А у мене!... Большовики закатували всіх моїх рідних, та вислали на Сибір, а хутір спалили. Лишилися діти. Я мушу поїхати додому і заопікуватися ними. Але так тяжко дістати дозвіл. Для візи я потребую мати посвідку від громадського уряду в Старім Олексинці (де я належу), що я там приписана і маю майно, а повітовий уряд мав би підтвердити, що не має нічого проти мого приїзду.
Y мене не лишилось нікого тепер удома, щоб міг клопотатися цією справою. Послала ж просто через волость до повіту — чужим байдуже мої клопоти. Отже, прошу Вас: може Ви масте когось знайомого в Кремянці, хто б міг вплинути на рішення "крайсгауптмана" і тим допоміг мені дістати тут візу? Духом я вже давно не в Празі, — вию вовчицею на згарищі Лятуринщини. Ваша, Лятур..."
П'ять днів згодом, знов її лист: "Пане Уласе, я написала прохання до волосного уряду в Старім Олексенці, щоб мені видали посвідку про мою приналежність до Ст. Олексенця і що я маю там землю, також послала через в