Ще звієшся, а що я сам-один, без тебе? Пропаду...
Алісі приємно, я це добре бачу.
– А що це ще за холодець такий? – нарешті цікавиться вона. – Ти мені про нього нічого не розповідав. Холодець це ж заливне.
– Ні. Тут на традиційне заливне кажуть захолод. А холодець це, дуже умовно, щось на зразок окрошки, тільки в рази смачніше. Давай будемо робити, доки я не забув рецепт.
Коли нарешті холодець готовий і справа доходить до обіду, я вперше за дев'ятнадцять років спільного з Алісою життя чую, як вона, захопившись процесом, гучно сьорбає з ложки прохолодну страву, а усвідомивши, що мимохіть накоїла, злякано зиркає на мене.
– Між іншим, – кажу я на той її позирк, – недавно трапилось мені чути, що в Японії гучне сьорбання є ознакою ввічливості, бо сигналізує господині, що її страва гостям дуже подобається. Тому ресторанний етикет залиш для мегаполісів, а тут розслабся і отримуй насолоду. Головне – кісткою з риби не подавися, бо з власного досвіду пам'ятаю, що це вельми неприємна штука. А тепер зізнайся офф-рекордс: смачно?
– Дуже! Навіть не очікувала, що таке поєднання простих продуктів дасть подібний ефект: Клопотенка би сюди. Єдиний мінус це риб'ячі кістки.
– Нічого не вдієш – традиція.
Вона раптом заходиться сміхом.
– Ти чого?
– Згадала примовку про дяка. Знаєш, є в ній щось таке... Точного визначення поки що не підберу, але там і дотеп, і сюжетні повороти з інтригою, і певна ритміка. Одним словом, великі оригінали тут живуть.
Я на це вирішую промовчати. Бо сказати дружині: "Бачиш, а ти колись не хотіла сюди їхати, гребувала українською провінцією", нагадати про її москвофільство, буде для Аліси більше, ніж образою. Це як удар у сонячне сплетіння людині, яка тобі довірилась, опустила руки, не захищається, не очікує підступу. Дорікати жінці, коли вона зізналася тобі, що визнає власні помилки... – та ні, я на таке не здатен. Історія Аліси нагадує мені чимось історії тих самовпевнених європейців, які по іронії долі опинялися серед аборигенів Нової Зеландії, Полінезії, Австралії або Америки (та навіть Японії!), наперед вважаючи їх дикунами, а поживши серед них, часом відмовлялися повертатись до суспільства одноплемінників.
"Не поспішай, – кажу я собі, – чи давно ти сам поглядав на клевенців зверху вниз?" Кажу собі й дивуюся: а, власне, коли ж у мені самому стався цей перелом? Коли скепсис та іронія переросли у сприйняття? Чи не тоді, як раз по раз почав розуміти власну непристосованість та безпомічність в тутешньому житті? Тільки відвертий дурень може вважати, що великоміська форма життя є єдиною, яка заслуговує на існування. А коли так, то й поділ цих форм на сорти так само безглуздий у своїй категоричності. Жаль, що часом для подібного розуміння людям буває потрібно пожити в бліндажах і траншеях просто неба, під безперестанними обстрілами, а часом навіть побувати в пеклі.
Неділя, опівдні. Йдемо в гості до Чепурноусів. Немає нічого важчого й невизначенішого, як похід у гості до невідомих, по суті, людей. Це ще той квест: для Аліси – як вдягнутися, для мене – що подарувати. Одне тут добре: гардероб дружини тепер настільки компактний, що й обирала вона лише з двох варіантів. Я ж пікся вибором подарунку тільки добу, здебільшого, коли фарбував. Потім, як завжди буває зі мною, прийняв спонтанне рішення: для господаря куплю книгу, для господині квіти. Вгадаю з книгою чи ні – значення не має, головне, вона в нашому випадку точно підійде більше, ніж щось алкогольне. Якось не поєднуються в моїй уяві образ директора місцевого музею у вишиванці й, скажімо, пляшка шотландського віскі "Баллантайнз" чи грецького бренді "Метакса". Погуляв у середу по книжкових сайтах і досить швидко зробив вибір та оформив доставку. Букет троянд знайшовся в місцевому квітковому магазині. Купивши сьогодні зранку, та пам'ятаючи про Всевидяче око Клевені, задля інтриги сховав його в непрозорий пакет.
Вийшли за хвіртку, повернули направо, йдемо. Тут пройти метрів вісімдесят, але якраз мимо двору Гармашихи, навпроти якого Гергелі живуть, далі за ними двір приймака Кау... І хто би сумнівався? – Уляна Петрівна якраз вертається з базару: молочне своє продавала.
– Драстуйте, – звіддалік іще, мало не від містка. – Куди це ви?
Так ніби не зрозуміло, що за її двором іншого, крім Чепурноусів, немає, а ми в святковому, можна сказати, одязі. Не в луг же, бо десь там попереду Рукав з Клевенею зливаються воєдино, утворюючи видимий кінець тутешнього світу.
– В гості, – відповідаю стримано і одразу ж відчуваю, як від сусідчиної ревності густішає повітря й електричні розряди ось-ось пронижуть нас наскрізь, а, можливо, навіть спопелять на порох.
– Понадіявся дід на бабин обід, да голодний і спать ліг, – чуємо ми загадкове бурчання Уляни Петрівни й мимохіть переглядаємось: про що це вона?! І вже неясні передчуття бентежать наші душі, сіючи в них зерна сумніву: що чекає нас ген за тими ворітьми?
А ворота Чепурноусів не схожі на жодні з бачених мною що тут, на Клевені, що в Городі загалом, та й узагалі в своєму житті. На світло-блакитному тлі їхніх стулок, помережаних чудернацькими рослинами, чи то плавають, чи літають казкові риби й небачені птахи – навіть не добереш: небо це чи вода. "А де ж теє небо? – Квітками поросло."
Загалом у житті мені довелося бачити на сільських воротах різні сюжети: двох лебедів, що плавають в озері, трьох козаків з мультика, вовка, який запитує пса: "Шо, оп'ять?!" Я не Аліса, в мистецтві не надто розбираюся, тому можу лише припустити, що тут щось схоже на зразок наївного мистецтва в дусі Марії Приймаченко невідомого мені автора.
Аліса, що спершу кидає на ворота недбалий погляд, спиняється, відходить трохи далі, як роблять в музеях справжні поціновувачі малярства, і мімікою виражає свій подив:
– Хм... Щось у цьому є. Принаймні композиційно гарно.
Я беруся за клямку хвіртки. Завжди, коли робиш це вперше, тебе охоплює відчуття інтриги: що там? Хвіртка, особливо, коли паркан високий, як заведено на Клевені, виступає в ролі порталу, що відкриває перед тобою новий незнаний досі світ: часом барвистий, часом одноманітний, інколи красивий або ж безнадійно сумний, а оскільки ти не знаєш, що саме тебе чекає, то майже завжди хвилюєшся.
Клямка, виконуючи свою функцію, брязкає, стулка прочиняється. Вау! Проте, як годиться, пропускаю дружину вперед – нехай вона оцінить.
Картина двору, що так раптово відкрилася, огортає нас теплом свого колориту, прямо таки заворожує чуттєвістю побаченого. Тут немає вилизаної чистоти Хасточчиної господи, зате обійстя Чепурноусів нагадує велетенську клумбу з квітами, а будівлі двору, що потопають в зелені, ще звіддаля дивують своїм зовнішнім виглядом – такого не те, що Аліса, навіть я жодного разу не бачив. У глибині двору, за добрих двадцять метрів од хвіртки, біліє за кущами калини й бузку чепурна українська хата, обіч – їй до пари – світяться білим крізь літню зелень листя не менш ошатні сарай і погріб.
Господарів не видно, собачого гавкоту не чути. Зате від хати широкою стежкою поміж квітників нам назустріч, задерши до неба хвіст, іде чорний кіт з білою краваткою, білою плямою навколо носа і білими кінчиками лап. Перестрівши нас на півдорозі, він неголосно привітно муркає, повертається і чеше тепер поперед нами – веде до хати.
– Ну ти поглянь на нього, – з подивом кажу я Алісі, – прямо метрдотель!
Але та не знає на чому сфокусувати свою увагу: на квітниках, на деревах і кущах, чи на будівлях: помітно, як у неї в буквальному сенсі розбігаються очі. Я її розумію: вкрита синім профнастилом і в три яруси шальована[38] хата з блакитними віконницями та різьбленими підзорами фарбована в молочний колір і кожна друга чи третя шалівчина її стіни розписана якимись грайливо легкими мальованими квітами – так природно, що здається, ніби по-іншому й бути не може: не віднімеш і не додаси, навіть мені це зрозуміло. Навпроти ганку погріб, колодязь під дерев'яним дашком, а між ними біля старої груші лава для відпочинку й ця частина подвір'я відгороджена плетеним тином із горщиками та глечиками, що сохнуть, почеплені на його лозові патички. Скрізь по двору, то тут, то там, стоять теракотового кольору чудернацькі скульптури, схоже, істукани давньоруських богів, ліплені, слід гадати, з глини й випалені у горні не інакше, як за технологією діда Радима – того, що з роману "Диво" Павла Загребельного.
Ми зупиняємось у зачудуванні й нерішучості, аж тут на ґанок нарешті виходить подружжя Чепурноусів і ми з Алісою приречено гаснемо від почуття власної неповноцінності: господарі у вишитих одежах, і для нас очевидним стає той факт, що тут, у цьому дворі, серед цих квітів, дерев та будівель якось по-іншому й не личить бути вдягненими.
Андрій Остапович знайомить жінок з дотриманням усіх правил старомодного етикету, за тим представляє Ларису Семенівну й мені. Вручаю їй букет троянд, а господарю грубий фоліант "Української міфології", з одного боку радіючи, що з темою поцілив у десятку, з іншого переживаючи, що ця книга в господарів уже є.
– Який у вас котик чемний та красивий, – кажу я аби не мовчати, – зустрів нас біля хвіртки, привітався і до ганку привів. Учений, мабуть?
– А як його звати? – Аліса теж не мовчить. – Не Метрдотелем, часом?
Господарі сміються – молодо та дзвінко.
– Ми звемо його Сер.
– Гідне ім'я, – кажу я, – такий фрак у нього!
– Гідне, – погоджується Андрій Остапович. – Але не тому, що ніби у фраці, а тому, що замолоду шкоду робив у вазони для квітів. Заледве привчили до лотка.
Якусь мить ми не вловлюємо іронії, та нарешті роздуплившись, гигочемо, наче школярі. Треба би ще про щось завести мову, але мені наче заціпило. Виручає Аліса – вона починає сипати рясні компліменти Чепурноусам щодо впорядкування двору, здається, зі знанням справи береться жонглювати професійною термінологією: акцент, ритм, колорит, зонування, перспектива, композиція...
– Це все Леся, – скромно відхрещується від слави господар, – з мого тут хіба що важка фізична праця.
Лариса Семенівна, струнка попри свій вік – коли казати пишномовно, мов той кипарис – має вигляд для українки абсолютно нехарактерний: великі очі на видовженому, тонких рис обличчі, ніс з ледь помітною горбинкою, чуттєві ніздрі – це швидше горянка, проте ніяк не поліська жителька чи степовичка: одразу ж тобі й загадка!
– Ой, Ви мене, Алісо, явно перехвалили, – вона теж ніяковіє щиро, без кокетства, – слова ці я, звісно, знаю, проте робилося все виключно з натхнення.