іякість саме і є їх справжньою ідеологічною позицією. Коли не можеш сказати правди – мовчи. Тим паче, якщо ніхто за язик тебе не тягне. Ольга Герасим'юк зробила 29го жовтня 2000го року гарне висилання про пана Разумкова, радника Президента, що передчасно помер від фатальної хвороби. Справжнього чоловіка, порядної людини, надійного товариша, енерґійного державного діяча, і, як випливає з передачі, – глибокого патріота… русскоязычной Украины. Комсомольця до мозга костей. То це її право. Але в тому‑ж висиланні виступав зі спогадами про пана Разумкова відомий політик РУХу пан Лавринович. Не знаю, з якої причини п. Лавринович заходився, на прикладі поведінки пана Разумкова, пропаґувати такий життєво-політичний принцип, що, мовляв, підкреслено розмовляючи ро´сийською мовою, можна більшого добитися у своїх починаннях на високому рівні (я так розумію, при переговорах з русскоязычными сильними світу цього). Якщо так, то саме´ напрошується природне питання: навіщо взагалі утруднювати себе залишковим баластом рудиментарного володіння рідною українською мовою? Хіба, щоб сваритись поміж собою в так-званих "націонал-демократичних" колах. Якщо для успіху моєї справи я повинен з дипломатом Ро´сії розмовляти його мовою, з українським (але русскоязычным) ділком чи підприємцем – переходити на його мову, з українським впливовим політиком розмовляти впливовою ро´сийською, – навіщо мені українська мова в принципі? Якщо я змушений до подібних викрутасів вдаватися "задля української державности", – навіщо мені ця русскоязычна державність у рідній не своїй землі? Щоб, переставши бути рабом в Совєтській Ро´сії (СССР), залишитись лайном у ро´сийській Україні?!
429) Дуже підступною є пропаґанда космополітизму – під вивіскою ніби–то українських висилань, зорієнтованих на "інтеліґентну" авдиторію. Тут специфічні механізми прослідковуються як у дрібному (але щоденно-настирливому), так і в глибшому.
430) До "дрібного" належить, наприклад, така лукава "знахідка". У "Новинах" на каналі "Інтер" позад скомороха (огля´дача) видко календар. На цім календарі ро´сийська назва дня тижня стоїть на першому місці великими літерами, нижче – серед иньших іноземних (англійської та французької) – видко українську. З чого нормальний глядач доходить безпомилкового висновку, що в Україні одна є загальна і офіційна мова – ро´сийська, а українська відіграє ролю допоміжної.
431) Якось трапилась мені нагода переслухати шмат із висилання інтер-кацапської радіостанції, щось на зразок "Нашего радио". Диктор тарахкотить дуже швидко, словесні штампи діють прямо на підсвідомість, оминаючи, так‑би мовити, другу сигнальну систему. Слухач просто поглинає якісь емоційні флюїди, що базуються швидше на інтонації та уривках фраз. Українець, який реґулярно піддається подібному впливу ро´сийської балаканини, – вже, вважайте, пропав. Мови нема про якийсь переклад, навіть підсвідомий, у мізках слухача, мови нема про усвідомлене засвоєння інформації шляхом переведення її через україномовні стереотипи. Нема часу. Інформація засвоюється монолітно, в пакеті з тою ро´сийською мовою, якою вона подається. Мова, інформація, смисли, які вона викликає, – все зцементоване і не піддається розчленуванню. Не знаю, чого більше поглинає слухач, – осмисленої інформації, емоцій, чи… ро´сийської мови як способу відчуття світу.
432) А ось, так‑би мовити, інтелектуально тонші механізми. Я, скажімо, не вірю, що висилання "Проти ночі" (в тому вигляді, як воно почалось) було вимріяне Ольгою Герасим'юк (як заповіли). I ось чому. В Україні зродилась потужна сила під назвою Iнтер-Патріот. Цей новий тип українського "патріота-державника" не має нічого спільного з клясичними українськими цінностями, українською мовою, мало спільного має і з предметом українського ґенотипу (етнічного походження). Зате він горою стане за "українську" Державу (особливо в її "ринковому", всекупно-продажному вимірі), різко "антикомуністично" настроєний (особливо проти таких ознак "тоталітаризму", як заборона порноґрафії, загальне патріотичне виховання, зневага прав хуліганів, наркоманів, нетрадиційних розпусників та ин.), і навіть має силу проголошувати помірно-антиро´сийські сентенції (для введення в оману). Сила цього "патріотичного" руху – в підтримці з боку космополітичноринкового Заходу. Цей рух виграє´ будь-які вибори навіть в безнадійних ситуаціях, має силу як стримувати, так і запускати механізми прискореного переведення будь-яких реформ. Він вийшов на поверхню з горбачовською перестройкою, щоб пізніше розгалузитися на дві "незалежні" вітки – умовно скажемо Союзу промисловців Єльцина–Вольського–Березовського і українського Союзу промисловців КуВоМедСуР. Плюс Красный Донбасс. Плюс С.Д. Лёня К. зі своїм культурним фондом. Правда, хитрий волиняка був змушений ненадовго відсісти до окремого вагону "для кольорових" з причини свого, правдоподібно українського, етнічного походження. Цей "патріотичний" рух має свої цінності, переведенням яких і займається програма "Проти ночі". Конкретно:
1) Запрошується професор психології Могилянської Академії, який у дуже виваженій, навіть патріотичній бесіді, ненароком ставить знак рівности між руйнівниками церков і нинішніми руйнівниками пам'ятників Лєнінови.
2) Запрошується пан В'ячеслав Піховшек, який проголошує свій міф України: найсереднішо-зацофана країна серед середньо-зацофаних. В принципі, я‑б погодився з міфом пана Піховшека, якби не одна важлива для мене деталь, яку пан В'ячеслав вперто іґнорує: щоб із тієї зовсім посередньої держави зовсім не-посередньо, лиш абсолютно катеґорично щез Iнтер.
3) Пан Яневський у балачці з провідником Кримських Татар, яка присвячена науковому означенню поняття "нація", відкриває деяку основну цінність. Такою цінністю виявляються "права людини", що мене катеґорично не влаштовує з двох причин. Причина перша – я не маю на які гроші їх придбати. Причина друга – найліпші з цих прав уже скуплені особами, про яких я лише з великим гріхом проти власної совісти можу сказати, що вони є "людьми", – а значить, вони скупили крадене, котре їм не мало‑б належати. Тобто, є співучасниками злочину. Що‑ж стосується поняття цінности, – найвищою духовною цінністю я вже давно володію – у спадок від тата з мамою. Але це не є та найвища цінність, яку пропаґує пан Яневський.
4) Пан Оселедчик, зовсім несподівано доповнюючи Конституцію, відкриває в Україні деяку додаткову "корінну" націю із ґрупи семітських. Що мене, шановний Читачу, дивує, дратує, і тривожить. Тривожить з тієї причини, що дратує. Зле, коли забагато "корінних". Корінь ще називається "первень". Якщо до вчора я ще чувся "первень", а нині раптом взрів‑єм на своєму обійстю ще одного новоявленого "первня" – природний людський відрух наказує мені непокоїтись: а чи завтра я не зроблюся "другень"? Не дуже інтеліґентно, з мого боку, але дуже по-человечески, і досить небезпечно з точки зору громадянської "злагоди". Тим паче, що цей другий "первень" на нинішній день має все, про що я лиш можу мріяти, але не терпиться йому для повноти еротичного задоволення відтяти останнє, за що я міг до цього часу іще вхопитися – мій корінь. І тим більше, що ЙОГО корінь, навіть при поверховому ознайомленні, виказує абсолютну, як зовнішню, так і по-суті, неподібність до мого. А дивують мене дві речі. Перше – змішування народу з нацією. Наприклад, Цигани не є нацією, бо не мають ні економіки, ні держави. Може, не всі з цим погодяться, але такий нині у світі існує підхід. Можна говорити про корінні народи – що вилупилися з даного ґрунту, або – що не пригадують, звідкіля прийшли. Як Гагаузи в Україні, як Українці в Польщі, Словаччині, Румунії, Білорусі, частині Московії. Кочівники, навіть коли вони десь осідають, місцевим населенням вважаються народами зайшлими, які мають право на громадянську гідність та людські свободи, але не на корінь. Бо їх корінь в иньшому місці. Логіка п. Оселедчика виглядає зовсім по-иньшому: куди‑б тебе не занесло – пускай корінь. Це не є наша з Вами логіка. Наша логіка скромніша – не сійся бур'яном у чужому городі. Я ще з початкових кляс пригадую карту, на якій було позначено райони розселення людських рас: червоної, жовтої, чорної, білої. Не знаю, чи, в порівнянні з нинішніми абсолютно космополітичними Свідками Єгови, Совєтів можна було назвати расистами, але мене в совєтській школі учили, що кожній расі пасують до множення свої власні географічні райони. Пізніше я довідався, що по Ною лишилося три корені – Сем (Шем), Хам і Яфет. Наука, у свою чергу, стверджує, що Семіти (Араби, Асирійці, Халдеї, Євреї – пізніш Жиди) прийшли до Месопотамії з глибинних пісків Аравійського півострова. Євреї пізніше оселилися в Ханаані. Хаміти (Єгиптяни, Бербери, Хадити) нас обходять менше. Гляньмо, як виглядають "корені" декотрих заінтересованих в Україні народів. Греки прийшли з причорноморської України, так що в них можуть буть українські корені. Цигани мають добре знані індийські корені. Кримські Татари опинилися на первісних землях Скитів і Таврів, але не пам'ятають, звідки прийшли, а найважніше (за нинішніми міжнародними мірками щодо корінних та некорінних) – не мають куди подітися, не мають держави. Самі Українці тут-таки виплодилися (німецькі вчені думали, що Українці прийшли з Ірану, але нині панує переконання, що якраз навпаки). Навіть Осетинці могли‑б претендувати на українські корені (як арійські залишки міґраційного процесу). Але що дійсно важливо підкреслити, – всі згадані середземноморські (понтійські) народи походять від Яфета і об'єднуються в індо-европейську групу. Москалі‑ж належать до урало-алтайської групи (Самоїди, Угро-Фіни; Тюрки, Моголи, Тунґуси). Між Москвою і Києвом – 1000 кілометрів. Між Києвом і Хан