То й коли нам чекати в цих краях коронного гетьмана Конєцпольського? На шведську кампанію він однаково не спромігся.
— А таки-так, не спромігся, — на свій манер, швидкослівно пробубонів Барабаш.
— Вам відомо, пане старосто, що обов'язками коронного гетьмана на українських землях правитель вшанував мене.
— Вшанував обов'язками, але... не гусарськими хоругвами, не військом, — не дав збити себе з пантелику Жолкевський. — А нам потрібне велике, добре озброєне військо. З маєтків староства вже подалося до Сулими близько двох сотень селян, і навіть міщан та спудеїв. Ніхто не переконає мене, що впродовж усієї зими ця чернь відсиджуватиметься на якомусь там острівці посеред ріки. Щойно їхні зграї згуртуються під булавою Сулими, як голод і холоднеча знову поженуть їх на волость.
— А таки-так, поженуть, — поспішив зі своїм підтакуванням Барабаш.
— Поселення і шляхетські маєтки трьох староств ці розбійники вже сплюндрували. Де певність, що за тиждень "сулимівці" не підступляться під стіни Переяслава?
— Ну а далі, — не зважив королівський комісар на його страхи, — діємо таким чином. Ви, полковнику Караїмович, згуртовуєте реєстрових і надвірних козаків, а також формуєте загони посполитого і шляхетського ополчення під стінами Корсуня; а ви, полковнику Барабаш, — під стінами Черкас. Так само і ви, пане Жолкевський, збираєте під хоругви всіх шляхтичів, кого тільки здатні повитягати з-під перин. Відтак усі троє вирушаєте до Чигирина, де, за моїм наказом, теж уже збирають вірне королю козацтво та ополченців, а звідти, разом із обозом, прямуєте попід Дніпром до впадіння в нього Цибульника. Я зі своїм охоронним загоном рейтарів та надвірних козаків охорони прибуду вже у закладений вами, Караїмович, похідний табір. Ви будете командувати реєстровцями, Барабаш — посполитим, а ви, Жолкевський, — шляхетським ополченням. Як ви вже зрозуміли, командувати самим придушенням ганебного заколоту нереєстрового козацтва випало мені. У таборі на Цибульнику довго не затримуємося, негайно вирушаємо в район Віщунського острова, щоб іще до зими розвіяти недобитки повстанських полків.
Лише відчувши, що мовчання затяглося, комісар відірвав погляд од камінного багаття і здивовано поглянув на всіх трьох, що сиділи ліворуч нього, півколом охоплюючи досяжне для вогню просторовисько. Вони не просто мовчали, а дивилися на нього з якимось, ледь прихованим войовничим неприйняттям.
— Ви маєте намір воювати проти Сулими без хоругв кварцяного війська, без його артилерії, без важкої кінноти?! — вражено допитувався Жолкевський.
— Якби я чекав коронного гетьмана з його військом, а не кинув тих реєстровців та ополченців, котрих мав під рукою, на визволення захоплених міст, повстанці, пане старосто, давно випалили б усю вашу Переяславщину. І потім, я ж не збираюся здобувати табір зрадника Сулими навальним штурмом. Ми повинні діяти так, щоб козаки самі видали гетьмана королю та сейму на розправу, рятуючи при цьому власні життя. Або ж повести переговори з гетьманом таким чином, щоб він сам прибув до нашого табору. Й ось тут у вас, пани полковники Караїмович і Барабаш, якраз і буде можливість відзначитися.
15
— Пане гетьмане! — забувши про субординацію, влетів до рибальської хатини джура. — Щось із сорок запорожців сіли на чайку, на якій ми ще під Азов ходили, і подалися за течією! Швидше за все, на Січ утікають. Вважайте, одній нашій чайці кабиць.
Сулима і Жадик здивовано перезирнулися.
— Може, всього лиш пішли в нижні плавні, на дичину? — невпевнено припустив Тугай.
— Джура має рацію, — суворо проказав Бурлук. — Ці сорок, чи скільки їх там, запорожців справді подалися на Січ.
— Як то, "подалися"?! — пролунало одразу кілька здивованих чи розгніваних голосів.
Полковник зам'явся, проте одразу ж опанував себе і якомога розсудливіше пояснив:
— Під час закладки табору, дехто із старшин пропонував не окопуватися тут, а відійти до Січі. Я тоді був проти такого відходу, тому що напередодні мав розмову з гінцем від кошового. Отаман і старшини рішуче попередили, що не пустять нас на Січ, яка не готова зараз, та ще й посеред зими, до війни з Польщею. Не вдасться їй підняти зараз козацтво, тому що й сам народ на велику війну поки що не налаштований.
— На коші вважають, — прилучився до розмови курінний отаман Магдич, який прийшов на раду разом із полковником Бурлуком, — що, після здобуття фортеці, її треба було зрівняти з землею, щоб і сліду від того будування не лишилося. А по тому розпочати перемовини з польським командуванням та королівським комісаром, щоб надалі нікому з сенаторів і на думку не спадало зводити щось там на землях Низового Війська. Але ні в якому разі не йти походом на Чигирин, Черкаси, Корсунь... Дізнавшись про цей похід, кошове товариство обурилося. Не на часі зараз велика війна, ой, не на часі!
— Тобто хтось там на Січі хоче відхреститися від нашого повстання, так? — збагрянів Жадик.
— Кисіль має намір кинути проти нас реєстрових козаків на чолі з Караїмовичем, який ще недавно був наказним гетьманом козацьких військ Сіверщини. Тобто знову налаштовуватиме городове реєстрове козацтво проти запорозького, щоб, як то водиться в Україні, свої ж та своїх і винищували.
— А далі Конєцпольський приведе під ці вали своє "балтійське" військо і кілька тисяч народного ополчення, — підтримав його курінний.
— Одне слово, сьогодні зранку запорожці почали змовлятися. Частина з них вирішила повернутись на Січ, а частина — розійтися по зимівниках, оскільки до весни в коші завжди залишається лише незначна залога, яку він тільки й здатен "прозимувати".
— Виходить, що й решта січовиків теж утече на кіш? — подався до Бурлука через стіл щойно призначений комендант табору.
— Поки що не знаю, — відвів той погляд.
— А сам ти, отамане-полковнику, як налаштований? — інтуїтивно взявся за руків'я булави гетьман. Але так "промовисто". взявся, що рука січовика так само підсвідомо лягла на оздоблений коштовним камінням ефес шаблі.
— Ти, чоловіче, за шаблю не хапайся, а відповідай, коли сам гетьман по-доброму тебе питає, — вмить остудив його сотник Тугай, тієї ж миті обхопивши руками колодки метальних ножів.
— Доки в повстанському таборі залишатиметься хоча б один січовик, що прийшов зі мною, я за вали його не вийду. Я привів сюди цих людей і не маю права покинути їх. Але. Не знаю, що там вирішить січова козацька рада завтра, чи за кілька днів, одначе добре знаю, що рішенню її, звичай кошовий шануючи, змушений буду підкоритися.
У хаті запало гнітюче мовчання. Кожен розумів: сама присутність у війську запорозьких козаків породжувала у повсталого поспільства віру в нього, у здатність "сулимівців" протистояти хоругвам коронного гетьмана. Щойно по волості розійдеться звістка про відхід січовиків на кіш, як, услід за нею, полине чутка про непорозуміння між гетьманом і полковником Бурлуком, а отже — і про поразку повстання.
— Панове товариство, — увірвався разом із повівом холодного повітря голос якогось приземкуватого козака у розпанаханому на правому плечі, напевне розчахнутому кулею, кожушку. — Мене надіслано від корсунського полковника Павлюка.
— То й кажи, як надіслано! — хриплувато рикнув Сулима, відчуваючи, що й ця звістка виявиться не з веселих.
— Велено передати, панове товариство, що, розвіявши під Ратищем значну залогу реєстрових козаків та шляхетського ополчення, загін корсунського полковника Павлюка відходить сюди, до основного табору.
— Не довго ж цьому Павлюкові та вдалося потриматись за пернача полковника корсунського, — іронічно всміхнувся Бурлук, явно сприймаючи здачу цього повстанського форпосту, як ще одну лиху ознаку остаточної поразки повстання. Проте на репліку його ніхто не зважив.
— Скільки в нього шабель? — похмуро запитав гетьман.
— Тепер уже не відаю. Знаю тільки, що перед Ратищем до нього приєдналося з півтори сотні повстанців, які прорвалися з оточених Черкас, а берегом ріки відходить якийсь загін із Чигирина, можливо, тепер уже приєднався до полковника. Сам Павлюк міг би просуватися швидше і з меншими втратами, але не бажає кидати обоз, у якому гармати і всілякий провіант.
— Правильно чинить, — задумливо похвалив його Сулима. — Обоз кидати аж ніяк не можна. Попереду — зимівля на острові і тривала облога.
...Ще за якийсь час, гетьман і Яків Жадик, сидячи на конях, зустрічали полковника Павлюка, що, разом зі своїм вороним скакуном на поводу, переправлявся поромом. Крім того, обабіч порому, зо дві сотні "корсунців" добувалися острова на чайках.
— А що, непоганий острівець, — доволі безтурботно проказав полковник, ступивши на некруту кам'янисту стежину, що вела до узвишшя, на якому його чекало козацьке командування. — Я оглянув його з кургану. На такому можна триматися, — додавав, уже по черзі обіймаючись із гетьманом та комендантом табору.
— Тяжко велося в Корсуні?
— Втримати місто я не міг, це одразу ж було зрозуміло. Та й місцева громада просила не доводити Корсунь до нової різанини. Тож я і вирішив, що здобутих міст у нас ще буде й буде, головне, зберегти зараз людей. Бою не приймав, а, розбивши своє воїнство на загони, кілька днів обстрілював передові загони карателів. Згодом, уночі, прорвавши нещільне оточення, відійшов у поле. До речі, ще в місті до мене приєдналося зо два десятки реєстровців.
— В тебе з'явилися дезертири з реєстру? — насторожився гетьман. — Чого це вони, раптом? Чи не підіслав їх тобі, часом, полковник Караїмович, депутатом сейму Киселем намовлений?
— Та хто ж їх зна? — простодушно відповів Павлюк. — Хлопці надійні. Не рубати ж мені їх було, якщо вже самі прийшли й у військо попросилися. Бо ж, хто такі реєстровці, як не наші ж таки городові козаки? Проривалися і відступали разом із усіма. Сотник Яцуба, який привів їх, ще й виявився непоганим рубакою, на власні очі бачив, як із реєстровцями бився. Ну а далі — сам знаєш: надумають зрадити — пошинкую на капусту.
— Ти, загалом, скільки люду привів із собою? — поцікавився комендант, згадавши, що прибульців треба якось розташовувати.
— Майже п'ять сотень своїх. Ще понад три сотні прибилося з Черкас та різних містечок; мій гонець, мабуть, уже повідомляв про це. Міг би привести й більше, але поранених, хворих та слабкодухих волів по дорозі розпустити по селах.