— Все кіношне життя, весь режисерський бьомонд (він так і проказував: "бьомонд") елітарно тусується тепер у кацапській столиці.
— Чому ж ви досі тусуєтеся під ворітьми... київської кіностудії, а не котроїсь із кацапських? — іронічно поцікавився Ігуда. Причому іронія його породжена була не явленням цього "бьомондиста", а всім тим настроєм, з яким прибув до столиці, і де йому так мало ввижалося тепер від тієї, справжньої, столиці України, якою давно мав би стати їх древній князепрестольний Київ.
— А кому ми — всі разом, і я, зокрема та персонально, — там потрібні? — сумовито зітхнув "бьомондист". — Там тепер і євреє-каца— пів не дуже жалують, а я ж ні те — ні інше, не кажучи вже про якесь там кіношне, чи хоча б театральне, ім'я. Ти ж поглянь, що діється на екранах телевізорів: що не телесеріал, то вся московська кіноте— атральна синагога в повному складі. Який фільм не візьми: хоч про Велику Вітчизняну, хоч про Афган чи мафію, або й про "загадочную русскую душу" — жодного слов'янського обличчя! А найнегативніші герої — чомусь обов'язково з українськими прізвищами.
— З якими ж їм іще бути, як не з українськими, якщо вони вже справді негативні? — іронічно подивувався Ігуда.
— Е, слухай, сам ти, часом, не того, не єврей? — відхилився "бьомондист" так, щоб бачити його профіль.
— На жаль, ні, — сумирно відказав Ігуда.
— Чому "на жаль"? — ще різкіше відхилившись, пафосно поцікавився Вотя. — Персоніфікуй! Причому персоніфікуй елітарно.
— Був би євреєм, чого б я оце тут з тобою тирлувався? Давно кайфував би по ресторанах московського "бьомонду".
— Елітарно? аргументовано, молодий чоловіче; згоден, елітарно...
Хтозна, яким цей Вотя поставав перед мистецьким світом у ролі кінодраматурга, проте актором він був би непоганим, нехай навіть і глибоко провінційним. Цей вузькоплечий, тонкокостий, з худорлявими запалими щоками чоловічок, постать якого не ввібрала в себе жодного натяку на істинно чоловічу статуру, здавалося, весь був зітканий з пафосу, як і просякнутий та нафарширований тим-таки пафосом. Баритонний голос трибуна, владні жести диктатора, постава, котра з миті на мить могла "персоніфіковано" переплавитися на "пам'ятник самому собі", а головне — лихоманний якийсь блиск в очах.
— На цьому й завершимо нашу "зустріч у верхах", — намагався підсумувати їхнє знайомство Ігуда.
— Е, ні, в бьомонді так не водиться, — рішуче заперечив його колега. — Пропоную ще по сто п'ятдесят, — зачакловував він Команданте своїм демонічним поглядом. — Винятково за наш, український, "бьомонд"; причому елітарно, персоніфіковано, і тепер уже — за твій рахунок, оскільки за мій ми вже пили.
Лише під кінець цієї зустрічі Великий Самозванець поцікавився у свого співпляшника, як його прізвище, адже той відрекомендувався лише на прізвисько "Вотя". І той з погордою відповів:
— Та мали б уже й упізнати. Перед вами — Мирча Вотяну! Якого знають не лише в київській, але й у кишинівській, ялтинській і бухарестській студіях.
"Та це ж перший чоловік Ірени! — раптом збагнув Великий Самозванець. — Мирча Вотяну, який свого часу мало не став режисером— постановником фільму "Табір іде в небо", конкуруючи при цьому з Емілем Лотяну!"
— На жаль, знати вас особисто я не мав честі, — проказав Ігуда, намагаючись поспішливо позбутися цього горілчаного партнера. — Інша річ, що, при нагоді, просив би передати вітання вашій першій дружині, пані Ірені.
— Тобто і ви теж знайомі з нею? — спокійно сприйняв цей випад "бьомондист". — Хоча, чому я дивуюся? Ця сучка встигла переспати чи не з усією кіностудією. А коли за неї тут взялися і міліція, і бандюки — втекла до села, щоб відсидітися, вийшовши заміж за якого там Миня. Е, то ви часом — не він?
— Не Миньо, у цьому можете не сумніватись.
* * *
...Прокрутивши в пам'яті цей кіностудійний спогад, Роман, тепер уже прискіпливіше, хоча і боковим зором, придивився до несподіваного співбесідника.
— ...Гей, пане-товаришочку, щось ти сьогодні дуже мрійливий, — нахабно виривав його зі спогадів вусань, повертаючи до реалій Майдану Спокути. І, щойно Ігуда перевів на нього погляд, як "товаришо— чок" порухом факіра бозна-звідки видобув пляшку "Хортиці". — На, потримай, — тицьнув Романові в руку, — зараз добуду келишки і дра— бализнемо ми з тобою. Причому не по сто, як водиться, "наркомів— ських", а таки по двісті п'ятдесят, вважай, "фельдмаршальських".
Й ось тоді раптом сталося те, чого Ігуда аж ніяк не чекав: поки "пан-товаришочок" порпався у своїй замацьореній наплічній сумці, між ним та Ігудою, наче з-під землі, виросли постаті трьох міліціянтів.
— Шо, прямо вот здесь і розпиваємо?! — щиро обурився кремезний старший сержант. — На глазах, панімаєш лі, у наряда міліції?! Шо за народ пойшов, геть страх потєрялі!
— Нічого я не розпивав! — обурився Ігуда, намагаючись розгледіти поза спинами міліціянтів постать "пана-товаришочка", яка вже згубно розчинялася в гурті випадкового майданного люду, що милувався Капличкою. — Та не хапайтеся ви за мене! — вирвав передпліччя з міцної руки одного з рядових міліціянтів. — Це взагалі не моя пляшка, це он того!.. Він лише дав її потримати...
— Що, пляшку дав потримати?! Во дайот! Мало того, що спиртні напитки розпиває прямо на глазах у граждан, — і собі підпротоколь— но обурився старший міліціянт, — так він же ж іттптто й сопротівлєніє міліції оказиваєт! — Ігуда встиг звернути увагу, що, проказуючи все це, старший сержант дивиться кудись повз нього. Зиркнувши через плече, він справді побачив тих, кого й сподівався побачити — двох спецназівців, які нервово, наче застояні коні — копитами, гемсели— ли себе по долонях гумовими палицями. — А-ну, хлопці, в машину його! — саме до них і звернувся обер-міліціянт. — На глазах у граждан, панімаєш лі... А ще ж і сопротівлєніє прі ісполнєнії...
Вже сидячи в міліцейському "газикові", Ігуда несподівано пригадав, де й коли він бачив пику того осоружного "пана-товаришочка" ще до позавчорашньої зустрічі біля резиденції Президента. У таке Ігуді важко було повірити, але саме цей чоловічок, тільки по-іншому загримований і без оцього свого "пане-товаришочку" — яке, або причепилося до нього, або ж він навмисне "приклеїв" його, — був отим провокатором, який свого часу запоєм читав їм, чотирьом молодим літераторам, дисидентські поезії "шістдесятників" та записував їхнє слиняве націонал-патріотичне патякання на магнітофон, перш ніж вони опинилися в руках кадебістів.
"Невже й справді той самий?! — не повірив Ігуда своєму відкриттю. — Не може бути! Що ж це він, гад, утретє підкочується до мене?! Часи змінилися, режим змінився, КДБ давно не існує, — а провокатори і методи — ті ж самі?! То, може, ти й справді повернувся у "ще ті" часи, потрапивши в якийсь дивовижний, фантастами накликаний "зашморг часу"?!
— Світ збожеволів! — не зчувся Ігуда, як проказав це вголос.
— ".E, нєт, світ не сошьол с ума, світ жівйот себе, як єму і положено — то єсть за "Уголовним кодексом". Це ми з вами геть усі сошлі с ума в цьому світі, кроме, канєшно, міліції.
— ...Якій і божеволіти не треба, — запевнив його хтось із підлеглих, зачиняючи за Ігудою дверцята "газика". — Бо вона й так уже.
— Тому, що саме існування її, панімаєш лі, — погодився з ним старший патруля, — суцільний дурдом.
36
.Прокинувшись уранці, Владьо виявив себе посередині двох стягнутих докупи ліжок. Поруч, головою до його голови, вилискуючи підібганими, достобіса красивими білими ногами, лежала Ольця. На животі ж у себе хлопець відчув утоплене в куделі пшеничного волосся лице Варки, до якого мерзлякувато підтягувалися її оголені, пишні плечі. Вклавшись поперек ліжка, жінка застигла в якійсь стрімкій еротичній позі, дещо схожій на позу "левиці", яку хлопцеві доводилося бачити в ксерокопічному варіанті казарменої "Кама-сутри".
— .Та знаю, знаю, що Ольця звабливіша, бо молодша, — прошепотіла Варка, майже не відриваючи від тіла сержанта вологих і звабливо теплих вуст своїх, чи то зовсім забувши про сестру, чи вважаючи, що вона спить і нічого не чує. — Але побудь зі мною. Хоч трішечки побудь тільки зі мною. Дай запам'ятати запах тіла мужчини, смак губ, солодку гіркоту поту.. Ольця ж мала їх з півсотні, і ще матиме, щойно забереться звідси.
Проказуючи це, Варка ритмічно рухала припіднятими, осяяними першими по-весняному яскравими променями сонця — стегнами. Відтак, сама її поза, голос, рухи сповнювалися якоїсь особливої сексуальної пристрасті.
— І не заспокоюсь, поки не доведу їх лік до тисячі, — сонно і незворушно, не підводячись і не відкриваючи очей, проказує Ольця, і, спираючись на п'яти, й собі заклично вигинається.
— А мені ж, з отим виродком-красунчиком моїм, утікати нікуди, — не реагує на її пробудження Варка. — Та й бачить Бог, що я вже давно встигла забути, що це за блаженствіє таке — відчувати себе в обіймах мужчини.
— А правду кажеш: "блаженствіє", — хтиво потягується Ольця.
— Дивись не "переусердствуй", — незлостиво пробурмотіла Варка.
— От у чому я справді ладна все життя "переусєрдствувати", то це в сексуальних ігрищах.
— Тож я і дивлюсь, як ти, водянка прип'ятська, час від часу казишся.