Навдивовиж, Давид пристав до його поради.
Найперше, Ганна навела лад на кухні, згодом в решті хором. З часом Давид відчув, що від її смаколиків його одіж потрохи "усихає", а він поволі огарбузнюється. Нерідко після обіду вона підгодовувала і Матвія. Напевне, з вдячності. Він був радий, що все так владналось. І Хороша добре справлялась з пастушою роботою, хоч не носила габуна[70], яким пастухи вчать шкодливих корів.
Но! Но! — кричала, якщо рогата шмигне у шкоду, бігла виганяти, незлобливо хльоскала прутом, примовляла незрозуміле: — О-ла-ла-ла-ла. Тлусся, тлусся...
Норовливу криворогу шкодливицю, яку тримали лише за вельми смачне і жирне молоко, ніхто, крім Хорошої, видоїти не міг. Вона ж щось пробурмотить до неї, почухає за рогами, підгорля і та утихає.
З осені, коли Хороша, і досі малознайомий їй Льоля майже з другого кінця села, чомусь злучили своїх корів, її інтерес до пастуших справ ураз неабияк зріс.
Тепер, чим ближче до весни, тим частіше Хороша зирила в небо, чекала, аби сонечко швидше підбилось вгору. І лиш із відталої землі почали витикатись зелені шпичаки, вона радо показувала їх сестрі, окала, говорила деякі слова, то показувала на мигах: небавом треба виганяти худобу на пашу. Ганна ніяк не могла второпати причини, доки десь місяців через два Матвій, подякувавши їй за обід, ошелешив:
— Ганю, на хрестини покличеш?
Ганна враз замаковілася, ніби йшлося про неї, очі часто заморгали, рука так і застигла з ополоником.
— Які хрестини, дядьку Матвію? Що то за дурні жарти?
— Жарти жартами, а хвіст набік, — ухильно кинув Матвій. — Для когось смішки, а нам горішки. Знаєш, що про твою сестру і Льолю гудуть?
— Дядьку, присяйбо не відаю, — перехрестилась Ганна.
— Ну, то відай. Вчора ця солодка парочка на пасовищі, під кущиком робила те, що чоловік уночі з жінкою. У білий день, на очах у пастушків... Той Льоля в одній льолі. Тільки дупа підлітала...
Ополоник брязнув об підлогу, Г анна безпомічно опустилась на табурет, закрила очі долонями, хитала головою.
— Боже, яка стидота! Двох слів не можуть зв'язати, а отаке.
— Е, до того, бач, і німі домовляться. Та й дурні клепати дітей вміють. Таких, як самі. Навіщо тобі і панові той клопіт? Вона ж плід тої любові сюди принесе.
Ганна зблідла, кинулась до Матвія, обійняла, мов рідного батька.
— Дядечку, ви ж розумна голова. Порадьте, що робити.
— Не гарячкуй. Панові поки що не кажи. З сестрою поговори, ти ж з нею якось гуториш.
Матвій порадив налякати сестру тяжкою небесною карою, бо те, що вона робить з Льольою, — то можна тільки після вінчання в церкві. А до того справа не дійде. Матвій сьогодні ж зайде до Петра, брата Льолі, у якого той живе, його він боїться, бо муштрує круто.
Виховна година для обох, видно, пішла на користь. Гріховним вже не займались. Ганні відлягло від серця. Все-таки той Матвій — розумна голова.
Як би ж то! Чудасія! Двоє малоумків хитріші. Бо ж ті, хто небавом у той недільний ранок бачив, як з різних кутків села гнали на пашу свою худобу Хороша і Льоля, тільки роти пороззявляли. Виділо багато людей — погожа днина, храмове свято.
— Н-о-о-о! — бадьоро підганяла трьох корівок і десяток овечок Хороша.
Весела, у голубій нарядній блузі, з пацьорками на шиї, спідниця темносиня, в складки. Коса з червоним бантом, на голові віночок з польових квіток. Брови підрихтовані сажею. Боса. Вбрання Ганнине. Його рік тому віддала сестрі, бо купила собі нове. Льоля — високий жилавий парубок, гнав свій товар: братову, дві сусідських молокодайниці, п'ятеро овечок з круторогим бараном.
— Чудо! — сплеснула руками Лампія Березюк, повз хати якої дорога на випас. — Льолю! — голосно гукнула до пастуха. — Женеш бидло, а вбрався, як на свято...
При хрещенні її назвали Олімпіадою, але люди одразу переінакшили: Лампія. Вона знає, що Льоля нічого їй не пояснить, бо вимовляє всього два слова, два вигуки. Та все одно цікаво. Може, Льоля на щось вкаже, бо ж таким вона його бачить перший раз. Русяві патли підтяті під макітру, побритий, в білій сорочці з вишитим стоячим комірцем, а головне — без материної серм'яги, яку носив у всяку пору року, ще добрих штанах, підперезаних червоною крайкою. Нівроку парубок. Ну, ноги трохи врозкіс, загрібають дорожну пилюку. Взувачку вони знають лише з приходом снігу і морозів. Веселий іде.
— Йо-йо! — відгукується до Лампії, підіймає вгору замашний ціпок. — О-о-о! — ляскає себе долонею по штанях. — Льоля!
Ото й уся мова. Знає що його звуть так, хоч охрестили Лікандром. Для маленьких діток льоля — сорочечка, яку вдягають хлопчикам і дівчаткам. Але з 5-6 років хлопчатам натягують штанці. Коли те почали робити Лікандру, він несамовито верещав, ревів, шарпався, здирав одіж і репетував: "Льоля! Льоля!" Підростав, а штанів і не показуй. Навіть парубком. Ходить у довгій, по коліна сорочці, зверху материна суконна серм'яга. Колись вона була білою, нарядною, тепер, — мов сіра шинель. Зима для Лікандра була лютою карою. Бо мусив сидіти дома, допомагати братові, а в сильні морози таки насувати ненависні штани, вдягати постоли. Раз чи два на місяць Петро відпускав його на вечорниці. Та, після останніх, коли Лікандр спробував залицятися до господині, у хаті якої зібрались парубки та дівчата, брат посадив його на припон.
На Обшарі пастушки на хвилину заніміли, а потім розреготались, показуючи пальцем у бік Льолі і Хорошої, коли ті пригнали свій товар. Та швидко вмовкли. Для всіх було невтямки: хай там у них клепок бракує, але щось таки сталося? Хіба у діда Михася, який віддалік пасе свою корівчину, запитати? Але дивна пара теж йде до нього.
Навіть неквапний у балачці дід вже почав втрачати терпіння від повтору емоційних жестових і голосових пояснень Льолі, який тицяв пальцем у свої та груди Хорошої, тулив докупи свій та її вказівні пальці, потім стримів угору одним. Те означало, нарешті укметив дід, одне прагнення на двох. Знов загадка: що означає витягнута вгору палиця, перехрещена руків'ям Льолі, спрямована у бік села? Хороша, вочевидь, розуміла цю мову, бо погідливо кивала головою і щось бурмотіла. Вона могла вимовити одне-друге слово, коли воно в її голові знаходило потрібну нішу. Лице її раптом розпливлося в посмішці, вона раптом вигукнула:
— Церква!..
— Ви хочете до церкви? — в надії перепитав дід.
— Йо! Йо! — радісно ревнув Льоля.
Він відкинув свою герлигу вбік, схопив діда в обійми, стиснув так, що тому забило дих, затим під руки, мов немовля, підніс над собою. Дід вибалушено, з роззявленим від страху ротом, дивився і чекав страшного. Та Льоля ніжно поставив його на ноги, які дрижали, і ледь тримали старого.
Ти що, здурів? — оговтавшись, сердито запитав дід, ніби того не знав.
Йо! Йо! — схвально погодився Льоля, не вникаючи у зміст від утіхи.
Дід Михась направду був розгніваний: той недоумок вчинив з ним, мов з дитиною. На очах у пастушків. Та подалі від тих звихнутих! Займе свою корівчину і відійде. Але ж вони таки до нього звернулись. Кажуть, таким людям треба уступати, аби не стати схожими на них. До того ж не куди-небудь, а в церкву хочуть. На храмове свято. Мабуть, другий раз в житті після хрещення.
Дід Михась вірно мислив. Бо подалі важкі перемовини звелись до прохання пари, аби він доглянув їхній товар, доки вони не вернуться з храму. Недовго, мовляв. Те для Михася було затяжко, і він покликав пастушків, аби допомогли. Вони не кпились з такого бажання пари і погодились.
Отець Миколай, молодий, статечний, шанований в селі, закінчував ранкову літургію. Піднесено, одухотворено. Навіть більш енергійно, аніж в інші дні служби, — такий день! Сьогодні й прихожан більше, йому співслужать три отці з сусідніх сіл. Хор натхненно перехоплює піснеспівом їхні молебні. З амвона, перед царськими вратами, їм видно: до храму ввійшло двоє трохи дивних людей. Вони так і завмерли біля дверей, вражені небаченим, нечутим раніше. Урочистістю, аурою, пахощами, безліччю вогнів свічок, лампадок, що блискітками грали на позолоті церковної утварі. На них дивляться суворі лики святих. Зачаровує красою іконостас. А зверху, з купола, кожного пронизує мудрим поглядом сивий старець з посохом. Мабуть, головний. Той, що на небі.
— О-о-о! — міцним дисонансом порушив Льоля злагоджену гармонію піснеспіву, який змусив оглянутись десятки голів прихожан.
— Льоля і Хороша!
Нечуване нахабство, навіть без того оклику, шокувало усіх, бо навіть одне відвідування храму такими людьми сприймається вірянами як образа. Та ніхто не висловлює обурення вголос. Тут голова — священик. Він веде службу, ніби нічого не сталось: спокій і тиша в храмі — неодмінна умова сприйняття слова Божого і спілкування з Всевишнім. Тому й люди мовчки, без спротиву, уступають дорогу до амвону навіть цим двом, яких вони добре знають. Отець Миколай не перериває проповіді, доки Льоля не опинився навпроти.
— Йо! — кинув він голосно, що, мабуть, означало вітання і тицьнув пальцем у хрест, який тримав отець, затим ним же у свій лоб, лоб Хорошої, стулив докупи її і свій вказівні пальці, що означало, як зрозумів отець, єдність.
— Що хоче раб божий Лікандр? — перепитав.
Льоля знов і знов повторював те саме. Хороша про себе щось натужно промовляла, морщила лоб. Перерва у службі затягувалась, чого ніколи не траплялось. Староста церкви Архип Сагаль на вухо шепнув отцеві: зараз двоє-троє прихожан витурять порушників. Той не погодився — навіть таких негоже силою виганяти з храму, вони не буянять, не богохульствують. Прихожани почали перешіптуватись: диявол у личині двох недоумків хоче зіпсувати храмове свято... Ще трохи і їх виштурхають за двері.
— Пошлюбитись! — накінець радісно вигукнула Хороша і теж тицьнула пальцем у свої, груди Льолі, і хрест.
— Пош-лю-би-тись вам? — ошелешено перепитав отець Миколай і вмовк, бо не знав що сказати.
— Йо! Йо! — захоплено, на весь храм вигукнув Льоля.
— Божечки! Спаси і помилуй! — вхопилася за голову половина прихожан. — Дурні поженитися захотіли! Ой! Що ж то діється?
Священики і староста про щось стиха перемовляються — ситуація ж, одначе. Пояснювати тим двом, що вінчанню передує цілий ритуал, що навіть при його дотриманні, у день такого свята вінчання суперечить канонам, — даремне.
— Зараз, зараз, — мовчки відірвався від гурту староста, пробіг озирком прихожан.