Має бути певна сума досвідів, аби вивести з неї більш-менш достовірний результат.
Ми кладемо на тарілку пів десятка вранці посмажених пліток і аналогічним маршрутом – через спеціальну хвіртку в суміжному паркані – потрапляємо на обійстя Хасточки, урочисто несучи на руках, мовби якомусь китайському імператору, свій смачний презент. У цьому дворі Алісу стрічає разючий контраст: бетонні доріжки, хай через поважний вік і всі в тріщинах, проте на них і пилинки немає, не те, що бруду, обабіч доріжок на побілений вапном бордюр із цегли схиляються всілякі простецькі квіти: півонії, давно відцвілі вже тюльпани, півники, триколірні фіалки, ще якісь, бачені мною ще в дитинстві, але невідомих назв і – головне! – нічого з того безладу, що так налякав Алісу в дворі Гармашів. Вапном побілені не тільки бордюр, але і стовбури дерев, на свіжовимитому ґанку лежить саморобний килимок.
Хоча добре помітно, що все в господі не нове й досить таки поважного віку, але зате скрізь аж сяє чистотою та пахне свіжістю. Трохи розуміючись на технології місцевого процесу прибирання, роблю висновок, що раз ганок ще вологий після недавнього миття, то й господині в хаті немає: хто ж би прибирав спершу ґанок, а потім хату?
– Агнесо Степанівно! – гукаю кудись у простір двору, хоча й не надто гучно: я, мабуть, так ніколи й не звикну до тутешнього, надміру відкритого способу життя, коли всі сусіди постійно в курсі твоїх щоденних справ.
Замість хазяйки звідкілясь із-за хвіртки дзвінко подає голос Хасточчин Букет – глинистої масті цуцик розміром трохи більше кота. Зачувши чужого не де-небудь, а на ввіреній йому території, в глибокому тилу, та ще й у той момент, коли сам сторож розслабився і вирішив посидіти на вулиці біля воріт, Букет притьмом несеться у двір з таким оглушливим дзявкотом, що від нього аж у вухах лящить. Хтось колись в його роду любився з пекінесом, від якого Букету в спадок дісталися кошлата шерсть, криві ноги й хвіст, що віддалено дійсно нагадує букет, правда, складений якимось дуже вже криворуким флористом. Цуцик хоробро мчить на нас і краєм ока мені видно, як Аліса мимохіть намагається сховатися за мене, втім кривоногий сміливець і сам тримає дистацію в два метри, описуючи навколо нас правильне півколо, зате з таким лементом, що його, певно, чути й на площі.
– Цить! Цить, тобі кажу! – чуємо ми нарешті голос хазяйки. – Ану марш в будку!
Агнеса Степанівна йде від хліва, тримаючи в руках якусь каструльку та щітку для побілки. Ми вітаємось, і я пропоную їй наш скромний презент, але при цьому ще й озвучую невеличке особисте прохання:
– Алісі дуже сподобалось ("аби ж хоч вона не запротестувала!"), які страви на Клевені готують, тож чи не навчите нас холодець із рибою на березовому квасі робити?
При цьому спинним мозком відчуваю, як напружилась дружина, ось уже чую потиск пальців на моїй руці, мовляв, що ж ти мене виставляєш такою нездарою, але я ж бо знаю те, чого не знає, навіть про що не здогадується вона.
– Дак авжеж! – радо погоджується Хасточка й по ній видно, що це їй дійсно подобається. – І квасу в мене четверо відер, і салата вже підросла, і риба, спасибі тобі, є. Да там просто все – шо т-там його робить!
– Самі зробите; ти тільки слухай, – це до Аліси вже, – бо в мене по суботах прання, прибирання: куховарити, одним словом, ніколи. Коротше, запам'ятовуй...
Аліса, котра ще пів години назад сном-духом нічого не знала не тільки про цю мою імпровізацію з рецептом, але ніколи й нічого взагалі не чула про тутешній холодець, дещо отетеріло слухає Агнесу Степанівну, чи тільки вдає, що слухає... Ох, і влетить мені, мабуть!
– ... Смажиш рибу – як звичайно. Потім смажиш на олії картоплю, краще, як поріжеш її тоненькими брусочками. І щоб присмажена була, як слід, трохи зі шкориночкою. Зараз підемо в город, нарвеш салати – я покажу, скільки треба. Покришиш її дрібненько. Гурка візьмеш, натреш його на крупну тертушку. Трохи часничку додаси – хоч молодого, хоч старого. Ще можна молодої цибульки дрібно покришить і потовкти з часничком. Все, крім картоплі, складеш у каструлю і трохи посолиш. Тоді заллєш холодним квасом і нехай до обіду настоюється. Звари два чи три яйця вкруту. Ще треба трохи сметани. І ото в обід з погреба внесеш, додаси туди вже охололої смаженої картоплі, по тарілках розіллєш, у кожну тарілку дрібно покришиш одне яйце, як на салат, і ложку сметани. А риба вприкуску. За вуха не одтягнеш. Шо т-там його робить!
Я слухаю, намагаючись нічого не забути: скільки ми з Жоріком витьопали цього холодцю за всі літа! Коли спека, то нічого іншого і їсти не хотіли: "Бабо, холодцю! Бабо, холодцю!" Аліса, звісно, не в темі, тому доведеться куховарити удвох.
Агнеса Степанівна цілеспрямована, як завжди, і взявши з коридора ніж та целофановий пакет, керує:
– Так, ну ходімте по салату, бо в мене ще роботи повно. Заодно й банку квасу візьмете.
Я ж розвиваю далі свою сусідську дипломатію.
– Аліса соромиться, а я таки скажу: порядок у Вас, Агнесо Степанівно, на найвищому рівні! Були ми недавно в Уляни Петрівни в дворі, так Аліса після побаченого там страхуття вже готова і в Клевені розчаруватися... – на цих словах Аліса сердито щипає мене за бік, певно, й синець залишиться; але скривившись, та мало не засичавши від болю, я таки завершую почате: – А у Вас...
Чи багато треба справжній господині для щастя? Тільки визнання її особливості – хоча би чийогось.
– Да про мене ще замолоду всі казали: така вже акуратистка, така, що чи й знайдеш другу таку на весь Го́род! – відверто, з явним самовдоволенням вихваляється Хасточка. – В Гармашів весь вік оте страхоттє, зате як її послухать, дак у всіх кози через тин скачуть, одна вона хазяйка на всю сраку, бо й корову держить, і свині там, і кролі, і птиці повно – аякже, потомственна козачка. А шо тії свині голодні верещать на всю Клевеню, дик то наче так і треба. Ось зайдіть сюди.
Ми якраз проходимо біля невеличкої чистенької, щойно підбіленої будівлі. Низенька, з маленьким віконцем – певно, літня кухня. Нам з Алісою вже й незручно, але що тепер вдієш – мусимо. Хазяйка прочиняє невисокі двері, ми проходимо всередину досить таки тісного приміщення – найперше в очі кидаються так само вибілені стіни, старенький килимок на підлозі й проста чистота, але разом із тим вчувається хай і несильний, проте з дитинства знайомий мені специфічний запах... хліва! Правіше від дверей за дощатою фарбованою в біле загородою стиха вдоволено порохкує льоха, зліва – місце ще для якоїсь животини: очевидно, тієї самої кози, що разом із хазяйкою впала колись із кладки в Рукав.
Не скажу за Алісу, а особисто я очікував побачити всередині що завгодно, тільки не свинарник! Бо білі стіни, а особливо цей килимок на чисто вимитій бетонній підлозі, й разом із тим присутній тут запах свині, – не відходів її життєдіяльності, – а просто самої тварини, шокують в найкращому сенсі цього слова кого завгодно і найперше мою Алісу з її стереотипно міським уявленням про хлів для скотини, всотаним, як прийнято казати, ще з молоком матері й добряче підкріпленим виглядом страхуття в дворі Гармашихи. Я кидаю оком за дощату горожу й тягну до себе Алісу:
– Поглянь сюди.
Та з осторогою робить крок уперед – ніби до клітки з тигром – і пересиливши змішане почуття страху й огиди, зазирає до свинячого помешкання. Там на свіжій соломі лежить і блаженно порохкує біло-рожева вгодована паця – майже така ж симпатична, як у мультиках. Я бачу, що вираз настороженості на обличчі дружини змінюється на цікавість і легеньку усмішку здивованого полегшення, й радію, що мій хитрий план реабілітації Клевені починає спрацьовувати. По Алісі добре видно, що вона знову в стані хай і приємного, але все одно шоку, й жодним чином не готова виразити його словами, тому мушу робити це сам.
– Агнесо Степанівно, Вас потрібно на центральних телеканалах показувати, на всю Україну. Навіть не уявляв, що таке можливо взагалі, от чесно, – я хай і дещо картинно, проте щиро розводжу руками. – Ви феномен!
– Да... скажеш таке... – засоромившись, маше рукою сусідка, проте приховати задоволення від почутого не спроможна, оговтується досить швидко і вже анонсує другу частину своєї програми: – Ходімте, я ще город вам покажу.
І ми йдемо на город; Аліса дорогою по-дитячому хапає в долоньку мій безіменний та мізинець – традиційна ознака, що вона вже не сердиться. Агнеса Степанівна, на радощах забувши про свої суботні клопоти, починає екскурсію:
– Оце в мене помідори, оце гурки, а тут, бачите, перець, морква, капуста, синенькі, кабачки, патисони, цукровий буряк, червоний, цвітна капуста...
Вона водить нас вузенькими стежками поміж охайних, виставкового стану грядок, спиняється чи не біля кожної, щось розповідає, я мимохіть порівнюю видиме зі своїм нещастям, бачу, як азартом загоряються Алісині очі – нічого собі, хто би міг подумати! – і відчуваю щось середнє між соромом та безпорадністю, від якої в кого хочеш опустяться руки. Нарешті, проминувши рядки кропу, петрушки, селери, якогось дайкону і чогось іще екзотичнішого, ми після петляння Хасточчиними городніми лабіринтами спиняємось біля трьох рядків блідо-зеленої, з химерно закрученим листям довогочікуваної салати. Хазяйка щедрою рукою чикрижить нам цілу купу її молодого листячка, натоптує ним пакет і на прощання робить ще купу всіляких настанов.
Аж тут Алісине прохання до хазяйки добиває мене остаточно:
– А можна буде консультуватися у Вас щодо городу? Бо я ж ніколи ним не займалась, але після Вашої екскурсії так схотілося, що місця собі не знаходжу.
Нічого собі, оце сюрпрайз!
Хасточка, вручивши нам на прощання трилітрову банку сивого, мов туман, березового квасу, і, певно, схаменувшись, просить:
– Тільки ж ви дивіться, не проговоріться Уляні, що я тут порядки її критикувала, бо мені тоді й життя не буде.
– Да боже ж збав! – відповідаю я в тутешньому стилі.
Уже вдома ми обидвоє даємо волю емоціям і забувши навіть про холодець жваво обмінюємося враженнями.
– У мене не те, що камінь з душі спав, а крила за спиною виросли! – патетично вигукує дружина.
– Ну ж бо, дай помацати, – вдавано заклопотано прошу я, – бо тут прийнято птахам крильця підрізати – щоб із двору не полетіли.