аїнськими перекладами: колокольня (дзвіниця) – Р. Писанка; за переданням (рос. преданием, укр. переказом) – висилання "Відкриваємо біблію"; розпис алтарів (вівтарів) – "Візити"; до гроба Господнього, де гроб, немає гроба – дитяче релігійне висилання; напередодні різдва Христова – Неля Зухова з Мюнхена для "національного" радіо, 16го грудня 2000го року; мати настоятельниця (ігуменя, настоятелька) – телефільм "Загадкова жінка"; вам доводиться, матушко (матінко); люди говіють (постять); як на ваш погляд, матушко – всі три приклади з радіовисилання "Благовіст", 10го червня 2001го року, 1520. Україномовне молодіжне християнське висилання "У колі друзів" передає україномовну‑же релігійну пісню, в якій співачка підкреслено налягає на м'яке "і" у слові "Алілуя" (по-укр. вимовляємо "Алилуя") – це на знак, що Господь ні хохляцької ні бандерівської вимови не сприймає… Або такі слова пісні: "я кажу душі бодрися (бадьорись) – те‑ж радіо-висилання, 9го серпня 2004го року. Телевізія удосвіта заповідає про день святого Георгія, але про Юрія чи Юра – мовчить; на Подолі розташована, виявляється, зовсім не церква Покрови, а якась "покровська"… ("Кольоровий світ", радіопередача 10го жовтня 2000го року). З иньшого боку, християнські звертання, вирази, поздоровлення ідіоматичного характеру підміняються якимись iнтер-юдаїзмами: замість "Христос воскрес" переважно малюють "З різдвом христовим", замість "Веселих Свят" – "Зі святами", і т. п. В українському селі українську церкву власними руками будує батюшка (висилання "Надвечір'я" від "Громади", підготував Сенчило). Той‑же "батюшка" дає інтерв'ю українською мовою, читає казання (проповіді) українською мовою, але відправа і церковні пісні – рафінованою кацапською. Як за часів сталінської "українізації": тоді рекомендували послуговуватися рідною для аборигенів українською мовою в інтересах комуно-СССРівської пропаґанди, сьогодні‑ж – в інтересах ринкової інтер-кацапської заглади усіх залишків українства. I щось подібного у вказаному репортажі безсоромно пропаґується. Радіо "Eвропа-центр" у Світлий вівторок передає запис дикунських "плясок" з викриками "Кристос воскре´с(е,и)" в якомусь напастливому, підганяючому, абсолютно чужому для Українця ритмі. (дві півноти, шістнадцятка, вісімка, дві чвірки; або: дві шістнадцятки, дві чвірки, дві половинки), характерному для балалайкових купецьких оргій на празникових помостах Великого Новгороду. Має це у них називатися Хресним ходом. Читачу воно нехай навіює його власні асоціяції, щождо мене, то невиразне прикінцеве "е-и" у заклику "воскре´с(е,и)" викликає дивну незатишність, пов'язану чи то з непевністю (воскресе´, чи не воскресе´?!), чи, швидше, з наказовим способом дії (Христе, воскре´сни!), який нагадує примітивну забобонність дохристиянських ритуалів круг дерев'яного божеська…
Відібрати дітей
425) Область релігійна – не єдина, у якій нишком переводиться підступна інтернаціоналізація. Другою є освіта і культура. Дітей у школі вчать виголошувати спіч (стислу промову, коротке слово – це поради методиста (!) у висиланні, присвяченому проблемам дидактики); у львівській школі "Любисток" (!) обирають мера кляси (замість старости – львівські теленовини 5го жовтня 2001го року); молодь запрошують до бизнес-центрів (ділових осередків); дітлахам зі шкільного гуртка танців до душі припали не Аркан, Шевчик, Рибка, Горлиця, Метелиця, Гайдук, Дудочка, Запорожець, Роман, Катерина, коломийка, козачок, не хороводи – веснянки, гагілки, "журавель", а грецькі "сіртаки". Підліткам організовують клюби для казкових ігор – але не про Котигорошка, не за "Eнеїдою", не за творами Андрія Чайковського, не за сценарієм "Лиса Микити" чи казками для дітей Iгора Калинця – а за творами R. R. Tolkienа. Замість на творах Марійки Пігір'янки, "Студія 5" виховує дітей на перекладах Iнтера Маршака. Зрештою, чого можна домагатися від когорти ведунів та ведунок, котрі самі виховані не на "Абу-Касимових капцях", "ковалі Бассімі" чи "Маленькому Муку", а на Мойдодире, Дяде Васе, чи iнтер-віршиках типу "все профессии важны, так как все они нужны". Трагікомедія в тім, що, коли iнтер-заведій намагається дітям зацитувати якого-небудь віршика про вибір професії, нічого иньшого, окрім віршів Маршака, цьому вихованцю Великого совєтського детдома на думку не спадає, і спа´сти не може, а тим часом проклятий реґлямін вимагає говорити осоружною хохлятиною. Ось дітлахи і чують: "всі професії важливі, бо всі вони потрібні", а до цього коментар: "саме так можна перекласти вірш Маршака". Є якась рима в наведеному вище імпровізованому перекладі? Які відчуття про неоковирну, але набридливо-настирливу "солов'їну" зринуть у глядача вистави "Студії 5", який, скоріш за все, знайомий-таки з цілком незлим ро´сийським ориґіналом? Відчуття огиди до української мови? Напевне, аж так далеко не зайде. Найшвидше, слухач обмежиться єхидною думкою, що, як не крути, а рогульський Хохол без Великої ро´сийської культури, як без Бога, – навіть до порога не дотягне.
426) На "Студії 5" у юнацькій забаві Фант-лото співали одного разу при підтримці спонсора "Арґо": Каріна Плай, Ольга Сумська, Оксана Хожай, Ірина Білик. Ірині Білик дозволили співати українською мовою. Мушу признатися, що ім'я О. С. мені мимоволі пригадує певну романтичну історію. Що‑ж, якщо це дійсно сценічне псевдо, під яким схована Національна героїня, славна Захисниця України, Змора Турецької імперії і Пострах гарему, то дивуватись нема чого – після турецького полону братня ро´сийська звучить майже як рідна… Судячи з оголоски на радіо (1го грудня 2001го року) українська героїня дійсно перемахнула до нового гарему і тепер серіально "знімається (?!) на каналі Інтер з "Бєздєльниками"". Я тут взагалі боюсь набалакать дурниць, тому жодних імен критикувати ніяк не буду. Але окрім імен (справа свята і приватна) в артистів бувають сценічні псевдоніми, з якими вони виходять під град критики – часом прихильної, часом – менше. Псевдонімів я критикувати теж не вибираюся, а от смаки публіки – залюбки. У нормальної публіки Оксана Хожай мала‑б успіх лише в тім випадку, якби співала українською мовою. Тоді її спів прекрасно гармоніював‑би зі сценічним іменем, оскільки "Оксана" – гарне українське ім'я, про грецьке походження якого ми вже давно успішно забули, а "хожай" – глибоко народна назва мішка, з яким мандрують. Перед Кацапами, виконуючи ро´сийські кавалки, співачка мала‑б користати з якогось сценічного псевдоніму, наприклад, Сюша Котомка (Цецилия Рюкзак особливо сподобалось‑би iнтерівській авдиторії). Імпресаріо повинен такі тонкощі враховувати, якщо йому милий успіх перед нормальною авдиторією. На жаль, наша авдиторія за своїми смаками дещо дивна… З Каріною Плай складніше. Знову‑ж, перед нормальною публікою жоден, не позбавлений глузду, менеджер цю співачку без псевдоніму не випустив‑би. Бо дунсько-норвежське скорочення імені веселої Катерини, зіткнувшися з назвою верховинської стежки (плаю), могло‑б у декого викликати несподіване здивування, яке недобре вплинуло‑б на сприйняття пісні… якщо пісня українська. Щождо особистих смаків, то мені в забаві "Фант-лото", окрім Інтернаціонального шабашу, сприймати взагалі не було що. Незважаючи на милу недоречність україномовної Ірини Білик.
Гуманізм, космополітизм, чи зрада?
427) Третя область, в якій самовіддано трудяться українські русифікатори, – пропихання космополітичного лібералізму. Лібералізм є добра справа, поки панує мир. В Україні миру не було і немає. Точиться війна, яка лиш в певних історичних часах прибирала форми збройного конфлікту. Переважно війна протягом віків була назовні "холодною" (але далеко не безкровною). Війна за ковток повітря для "етнічної", як висловився Президент, нації. Під час війни дуже небезпечно плутатися поміж абстрактними і конкретними засадами. "Я‑б остерігався кожен випадок переходу українця на російську мову розцінювати як національну зраду" – М. Попович, "Експрес", 6го – 13го липня 2000го року. Мушу признатися, що навіть постійне користування з боку Українця ро´сийською мовою десь там, де він не чув української від самого народження, – мене не разить. А ось у місті Львові кожне ро´сийське слово в устах Українця Є ЗРАДОЮ! Військовою зрадою в умовах жорстокої війни. Москаль не повинен мати жодного сумніву в тім, що мова найжорстокішого, найпідступнішого політичного, етнічного, культурного руйнівника і споконвічного окупанта, принаймні тут у Львові, є табу. I досягається таке розуміння не провокаційними "погромами", не п'яними прокльонами в адресу Москалів, не п'яним опівнічним горланням весільних пісень під вікнами декотрих, до речі, значно цивілізованіших, окупантів, ані навіть не постановами міських рад, а зовсім иньшим: холодним лезом твердого погляду в очі ворога. Перехід на ворожу мову є зрадою тим більшою, чим вищою є соціяльний статус співрозмовника. Тим глибшою, чим вищою є посада урядовця. Здається, 21го червня 2000го року я у прямому етері почув неповторні своєю катеґоричною логікою слова, що пролунали в залі засідань Обласної ради: "Я завжди розмовляю тільки українською мовою. А часом іншими мовами (!). Важко відразу змінити те, що склалося десятиліттями." Що саме важко, пане Наміснику? Відкрити рота і з'артикулювати кілька українських слів? Позбутися звички опускати очі в присутності "ва´жного" Кацапа, забути забобонне правило "не наражатися" нахабі-каґебісту, відкинути запопадливість перед фізіономією самовпевненого уособлення єврейського капіталу, чи побороти внутрішній сумнів у повноцінності рідної мови? Що саме?
428) В мовних питаннях т. зв. "свідома" частина українських діячів виглядає дуже дивно. Важко сказати, чи висловлювання окремих політиків є брехнею, чи двозначно завуальованою під "лібералізм" псевдо-патріотичною тенденцією, а чи, може, їхня н