Проте під час усіх цих штурмів королівський комісар Адам Кисіль і переяславський староста Лукаш Жолкевський поводилися доволі хитро. Вони здавали міста і селища майже без бою, формуючи з врятованих гарнізонів своє військо, до двох таборів якого стягувалися підрозділи реєстрових козаків, а також загони місцевої шляхти і посполитого ополчення.
Досвідчений польський полководець, Кисіль розумів: усе, що тільки здатне повстати зараз проти бунтарів, уже повстало. Так, проти них працював час, потрібний для того, щоб король Владислав і головнокомандувач Конєцпольський уклали зі шведами перемир'я і повернули військо до Польщі, а далі кинули його проти "сулимівців". Проти них була і природа, тому що зима неминуче деморалізувала значну частину погано споряджених повстанців, змушуючи їх розходитися по домівках, та й взагалі вимагала для війська добре впорядкованих "зимових квартир". Нарешті, сама політична ситуація... Тому що, в разі продовження повстання, Судимі доведеться воювати не лише проти польської армії та ополчення, але й проти ординців і турок...
Сулима і полковник селянсько-повстанського козацтва Жадик щойно обійшли значну частину острова і визнали: перетворити острів на якусь подобу Січі поки що не вдалося. Рів і вал, щоправда, дуже благенький, насипано тільки на тій частині, що звернена до правобережжя. Лівий берег острова залишався незахищеним. Так, він був значно вище піднесений над водою, ніж правий; до того ж його охоплювали плавні, котрі лише неширокою протокою були відділені від очеретяної заплави, що обрамляла материковий берег, але все одно надійною перепоною на шляху карателів стати він не міг. Єдине, що втішало гетьмана, — що вже було споруджено чотири довгі напівземлянки.
— Може, все ж таки варто відійти до фортеці[53]? — невпевнено якось проказав Жадик, опускаючись на лавку по інший бік довгого столу. — Навіть у такому, дещо поруйнованому вигляді, вона все ж таки більше пристосована до оборони, ніж будь-який польовий табір.
І стіл, й обвішані в'язанками стіни, були просякнуті гострим запахом сушеної та в'яленої риби. А прожилки деревини на стільниці все ще виразно сіріли соляною "памороззю". Колись на острові, розміри якого сягали до тисячі кроків у довжину і до трьох сотень у ширину, гуртувалася рибальська артіль. Яка доля спіткала тих рибалок, і чому вони покинули острів — невідомо. Але вони залишили по собі дві рибальські хатини, лабаз, досить теплу, обшиту дошками землянку, в якій, мабуть, відігрівалися ті, хто залишався взимку сторожувати артільне майно, та ще й просторі причали по обидва боки острова.
— Сам думав про це. Як пам'ятаєш, навіть не хотілося залишати цю твердиню, настільки вона видавалася придатною для опору ворогові та неприступною, але... В фортеці ми одразу ж виявимося у смертельній пастці.
— Острів — хіба не пастка?
— Я мав на увазі, — у фортечній пастці, відрізаній від питної води і палива, від річки, з її рибою та дичиною... А тут нема жодного клопоту з водою, легше ведеться з паливом і поки що навіть із пашею для коней. На острові матимемо вдосталь риби, а в плавнях ще й водиться така-сяка дичина. Зважмо й на те, що тут є де розташувати обоз, а головне, для оборони острова можна використовувати бойові човни, з фальконетами і стрільцями на борту. На них легше прориватися з табору, або й просто шарпати фланги коронного війська.
— До того ж, тут ми ближче до волості, сюди поки що легше добуватися повстанцям та обозам з продовольством, — своєрідно продовжив його пояснення Бурлук, хоча в душі все ще схилявся до табору у фортеці. — Все це зрозуміло. Та все ж таки у Кодаку — воно якось затишніше. Якби спорудити табір поруч із ним... Уявляєш, яка б це була кістка у горлі Адама Киселя?
— Ти ж знаєш, що зараз там знаходиться сотня Бородая, котра вже зібрала навколо себе зо два десятки селян-утікачів та наймитів із козацьких зимівників. Основну артилерію Кодака ми перекинули сюди, та все ж таки у сотні залишилося дві фортечні гармати і кілька фальконетів. Коли поляки візьмуть нас в облогу, цей загін може пройтися по їхніх тилах, винищуючи поповнення, роз'їзди та обози.
Бурлук хотів щось відповісти, але в цей час зайшов джура і повідомив, що козацька старшина зібралася на раду і чекає запрошення. Сулима стомлено кивнув головою, мовляв запрошуй, а щойно сотники, два полковника і представники генеральної старшини увійшли, запропонував кожному з них висловитися.
— Краще говори ти, гетьмане, — заперечив сивочолий полковник Шило. — А ми вже, де треба, додамо. Так воно буде швидше, і до ладу.
— Ми, вважай, в поході, на війні, — підтримав його Тугай. — А на війні перше й останнє слово завжди за гетьманом, така традиція.
— Що ж, мабуть, під час походу так і треба, — визнав Сулима. — Проте говоритиму коротко. Від сьогодні полковник Жадик призначається комендантом табору, а сотник Орест Коцюба — його помічником.
— Мудре рішення, — визнав полковник Шило.
— Ту частину плавнів, яка з лівого берега підступає майже до острівних плавнів, треба негайно відгородити від поля ровом і валом. Якщо зважити, що з одного боку до ріки підступає крутий яр, а з другого — впадає річка, укріплення цього табору особливих труднощів не становитиме. Доки ріка не стане під кригою, ми по суті матимемо два табори, лівобережним із яких командуватиме полковник Шило. Вже завтра ці табори слід поєднати поромом і двома перевізними плотами, так само, як ми поєднали свій острів із правим берегом, заставу на якому, до речі, слід ґрунтовно підсилити. Швидше за все, поляки наступатимуть з того боку, і вже незабаром поблизу переправи з'являться їхні розвідувальні загони та роз'їзди.
Далі гетьман говорив про те, що майже вся деревина острова пішла на спорудження землянок, і що слід негайно спорядити обоз до лівобережного Вовчанського лісу за дровами, а ще один обоз — у поближні села та зимівники, за продовольством і фуражем, та налагодити заготівлю риби і дичини. А ще варто б заготувати якомога більше очерету, який із часом теж піде на паливо. Бо з чим-чим, а з паливом на острові буде сутужно.
При згадці про паливо, козацькі офіцери з сумом подивилися на стосик дров поблизу пригаслої пічки. Хтось тут же підкинув у вогонь пару полінець, бо в хатині було прохолодно, але, здається, тільки зараз усі вони по-справжньому зрозуміли: зима видасться довгою і тяжкою, а під час зимівлі їм бракуватиме геть усього — дров, харчів, пороху, фуражу, а ще — теплого одягу й, особливо, взуття...
— І це ще тільки початок, — зітхнув полковник Бурлук, відгукуючись на всі ці розпорядження Сулими.
Ніби вжахнувшись безлічі бід повстанців, які породжувалися раптовим настанням холодів і першим снігом, крізь вікно до хати проникли перші промені сонця — на диво яскравого і по-весняному лагідного. Та навіть воно вже не здатне було розсіяти віхолу клопотів, котрі нахлинули на козаків.
14
Коли Адам Кисіль прибув до маєтку переяславського старости поблизу Яготина, там на нього вже чекали сам староста Лукаш Жолкевський, а також полковники реєстровців Ілляш Караїмович та Іван Барабаш.
Занадто великий, як для такого затишного домашнього кабінету, буквально завалений палаючими полінами, камін; вовняні пледи на спинках віденських крісел і традиційні для шляхетських посиденьок хутряні накидки для ніг; не кажучи вже про пляшки з настояною на травах горілкою, на двох низеньких "прикамінних" столиках, — усе налаштовувало на неспішну, теплом і хмільною бездумністю породжувану, бесіду.
І королівський комісар справді зручно вмостився в кріслі, утеплився, зігрівся з дороги келишком духмяної настоянки, проте одразу ж усю цю, господарем сотворену ідилію, і зруйнував.
— Мені вже відомо, пани полковники, що ваші реєстровці зуміли витіснити повстанців навіть із Корсуня, де цих зрадників вітчизни нашої виявилося найбільше.
— Так, учора "сулимівці" відійшли в бік Дикого Поля, — спохопився Караїмович, — але, перш ніж вони вирвалися з міста.
— Згодом, полковнику, згодом!.. — владно перебив його королівський комісар. — Я щойно з Черкас, тож маю всі необхідні відомості. А ще знаю, що сам гетьман Сулима, з основними силами, завбачливо відійшов на Віщунський острів і закладає там міцний зимовий табір. Саме туди і попрямують зараз рештки загонів з усіх захоплених ними раніше фортець і містечок, а також селяни-втікачі. Впевнений, що гетьман сподівається на підмогу з Січі. Хоча відомо, що кошовий, і майже всі курінні отамани, цією повстанською веремією, з нападами на міста і кривавим закликом Речі Посполитої до великої домової війни — рішуче незадоволені.
— Та Січ цього пройдисвіта Сулиму не підтримає, — невпевнено якось проказав Барабаш, мабуть, так до кінця й не увірувавши в свої слова. Говорив він скоромовкою, невиразно, ковтаючи закінчення слів, які, до того ж, вимовляв гугняво. Слухаючи його, комісар ловив себе на думці: "Як же цьому "цицеронові" вдалося дослужитись до високих старшинських чинів у козацтві, де завжди цінувалося вміння "сказати так, щоб аж до кальсонів пройняло?".
— Від нашої змарудженої черні, панове, можна чекати чого завгодно, — незворушно парирував тим часом Жолкевський, поєвропейському вбраний п'ятдесятилітній чолов'яга, з блідим, поцяткованим брунатними плямами обличчям. Замолоду він примудрився близько року провчитися в Лондоні, і відтоді залишався прихильником усього британського — в одязі, поглядах, манерах, і навіть у домашньому побуті. Недарма ж, позаочі, місцеві шляхтичі називали його "хуторянським лордом". — Але спочатку вислухаймо королівського комісара.
Вдячно глянувши на нього, Кисіль продовжив:
— Через свого представника я просив вас, полковнику Караїмович, заслати до загону Павлюка кількох надійних козаків, аби потім і в таборі гетьмана ми мали своїх людей.
— Не знаю, чи "підставні" мої, на чолі з сотником Яцубою, вже досягли самого гетьманського табору, — охоче озвався Ілляш, — проте сам полковник Павлюк наживку цю проковтнув. Ще в Корсуні.
— А таки-так, проковтнув, — підтвердив Барабаш.
— Важливо, що одразу ж не викрив, — хижо примружився Кисіль, маленькими ковтками смакуючи настоянку і знавісніло вдивляючись у глибінь каміну, як у пекельну незвідь.
— Ви, пане королівський комісаре, — поважно посмоктував оздоблену сріблом і коштовними камінцями люльку Жолкевський, — ближчий до короля, до двору..