А потім довго і неспішно протискувалася повз нього в проймі дверей. — У палаці вона приймає душ наодинці. А тут — у парі, і майже ритуально. Не поспішай, розпочнеш омовіння хвилин за п'ятнадцять. Зі мною ти ще надолужиш, усе, що примудрився "недотримати" за молоді літа. А з нею... Це твій шанс остаточно порозумітися з баронесою, не втрать його.
Як з'ясувалося, Аліна все розрахувала правильно. Щойно Роман увійшов до просторої душової кабіни, як у ванній кімнаті з'явилася й баронеса.
— Не тушуйся, — ще з порога попередила вона, прямо на підлогу спускаючи з себе халатика. — Я вважаю, що сексом люди повинні займатися під душем, а в ліжку ангельськи пестити одне одного і шепотіти ніжності. Щось маєш проти такого способу зближення людей?
— Проти такого — ні, — запевнив Роман, відчуваючи, як в обіймах його пристрасно стрепенулося налите жіноче тіло. Вже зволожене душем і напарфумлене шампунями. — Цілком природний спосіб.
— Тоді не поспішай і не гарячкуй. Сама підказуватиму, що й до чого, — проказала вона, повільно сковзаючи його тілом до низу. — Життя й справді стікає, наче струмені води. Але саме під струменями води воно особливо прекрасне.
Усе, що відбувалося поміж ними далі, можна було сприймати, лише як шаленство фантазії і плоті. Яке повинно було тривати вічно.
— .То й що, маєток тобі сподобався? — запитала Євгенія десь за годину по тому.
Вони все ще сиділи в розкішних велюрових халатах, з келихами червоного вина біля пригашеного електрокаміна. Й оскільки тьмаве полум'я причаровувало їх так само, як і полум'я лісового багаття, то й почувалися вони такими собі провінційними аристократами-змовниками.
— Тут усе чудове — ти, маєток, місцина, і навіть цей камін, від якого повіває теплом і минувшиною.
— І все це з часом може належати тобі.
— З часом, — бездумно кивнув Ігуда.
— Так, лише з часом. Але за умови, що вже віднині сам ти належатимеш мені, і тільки мені.
— Відбуваючись жартом, я міг би поскаржитись, що умови нерівнозначні — "з часом" і "віднині". Але насправді мене цікавить інше. Причому вже зараз. Ти всерйоз мрієш про те, щоб я належав тобі і тільки тобі?
— А чого ще повинна жадати жінка, яка стала володаркою такого дивовижного, як ти називаєш, "дворянського гнізда", як моє? Це ж очевидно, що до нього потрібен аристократ-господар. Тільки я, мабуть, не точно висловилася. Не хочу, щоб мужчина належав мені, радше сама волію належати йому, якщо тільки переконаюся, що справді має намір осісти в цьому "гнізді", а не розігрує тут, за моєї ж таки участі, сексуально-бомжацькі мелодрами.
— Важливе прояснення ситуації, — погодився Ігуда, намагаючись не надавати значення оцьому, занадто вже адресному, визначенню — "бомжацькі". — Мелодрам більше не буде. Цілком природно переходимо до родинно-любовної лірики. Ти по-справжньому подобаєшся мені. Гарна, просто-таки розкішна жінка, з тілом, яке здатне прикрасити будь-яке з античних полотен.
— Це так по-сучасному: спочатку випробувати свої почуття в усіх мислимих сексуальних способах і позах, а вже потім намагатися оформити свої почуття словесно.
— Після подібних випробувань слова стають щирішими.
— Можливо, можливо. Ти теж подобаєшся мені, Великий Самозванцю. Щиро кажу. І в нашому становищі наймудріше було б вибудовувати взаємини таким чином, щоб ніхто нікому не "належав".
— От і мені здається, що, оселяючись під одним дахом, люди повинні не підкорятися один одному, але й не замикатися — кожен у своєму черепашачому панцирі, а творити спільний світ, спільне буття, спільну долю.
35
...Е, нєт, світ не сошьол с ума, світ жівйот себе, як єму і положено — то єсть за "Уголо— вним кодексом". Це ми з вами геть усі сошлі с ума в цьому світі, кроме, канєшно, міліції.
З "епохальних" роздумів міліціянта, героя цього епохального роману
Знову гамірливий Майдан Спокути, і знову спогади. З маєтку Ігуда поїхав ще вранці, не попередивши Євгенію. Він мав намір присвятити увесь цей день пошукам роботи, хоча баронеса пропонувала йому облишити це марнотратне заняття і цілковито присвятити себе живописові. Він побував на кіностудії, у двох видавництвах, у Будинку вчителя, ще в кількох закладах, але вакансій ніде не виявилося. Що ж до постановки фільма за його сценарієм, або видання книжки віршів — тут проблем не виникало. Крім однієї — фінансової.
"Діставай чоловіче пять мільйонів долларів, і ми тобі такий фільм "забачаємо", що половина режисерів "Голлівуду" покінчить життя самогубством", — казали йому на кіностудії. — "Старий, — поплескували його по плечу видавці, — бери кредит тисяч на двісті гривень, і можеш видавати хоч збірку віршів, хоч кіносценарій, а хоч повне зібрання власного божевілля!".
Повертатися до маєтку ні з чим йому не хотілося. Він і так почувався в ньому, поруч із баронесою, бідним родичем, приживалою і закоренілим невдахою.
— Що, пане-товаришочку, завтра знову зустрічаємося поблизу канцелярії Президента? — Виник поблизу Ігуди непримітний худорлявий чоловічок, з обвислими театрально-козацькими вусами і з довгим, чи то під батька Махна, чи під "а ля Розкольников", волоссям, перев'язаним по чолу вишиваним паском.
— А чому ми повинні зустрічатися біля канцелярії Президента, й обов'язково з вами? — нехотя повертався Команданте із далеких небесних мандрів, і знову тягнувся поглядом до зоряного плеса, що віддзеркалювало сяйво Майдану Спокути.
— Ви ж, товаришочку, вже були там позавчора, я запам'ятав вас. Акція: "Україна — без нашого, нехай йому м'яко ікається, Президента". Плакати, листівки; перев'язані помаранчевими хусточками голови, транспарантики з назвами міст і країв... Усе, як належиться. Щоправда, ви особисто поводились дуже пасивно. Я ще подумав було: який могутній чолов'яга, напевне, зі служби безпеки тієї організації, яка стоїть за демонстрантами; хоч і тримається осторонь, але пильнує, і в дію вступить, коли дійде до сутичок. То я справді вгадав?
— Що ви мали вгадати?
— Ну, щодо служби безпеки, внутрішньої охорони, чи як ви там називаєтеся?.. Я ж памятаю, що той чолов'яга у жовтому шарфі звернувся до вас за позивним "Команданте".
— То, може, вам ще й дати розгорнутий список — з прізвищами та біографічними даними — усіх членів цієї служби?
— Та що ви, що ви! — запанікував чоловічок. — Господь із вами, який список, за кого ви мене маєте?! Але ж нагадаю, що після нашої зустрічі під резиденцією президента й справді чомусь дійшло до сутичок із міліціянтами, — завбачливо відвів Ігуду від подальшого з'ясовування "хто є хто".
— Можливо, що й дійшло. Одначе жодного відношення до цієї вашої акції я не маю, до Служби безпеки — тим паче. Просто прийшов глянути, що там відбувається.
— То нехай і так, нехай так! — манірно помахав руками чоловічок. — Тепер багато людей відмовлятиметься від участі в цій акції, і ви теж правильно робите, що не наполягаєте на причетності до неї, оскільки, — про всяк випадок вусань роззирнувся, — акція біля президентської резиденції виявилася несанкціонованою, і вже провадиться слідство з приводу того, хто саме був її організатором, а хто — аж занадто активним учасником. Адже йдеться про бійку з міліцією, а це ж опір владі. Знаю, що кількох хлопців міліція вже навіть допитувала, звичайно ж, поки що в якості свідків.
— Уся ця міліцейсько-президентська сага мене не обходить, — якомога різкіше відповів Ігуда, сподіваючись, що вусань нарешті відчепиться. І було б добре, якби вдався до цього якомога швидше. Він, Ігуда, повернувся до Києва не заради якихось там акцій, сенсу яких поки що навіть не збагнув, і не задля того, щоб відволікатися на місцеві політичні ігрища.
Якщо його щось і цікавило в теперішньому Києві, то це майже винищена кіностудія; режисери, які, за всієї цієї руйнації, якимось-то дивом усе ще примудрялися виживати; і люди, котрі могли б фінансово підтримати його, як тепер модно було казати, "кінодраматургічний проект". Де шукати цих давно вимерлих кіношних благодійників, як і того, де шукати тепер талановитих кінорежисерів — Роман поки що не знав.
Ось і сьогодні він уже з годину товкся біля прохідної кіностудії, але на територію охорона його так і не пропустила, оскільки не мав перепустки; і навіть не з'ясував, яким чином йому, непрацівникові цієї української, як Ігуда називав її, "фабрики хворобливих фантазій", можна таку перепустку отримати. Хтось порадив йому зателефонувати головному редакторові, і навіть підказав телефон. Але, почувши про п'ять мільйонів баксів, якими слід підкріпити його власний сценарій, Роман зрозумів, що подальші переговори недоречні.
Ще якийсь час він залишався біля кіностудії, мовби сподівався на диво. Як на те, ні в вестибюлі чи біля прохідної, взагалі поблизу кіностудії, він не зустрів жодного знайомого обличчя. А той сивоголовий "кінодраматург", чи то на прізвище, чи на прізвисько Вотя, що спробував набитися йому в колеги, спромігся лише на дві справи: запросити Ігуду до поближньої кафешки, аби пригостити стограмівкою горілки, і дати соломонівської мудрості пораду:
— До Москви треба їхати, колего, до Москви! — величним жестом імператора-полководця, що кидає в бій свої легіони, проголосив Вотя.