Бо хотіти — не завше значить, що з того клієнт буде мати користь. Аза у нас в єдиному екземплярі, вона незвичайний пес. Вовкособ...
— Що-що? — перепитав Давид, бо вперше почув таке слово. — То нова порода, чи як?
— І так, і ні, пане Девід. То наслідок схрещування вовка і німецької вівчарки. Сімдесят процентів вовчих генів. А кого виховаєте з неї — залежить від дресирувальника, і умов, в яких її утримувати. То ж перед нашою угодою до вас три питання. Діти у вас є?
— Не нажив, ще молодий, — пожартував Давид.
— Подвір'я велике? Бо треба огороджений вольєр.
— О, достатньо...
— А домашню худобу тримаєте біля хати?
— Ні, вона від неї далеченько.
— Чудово. То умови для безпеки. Бо сусідство з товаром провокує агресію пса. Тепер у вас лише одне завдання, аби він став вашим помічником і захисником: щоденний тренінг, бажано професійне дресирування. Здається, для цього у вас є можливості і любов.
А коли сторгувались, Азу привели на повідку, пан Тадеуш ще майже півгодини давав поради. Давид навіть слухати втомився.
— Та це ж, та то ж, пане Тадеуш, дитину легше впросити і навчити.
— Мудро, мудро сказали, пане Девіде, — схвально погодився той. — Ви все правильно зрозуміли. Ось вам книжечка у поміч. Заглядайте. І ще порада. У Ковелі, то недалеко від вас, є людина, якій ми довіряємо, бо то спеціаліст з дресирування. У нього для в'язки з Азою є чистокровний кобель. Потомство від нього ми у вас можемо викупити. В книжечці зазначена ковельська адреса. Азу оберігайте від сільських собак.
"Все буде о, кей! — заспокоював себе Давид після лекції пана Тадеуша. — Мені ж не треба собаки-академіка. Хай хоч покаже те, що я бачив у шефа".
Попри всі застереження, товар Давиду сподобався. Сподобалося й ім'я. Він простягнув руку, щоб погладити Азу, але та чомусь легенько загарчала, ошкірилась, зиркнула в очі.
— Ні, ні пане Девід. Безпричинно не ласкайте її, — застеріг пан Тадеуш. — Ласку, заохочення, чи знак уваги, пес повинен заслужити... Аза дуже розумна, чутлива до несправедливих покарань, навіть образ. Особливо до фізичних. Пам'ятає їх. Через них можете стати ворогами, а вона — з друга людини — звіром, як її далекі предки...
— Матвію, глянь яку красуню веземо в село, — кинув Давид кучеру, який був готовий вйокнути коневі в дорогу. — Шнобелю через рік заціпить, як побачить, чи дізнається який у мене секретар. Те кого хоч здивує.
Матвій кинув оцінювальний погляд, з хвилину обмацував очима Давидове щастя, почухав кінцем пужална за вухом, прицмокнув.
— Вовка купили, — якось пісно, байдуже відгукнувся. — Як виросте — ще хтось пристрелить.
— Виховаємо з нього добру собаку. То буде і сторож — ого! Жоден злодюга не поткнеться у двір. Спи собі спокійно.
— Дай, Боже, і нашому теляті вовка з'їсти. Грошики, мабуть, добрі вгатили. А Шнобель і без того скрутиться. Закортіло[68] вам того вовка, як дитині цицьки.
Давид стримався. Бо, коли б таке зухвальство почув до тієї пам'ятної ночі, то за кучером тільки би свиснуло. Услід за конем Цибульського.
СИРОТА З МАЄТКОМ
Та перша ніч у власному маєтку мала бути для Давида найприємнішою, заколисати лише від дотику до подушки. Одразу й справді було утішно і легко. В розкішній постелі відчув себе на крилах блаженства: із задрипаного Рудого він один вибився на таку висоту. Пан. Справжній.
Дзуськи! Хрону з редькою, Давиде, не хочеш? Доларів у тебе вже ледь-ледь, злотих в калитці тоненько, а маєток свій, землю, ліс, сад, кілька голів живності не гризтимеш, не поїдеш з ними у Львів, Ковель, Холм чи Варшаву. Треба, аби придбане додавало свіжі злоти. Основа бізнесу. Від цього в голові загуло, мов у потривоженому вулику: стільки треба зробити! І з чого почати? На кого спертися, кому довіритись? Він же тут чужий, один, мов перст.
Досвіток вже почав витісняти нічну темінь, коли знеможеного від хмар думок Давида таки зморив сон.
...Давидові в житті ще не було так лячно. Серед предковічного лісу він чомусь один. Сизо-чорні хмари запнули небо, густе зелене шатро, що зіткалося з верховіть дерев-велетів, не пускає навіть небесного світла, що хоче пробитись крізь тугу вату оболок. Тому, хоч літодень, внизу — досвіткова темінь і якась загрозлива тиша. Вгорі ж — розгулявся шалений буревій. З жахливою силою він то пробує нагнути зелені голови велетів, то, знесилившись, робить передих. Вони ледь встигають їх підняти, як оскаженілий від невдачі нападник налітає знов.
Від неймовірної напруги бринять могутні тіла. Давид відчуває, що навіть матінка-земля гуде, утримуючи їх мільйонами жил, що пронизали її, дарує їм життя і силу. А він — маленький, беззахисний, немічний, увсібіч кидає розпачливі погляди, шукає допомоги. Нема. Немовлям його захищала мама. А він навіть друга собі не нажив. Сирота.
От, Наталочка, щира душа. Він тепер ладен їй цілувати ноги. Силкується покликати. Та голос не проривається.
Вгорі ще страшніше загуло. Неподалік почувся жахливий тріск, скрегіт. Зелена пишна голова велета з глухим шумом і стогоном гупнула долі.
І тут розгніваний Перун сліпучим вогненним мечем так кресонув небо, що від страху все умовкло, стало тихо, мов у вусі. Темінь враз щезла, навіть внизу, — хоч голки збирай. Давид ніби розчинився, щез. Але живий. Бо чує:
— Пане Девід!..
Та це ж голос Матвія! І рука, простягнута Давидові, його! Божечки! Як він знайшов його у цій безлюді, перед кінцем світу? Давид рвучко скинув голову в бік голосу. Його кучер зачиняв вікно, що брязнуло від протягу, коли він заходив у спальню.
— Нічогенько собі хропонули. Мов дитя після купелі. Вже худобу з поранків женуть, — блаженно посміхався у вуса Матвій. — Макарове добре приспало вас. Значить, приростете тут міцно.
— Ф-ф-у-у, — видихнув Давид, витираючи з лоба холодний піт.
Він ще не встиг оговтатися від страшного сновидіння. Вірив, і не вірив снам. Але те, що є віщі, — переконався. От насняться йому курячі яйця, — обов'язково якась неприємність завтра. А тут перша ніч. Ні, не спроста. Те, що лише Матвій прийшов на допомогу, — це таки знак. Здається, добрий.
— Я тут вам приніс дещо на сніданок, Ярина зготувала. Не панське, певне. Та доки ви там собі куховарку добру знайдете, то й наше згодиться.
На душі Давидові потеплішало. От тобі й Матвій! А він його хотів позбутись... Відтоді кучер — мов стіл довідок в Америці. Людей знає. Порядний. Був би добрий економ. Грамоти б йому, щоб знав як гроші приростають! "Та в тебе самого її брак", — подумки осікся Давид. Де тут таких знайдеш? З міста місити сільську багнюку, мати клопоти з бідарями, — таких і калачем не заманиш.
Давид апетитно уплів варену картоплю з яєчнею, омачкою[69], запив киселем. Повернувся добрий настрій.
— Присядь, — раптом запропонував Матвієві.
— Де? — оглянувся той, бо стільця поруч не було.
— Отут, просто на ліжко. Отже, твоя Ярина не дасть мені з голоду вмерти?
— Важкувато їй буде. Сім'я, господарство. Хіба ненадовго, — неквапно погодився Матвій. — Та я вам нараю добру людину. Але, мабуть, двох.
— Тілько не тих, хто був у Цибульського.
— А я ж із них.
— Ти, Матвію, виняток. Тепер не лише кучер, а й порадник.
Ласкає таке Матвієве вухо.
ВЕСІЛЛЯ БЕЗ ОБРУЧОК НЕ БУДЕ
Обділила доля подружжя Остапа і Мокреню Ковальських. Та хіба лише їх? Куди дінешся? Від гіркоти життя можна сховатись лише в могилі. Там і сховались. Землі та здоров'я, як у куцого хвіст. Але ж треба такому статись! Перед тим, як злягли обоє, Мокреня привела на світ одну, через рік — другу дитинку. Дівчаток. Осиротіли, коли Ганнусі було чотирнадцять, Соломії тринадцять. У своїх шістнадцять старшенька розцвіла, мов ружа, файнішої на вроду в селі, здається, годі шукати. І господиня, сама до всього дійшла. Хлопці увиваються роєм. Та що, коли багатства на двох — півтора морга, хата на здиху. Найпаче ж — старша сказала, що вийде заміж за обранця, коли той забере у свою хату і Соломію. Бо ж куди її дінеш? Ні вродою, ні розумом не вдалась. У кожному селі є такі. Гриць Крисюків зважився. Та батьки стали запрудою: "Дурнуватих у нашій хаті не буде". Не буйна Соломія, роботяща. Покажеш що і як, — зробить. Запевняє усіх і повсюди, що вона хороша. То ж Соломією її ніхто не називав. Хороша — і все.
Та незвичайна порада й зіскочила Матвієві з язика. Хотілось, аби двоє бідолашних дівчат звідали хоч трохи кращої долі. Навдивовиж, Давид пристав до його поради.
Найперше, Ганна навела лад на кухні, згодом в решті хором. З часом Давид відчув, що від її смаколиків його одіж потрохи "усихає", а він поволі огарбузнюється. Нерідко після обіду вона підгодовувала і Матвія. Напевне, з вдячності. Він був радий, що все так владналось. І Хороша добре справлялась з пастушою роботою, хоч не носила габуна[70], яким пастухи вчать шкодливих корів.
Но! Но! — кричала, якщо рогата шмигне у шкоду, бігла виганяти, незлобливо хльоскала прутом, примовляла незрозуміле: — О-ла-ла-ла-ла. Тлусся, тлусся...
Норовливу криворогу шкодливицю, яку тримали лише за вельми смачне і жирне молоко, ніхто, крім Хорошої, видоїти не міг. Вона ж щось пробурмотить до неї, почухає за рогами, підгорля і та утихає.
З осені, коли Хороша, і досі малознайомий їй Льоля майже з другого кінця села, чомусь злучили своїх корів, її інтерес до пастуших справ ураз неабияк зріс.
Тепер, чим ближче до весни, тим частіше Хороша зирила в небо, чекала, аби сонечко швидше підбилось вгору. І лиш із відталої землі почали витикатись зелені шпичаки, вона радо показувала їх сестрі, окала, говорила деякі слова, то показувала на мигах: небавом треба виганяти худобу на пашу. Ганна ніяк не могла второпати причини, доки десь місяців через два Матвій, подякувавши їй за обід, ошелешив:
— Ганю, на хрестини покличеш?
Ганна враз замаковілася, ніби йшлося про неї, очі часто заморгали, рука так і застигла з ополоником.
— Які хрестини, дядьку Матвію? Що то за дурні жарти?
— Жарти жартами, а хвіст набік, — ухильно кинув Матвій. — Для когось смішки, а нам горішки. Знаєш, що про твою сестру і Льолю гудуть?
— Дядьку, присяйбо не відаю, — перехрестилась Ганна.
— Ну, то відай. Вчора ця солодка парочка на пасовищі, під кущиком робила те, що чоловік уночі з жінкою.