Нам слід відновити контакти з сусідками, бо після твого приїзду сюди вони припинили своє зовнішнє управління мною: певно, переконалися, що я в надійних руках.
У моїх словах прихована іронія – спробуй здогадайся кому вона адресована: сусідкам чи дружині? – Аліса підозріло зиркає на мене, та я, мовби нічого й не трапилось, веду своє далі:
– Біда ж почалася: гостинці нам тепер не носять. Ходімо, будеш знайомитись із ними ближче. Воно зайвим не стане, а користі точно додасть, – і далі я коротко посвячую дружину в свій план.
Ми йдемо до Гармашихи. На правах сусіда й родича, хай і далекого, замкнену хвіртку відкриваю по-свійськи, не гукаючи до хазяйки, як раніше. Трохи пройшли, умовно кажучи, садом, що більше схожий на пташник, по якому носяться наполовину вже оперені привезені з Березни "голошиї" та "майстри", а трохи осторонь під пильним оком буркотливої матері-квочки жовтими пухнастими клубочками пурхає поміж рідкої трави тутешня молодша ясельна група. Радіючи, що Аліса, здається, не вступила своїми мюлі у відходи їх життєдіяльності, ще через одну хвіртку потрапляємо до, власне, сусідського двору. Спиною відчуваю, як напружилась моя дружина, побачивши незмінне Гармашівське "страхуттє": навіть зелений спориш, порослий по двору якимись клаптиками, не покращує загальної картини тутешнього звичного безладу.
На що я вже звик до постійного тут розгардіяшу, але й сьогодні мені здається, що люди, котрі тут живуть, з причини якоїсь катастрофи притьмом повиносили з хати всіляке начиння й покинули його, змушені зайнятися ще більш нагальною проблемою не мало, не багато самого свого виживання. А втім, у всій цій загалом по-своєму навіть мальовничій картині є щось ґрунтовне, можливо, навіть базове. Не виключено, цю ілюзію створюють двоє малих онуків Уляни Петрівни: хлопчик років на чотири, а дівчатко й іще менше, які захоплено бавляться на безформеній, необгородженій купі піску під старою сливою – для них "страхуттє" точно є нормою, необхідним атрибутом провінції, і, боюся, що таким і лишиться на все подальше життя.
Десь у хліві на два голоси верещать голодні поросята, – особисто мені, досить обізнаному вже мешканцю Клевені, – ця обставина пояснює відсутність у дворі дорослих, а що там діється в голові моєї дружини, я навіть уявити боюся. Дітлахи ж, помітивши нарешті нас, покинули свої цяцьки: їх наче магнітом потягнуло до Аліси:
– Тьотя прийшла... – каже старший і підійшовши, починає безцеремонно її розглядати, а та, видно по ній, почувається розгубленою, бо прийшла у двір, де є діти, без жодного гостинця.
Я давно вже звик, що моя дружина подобається людям, а тому, запитую, не дивуючись:
– Баба Уляна вдома? Чи мама?
– Баба онде, – реагує хлопчина на близьке коров'яче мукання, а за тим і брязкіт клямки й показує рукою на широку хвіртку, що прочиняється, і в неї, тернувшись об шули[37] роздутими боками, поважно впливає плямиста коричнево-біла корова Гармашів, за нею, трохи затримавшись на вулиці, входить і сама хазяйка.
Корова тим часом, пройшовши добру половину відстані між хвірткою та нами, піднімає хвоста і з-під нього – ляп! ляп! ляп! – важко падають прямо на стежку добірні, якщо можна так сказати про ту субстанцію, яскраві зеленувато-коричневі млинці. Я кидаю оком на Алісу – та мало не в паніці від побаченого й дивиться на цю картину олією широко відкритими очима. Дітвора ж, угледівши Уляну Петрівну, з криком: "Бабо! Бабо!" зривається з місця та мчить до неї, минає рогату годувальницю і на повнім ходу влітає на мінне поле – навіть у мене на мить спиняється серце, про Алісу й казати нічого, бо...
Бо розв'язка передбачувана: послизнувшись на другому від корови млинці, хлопчина зо всього розгону, як я позавчора, ляпається дупцею в третій, пропливає по ньому й загрібає четвертий. Але млинці настільки добірні, що їх вистачає й сестричці – та повторює всю подальшу траєкторію старшого брата. В одну мить повітря в дворі розривається від вереску двох наляканих і перемазаних у коров'яче лайно дітей. Корова, і вухом не повівши на гвалт позаду неї, минає нас і знай собі простує до хліва, з якого на дитячий крик кулею вилітає їхня перелякана далі нікуди матуся, не розуміючи, що сталося і що їй діяти: у дворі двоє чужих дорослих, а її малеча реве на два голоси, з ніг до голови перемазана в щось, схоже на кров – хто б не злякався! Віра на наших очах полотніє з жаху і стає, кажучи місцевим сленгом, "б'їла, наче крейда".
Тільки Уляна Петрівна, картинно сплеснувши руками, реагує на ситуацію у своєму стилі:
– А божечки! А ратуй мою душу!
Проте, на відміну від решти трьох дорослих у дворі, у неї жодного прояву паніки.
– Небеди, – тут же маше вона рукою до невістки, сідаючи на табурет біля ґанку, – всі цілі-здорові. Там на газу вода нагріта, принеси да й помиємо – клопоту того...
Малеча реве у два голоси, не спиняючись, черпаючи натхнення одне в одного – їх, мабуть, і в Сотниченків чути. Аліса, дарма, що тут постороння, не може стояти байдуже і, явно пересилюючи відразу, береться допомагати Гармашисі знімати з малих верескунів одежу, бо вони вже й личка собі повимазували, через що плач переходить в якусь істерику. Віра носиться то з каструлею гарячої води, то з відром холодної, то мчить по тазок, то по рушника, то, згадавши, по мочалку. Я почуваюся ні в сих, ні в тих і стою, наче бовдур, стороннім спостерігачем, тільки заважаючи жінкам.
У всій цій веремії одна лише Уляна Петрівна вишить над хаосом спокійною, наче Будда.
– Ну годі вже, годі! – прикрикує вона на двох плаксіїв, але те жодним чином не допомагає.
Тоді вона виголошує, урочисто та інтригуюче:
– А ось я вам зараз про дяка розкажу, – й заводить щось дивне, ніби на два голоси.
– Товчу, товчу мак, за ступою дяк.
Чого дяче плачеш:
Чи мати побила, чи їсти не дала?
– Спекла мати книш, ухопила миш.
– А де тая миш?
– Поб'їгла пуд п'їч.
– А де тая п'їч?
– Довбня побила.
– А де тая довбня?
– Шашель поточила.
– А де тая шашель?
– Круки поклювали...
Диво дивнеє: малеча починає прислухатись і вже не реве, а тільки хлипає. Молодші няньки – Віра з Алісою – ще тільки воду розвели й збираються мити нечупар, поливаючи їх із кружки, а Уляна Петрівна вже опанувала увагою авдиторії і далі веде своє:
... – А де тиї круки?
– У небо полетіли.
– А де теє небо?
– Квітками поросло.
– А де тиї квітки?
– Дівки порвали.
– А де тиї дівки?
– Хлопці побрали.
– А де тиї хлопці?
– Пішли на війну.
– А де ж тая війна?
– Серед купи гівна.
Закінчення настільки несподіване, – як у відмінному екшені, – що ми з Алісою, не змовляючись, заходимося сміхом і він раптово переходить на Віру, а далі вже й малеча, з мокрими ще очима, теж регоче, спинити не можна – як завжди з ними стається, коли кінець пригоди, попри очікування, виходить щасливим.
Уляна Петрівна торжествує – це мить її тріумфу. Неочікувано для мене, стає доброю та навіть лагідною:
– Віро, дитино, ви вже тут без мене вправитесь, а мені треба воду знову гріть, да Марту поїть, да доїть... – маше вона рукою, мовляв, як почну всю роботу вам перераховувати, то й до вечора вистачить. І вже підвівшись, натикається поглядом на мене:
– Ти чогось хотів, Глібе?
– Та ми про сир прийшли домовитись – дуже Алісі сир Ваш сподобався. Хотіли би у Вас постійно купувати. І молоко також.
– Завтра зроблю. Скульки вам? Грудки на раз вистачить?
Аліса чомусь мовчить, наче її те зовсім не стосується.
– Грудки? Це скільки по вазі? – цікавлюся сам.
– Да коли як. До кілограма.
– Вистачить.
Гармидер ущух, буря вляглася і ми, аби не заважати господарям усувати її причини та наслідки, тихенько ретируємося до свого двору.
– Чого я найбільше боялася, те і справдилось, – із сумом каже тихим голосом Аліса.
– Що саме? – питаю для порядку, бо й так здогадуюсь.
– Безлад, антисанітарія... Навіть не знаю, чи зможу я тепер їсти той сир з молоком. Глібе, чому тут люди так живуть? Двадцять перше століття ж.
Якийсь час я навіть не знаю, що на це відповісти. Пригадую свої шкільні враження: у діда з бабою теж корова була.
– Люди скрізь однакові, нечупари є і у великих містах. Ти пам'ятаєш Черних?
Черних – то була сім'я наших харківських приятелів, які над всяку міру любили тварин і тримали вдома, в трикімнатній квартирі, з десяток котів та ще й при цьому розводили собак породи лабрадор, через що постійно ходили в собачо-котячій шерсті. Одного разу ми випадково потрапили до них у гості, задихалися від смороду, не знали, як відчепитись від тих собак і не тямили, як нам звідти швидше вшитися, зарікшись після того мати в себе вдома хоча би якусь нещасну білу мишу, не те, що кота чи собаку.
– Ой, не згадуй, – жахається Аліса, – тільки мені здається, що корова то ще страшніше від усіх собак та котів. Як почало з неї випадати оте лайно – фу-у-у! І це ж прямо серед двору; я навіть чомусь переконана, що й не вперше. А що ото так страшно верещало в сараї?
– Свині, – зітхаю я.
– Уявляю собі, що діється там! – жахається дружина. – Ні, не їстиму я того сиру. Й до рота не візьму.
– Все залежить від людей; у діда з бабою в цьому ось дворі теж були й корова, і свині, але нічого подібного за вісім, здається літ, що ми тут з Георгієм провели, я ні разу не бачив. А корові перед дійкою господиня завжди миє теплою водою вим'я, тим більше – свої руки. І відро з молоком чистою марлею накриває. Повір мені: якби Уляна Петрівна не дотримувалась гігієни, в неї і молоко, і сир відгонили би гіркотою, навіть запах гною було чути. І за якість не переживай – до неї на базарі завжди черга із постійних клієнтів стоїть. Ну, а кізяки та безлад, страхуттє оте – що поробиш: мабуть, це Клевеня тебе так випробовує.
– Але маю віддати належне Уляні Петрівні: бабуся з неї найвищого ґатунку! Просто таки майстер-клас нам продемонструвала. Якісь дві хвилини й плачу немає – оце я розумію кваліфікація! Можливо, я й помиляюсь, але, здається, малеча, попри все, любить її без пам'яті.
Тут мене осяває чергова суперідея.
– Давай тепер до Агнеси Степанівни ще сходимо.
– Ти хочеш мене остаточно добити? – в голосі Аліси недовіра. – Щоб я навіки розчарувалася в твоїй Клевені? Мені ж і втекти нікуди...
– Не можна робити висновок на підставі одного досвіду.